108 історій зі щасливим фіналом. 17 жовтня 2022 року в Україні відбувся масштабний «жіночий» обмін. З російського полону повернулося 108 військових та мирних жительок. Потрапила до цієї «партії» і жителька Тореза Юлія Дворниченко. Вона провела в полоні рік та сім місяців.
Березень 2021. Арешт
Юля не планувала жити на окупованій території. У 2014-му, після окупації її рідного Тореза, дівчина намагалася осісти в Маріуполі. Та не вийшло. З роботою було важко. Довелося повернутися в непідконтрольний Торез.
...За нею та її чоловіком Кирилом приїхали на о третій ночі. Гучно ввалилися у квартиру, зачитали стандартне для таких випадків обвинувачення та наказали збиратися.
«Ізоляція»
Пакет на голові, руки в наручниках. Їй не сказали куди везуть. Моторошно, важко дихати, незрозуміло, що буде далі. І від цього ще страшніше. Таким був її «заїзд на «Ізоляцію»»
...Штовхнули до стіни, розстібнувши наручники. Змусили зняти одяг. Холодно. Страшно. Соромно. Обличчя все ще затуляє пакет... Руки тримати вгорі. В жодному разі не ухилятися від ударів, інакше битимуть ще сильніше.
Нарешті в камері. В сусідньому приміщенні допитують Кирила. Гучно увімкнена музика не може заглушити його крики.
Допити
Юлю допитували за межами «Ізоляції»: садили в авто, між двома «дізнавачами», трохи від’їжджали від в’язниці та розпочинали. Все зводилося до вимог підписати чергове «зізнання». Аби «прискорити процес» могли одягти на голову пакет, щільно примотавши до шиї скотчем, або просто побити. «В такі моменти підпишеш що завгодно». – Підсумовує Юля.
Ще одним «аргументом», який використали «силовики» «республіки», була обіцянка віддати її синів, 17-річного Данила та 9-річного Марка, в дитячий будинок. «Зізнання» стало умовою, що дітей замість дитбудинку віддадуть під опіку її подрузі.
Хліб, вода та повітря для «укропів»
Камеру для «політичних» в донецькому СІЗО створили тільки після 24 лютого. До цього «укропкам», саме так називали засуджених за проукраїнську позицію, доводилося сидіти разом зі справжніми «зечками». Опинитись в одній камері з убивцями, наркоманками чи представницями «ополчення ДНР» було окремим видом покарань для «засуджених» за «політичними» статтями.
Та навіть після того, як «укропок» «поселили» в персональному приміщенні, жити легше їм не стало. Адміністрація колонії всіляко намагалася підкреслити своє відношення до них. Це проявлялося в дрібничках. Хліб, який раптово закінчився, коли черга доходила до їхньої камери чи технічна вода, принесена замість питної. Або навіть свіже повітря, заборонене для «укропів»:
- Коли влітку спекотно було, ми відкривали «годівничку» (вікно у дверях камери, що використовували для роздачі їжі. – Ред.). Дівчина, яка працювала на адміністрацію, розносила їжу, вона могла просто прийти та зачинити її, сказавши при цьому, що «укропи» не гідні того, щоб дихати повітрям, пити воду, чи їсти хліб.
На додачу до цього – трудова повинність. Особлива. Персональна для «зрадників-укропів». Якийсь дотепник з тюремної охорони змусив «політичних» мити поли та прибирати туалет. З пакетом на голові.
- Не можеш підняти голови, дивишся просто собі під ноги. І, боронь Боже, глянути вище. Буде тобі дуже погано.
Жовтень 2022. Обмін
- Відкриваються двері камери, називають три прізвища. Серед них і моє. Кажуть: «З речами на вихід». А ти розумієш – обмін!
«Обмінну» групу зібрали в розподільчій камері. Увесь процес знімали на відео. Полонених змусили представитись на камеру та назвати свою статтю. Після цього посадили у вантажівку, замотали скотчем очі та руки та поїхали.
