МІЖ ЧОРНИМ І БІЛИМ

З чим у вас асоціюється сірий колір? Особисто у мене ‒ з попелом, смутком та невизначеністю. А ще з рідною домівкою… Бо я живу в «сірій зоні». «Сіра зона» – це територія між світлом і темрявою, де не можна нічого сказати напевно. Це місце, де правила зламані, де перетинаються межі й зникає чіткий розподіл на добро і зло. І саме в «сірій зоні» трапляються різні історії. Одна з таких історій трапилася і зі мною. В ній не буде героїзму, але буде багато життя. 

Усе трапилося в одному з селищ Харківської області. Назвемо його селище N. Воно розташоване на березі водосховища, і щоб дістатися до селища N, треба перетнути ліс, а також міст, який був зруйнований в перший же день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Селище N – місце контрастів. Тут бездоріжжя та розруха поєднуються з прекрасними краєвидами: безмежними полями, густими лісами та дзеркальною річкою. З приходом війни контрастність зникла, але з’явилася сірість. Будинки здавалися брудними та занедбаними, з покоцаними вікнами та пошарпаними дверима. Вулиці були вкриті сміттям, яке не вивозили вже давно. Невеличкі магазинчики з продуктами, аптеки, дитячі майданчики і затишні кафе не працювали. Життя ніби стало на паузу. Місцеві жителі, які де-не-де траплялись на вулицях, рухались швидко та постійно оберталися. Вони боялися, бо небезпека може бути всюди. У цьому сірому селищі вже давно не було місця для забав і розваг. Відчай та безнадія лежали на кожному кроці, і не було жодних ознак того, що це колись може змінитись. Ось вона – «сіра зона».  

Під ковдрою спогадів

Ось багатоквартирний будинок. У другому під’їзді цього будинку, на першому поверсі, у квартирі номер 18 живу я. Окрім номера будинку в адресі, є ще дещо, що об’єднує мене і моїх сусідів, – спільний підвал. Напевно, в багатьох будинках він виконує роль складу старих речей, комори, парковки для велосипедів та візочків або навіть мінігаража. Але з лютого 2022 року до цього списку додалась ще одна функція – укриття.

Перша ніч у підквартирнику (не дивуйтеся, це так я називаю підвал) була «незабутньою». Повітряна тривога не замовкала. У телеграм-чаті для місцевих жителів ‒ хаос і паніка. Ходять чутки про високу ймовірність російських обстрілів. Чутки… «Чую дзвін, та не знаю, де він». Я не фанатка «сарафанного радіо» і ось цього «хтось щось сказав, хтось щось побачив». Офіційні дані та перевірена інформація – моє все. Проте тоді стало страшно... Хочеться втекти від усього світу і сховатися там, де мене не знайдуть. Спускає з небес на землю та приводить мене до тями мама. Мама. Я дивлюсь на неї наляканими очима і намагаюся зрозуміти, як їй вдається зберігати холодний розум. За ці години від початку повномасштабного вторгнення, вона постаріла років на десять. Вона тримається стійко, намагається не показувати свого страху, проте очі все видають. У бездонних зелених очах я вловлюю відчай. На її обличчі застигла гримаса болю разом з натягнутою, неприродною посмішкою. Мама наказала мені швидко спускатися в підвал. 

Усе як в тумані. Я навіть не помітила, як дібралась до підквартирника. У ньому холодно і пахне сирістю. Вкотре за день у моїй голові знову з’являється запитання: «За що? Чому ми, українці, маємо так жити? Чому ми маємо ховатися в підвалі через те, що східний сусід вирішив нас «асвабадіть». Запилений підвал, павутина де тільки можна, всілякий  мотлох… Усе це викликало у мене нестійке відчуття безпеки. До речі, вперше за день.