- Ми запитували у російських військових, що нас супроводжували: «Куди нас везуть? Це обмін?» А ті: «Який обмін?! Ви їдете етапом в російські в’язниці. Кого куди. А комусь із вас і вища міра можлива. Але не хвилюйтеся, все буде добре!»
Минуло кілька годин і машина повернулася до воріт Донецького СІЗО. Ніхто так і не розумів, що сталося.
...Наступного дня їх група знову сиділа в кузові того ж самого Камазу. Цього разу нічого не зірвалося: машина виїхала за межі «ДНР».
Військовий аеропорт під Таганрогом (Ростовська область, РФ. – Прим. ред.). Юлю та інших «укропок» з Донецького СІЗО пересаджують на літак.
- Нас в Камазі було 14, а в літаку пасажирів було набагато більше. Все ведуть і ведуть. Дуже багато людей. Мимоволі з’являється думка, а може й справді нас в російські табори везуть.
Борт приземлився в Криму. Чергова пересадка у вантажівки. Все ще незрозуміло, куди везуть. Що їх чекає – обмін чи довга подорож російськими тюрмами. Обличчя все ще затуляє пакет. Саме в цей момент Юля та її попутниці почули фразу українською: «Дівчата, не хвилюйтеся! Все буде добре!»
- Це було щось! Ви розумієте, що ми пережили. Ми не розуміли, де знаходимось та куди їдемо. Але почули рідну мову і дійсно повірили, що все буде добре!
Знову подорож в кузові. Та цього разу без конвоїрів. Вперше за довгий час без конвоїрів! Машини везли їх на обмін.
Нарешті разом!
Знаходячись в полоні Юля тільки двічі бачила дітей. Перше – в лютому, через чотири місяці після її «арешту», друге - в серпні 2021-го. Це були стандартні тюремні побачення: кілька хвилин в присутності слідчого та адвоката. Було боляче від того, що діти бачать її в такому стані. Сумно усвідомлювати, скільки пропускає: як за цей час підріс молодший.
Саме під час таких побачень Юля дізналася, як для Данила та Марка пройшов перший місяць її полону.
- Цілий місяць, доки ми були в «Ізоляції», діти самі були вдома. Без їжі. Їх годували сусіди. Тим часом у квартиру приходили співробітники «МДБ ДНР». Приходили коли їм заманеться. Брали з квартири, все, що хотіли. Залякували моїх дітей.
Та все позаду. Мати на волі. Молодший Марк живе в Торезі з хрещеною, яка на час полону офіційно стала опікуном. Старший Данило працює на мийці машин під Москвою. Залишалося забрати дітей та жити утрьох. Але не все так сталося. Раптово «органи опіки» «ДНР» відмовилися віддавати Марка:
- Вони моє звільнення розглядають як підставу позбавити мене батьківських прав. До того моменту СІЗО підтверджувало, що я знаходжуся на території «республіки». Тепер мене там нема. Приїхати та самостійно забрати Марка я не могла. Мене б затримали на першому блокпості. Адже моя незакрита справа досі лежить у слідчого на столі.
Почалися знущання. «Соцслужби» «республіки» раптово стали вимагати від Юлі цілу купу документів: довідку, яка підтверджує наявність роботи та житла, довідку про доходи за 2022-й. Останнє дивувало найбільше: навряд чи жінка, яка провела останній рік за ґратами, могла б щось заробити. Далі був марафон із написанням довіреностей: спочатку в «ДНР» дозволили, аби хлопчика до матері могла відвезти його хрещена. Раптово «органи опіки» «республіки» відмовилися від цього варіанту і стали вимагати, щоби за хлопчиком приїхав його старший брат. Та проблема була в тому, що повнолітній Данило ризикував потрапити під «мобілізацію».
На допомогу прийшло Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та його очільниця Ірина Верещук. Аби отримати гарантії, що проблем у Данила не буде, українські посадовці вийшли на російського омбудсмена Тетяну Москалькову. І нарешті брати разом поїхали в Київ, до своєї мами.
Все закінчилося добре. Новий 2023-й Юля, Данило та Марк зустріли в Києві утрьох. І, попри багатогодинні обстріли, вони були щасливі.