Через декілька хвилин у підвал спустилася моя мама. Вона принесла матрац. Разом ми облаштували собі місце поряд з великими пошарпанами коробками, в яких зберігалися наші старі речі. Я сіла на матрац і обдивилась наш підквартирник. На підлозі, неподалік від наших коробок, лежала кимось покинута стара дитяча ковдра. Ніжно-бузкове одіяльце з ведмедиками здалось мені до болю знайомим. У глибині душі щось заворушилось, серце пропустило удар. Це ж моя, моя улюблена ковдра! Пам’ятаю, як у дитинстві вона, наче вірний друг, захищала мене від холодних ночей та оберігала дорогоцінний сон. Мене охопила хвиля ностальгії. Усе дитинство перед очима пролетіло. Хотілось хоч на мить повернутися в ті безтурботні часи. Ця ковдра стала для мене щастям у темні часи. Я так і заснула, обіймаючи її.

Вирва у серці

Сонячно. На душі тепло. Переді мною розкинулася лісопосадка. Величезна кількість різних дерев. Густе гілля могутніх дубів схоже на розгалужені руки. Високі сосни з витягнутими вгору на декілька метрів стовбурами. У повітрі літає запах соснових гілок та дубового листя. Сонячні промені пробиваються крізь гілля. Увесь ліс наповнений звуками природи: співом птахів, шумом листя, бурхливим плином річки, що протікає поруч. Спокій. Гармонія. Безпека…

Так було колись. У минулому житті. Лісопосадка, яка була місцем гармонії, стала місцем хаосу. Зараз у центрі цієї лісопосадки вирва. Вирва, яка утворилася від вибуху російської ракети. 20 метрів у діаметрі, 6 метрів униз. Безодня… Розмір та глибина вирви вражають, вражають у неприємному сенсі цього слова. Навколо воронки, приблизно в радіусі 30 метрів, лежать кущі та дерева: вони не витримали ударної хвилі. Але люди витримали – на щастя, від прильоту ніхто не постраждав. Біля місця, де ракета зіткнулася з землею, відчувається сильний запах диму та паленого. Страшно усвідомлювати, скільки життів погубила б ця ракета, якби прилетіла метрів на 300 правіше чи лівіше. Скільки б сліз пролилося в цій лісопосадці.

Як би дивно це не звучало, але та вирва стала доволі популярною локацією серед жителів селища. Багато людей натовпами йшли до воронки з однією метою – сфотографуватися. Зафіксувати нашу історію. Задокументувати російські злочини. Запам’ятати цей момент і зрозуміти, скільки всього вони пережили і ще переживуть. Я сама стояла на краю тією проклятої вирви. Не знаю, навіщо я це зробила, але на той момент я так відчувала. Було моторошно. Перебуваючи за крок від «земляної безодні», я відчувала себе беззахисною та безпорадною. Я відчувала себе маленькою, мізерною людиною посеред війни. Я бачила, скільки лиха наробила одна ракета, а по Україні таких сотні. Так, звісно, ракету можна дістати з землі, вирву засипати, і складеться враження, ніби нічого і не було. Але вирву в серці «засипати» неможливо…

Історія про хліб та дорослішання

Уперше за декілька тижнів від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну день видався відносно спокійним. На щастя, повітряна тривога лунала лише один раз (але було б краще, якби її взагалі не було). Я вирішила скористатися нагодою і нарешті заночувати вдома. Вдома, в затишній кімнаті, в теплому ліжку з улюбленою м’якою іграшкою. Було трохи лячно. У голову лізли нав’язливі думки. «А якщо вночі почнеться обстріл? А якщо я не встигну добігти до підвалу?» І ще багато таких «якщо». Зрештою я таки лишилася вдома. Мені пощастило – ніч пройшла спокійно.

Десь о шостій годині ранку з двору почали лунати голоси. Жіночі, чоловічі, високі, низькі, хриплі, грубуваті, гуняві, старечі, сварливі, плаксиві – голоси були різні. Я спочатку навіть не зрозуміла, що за «мітинг» утворився під вікнами моєї квартири. Виявилось, що всі ці люди (а їх було приблизно 25-30) прийшли з однієї метою – зайняти чергу до магазину. Сьогодні привозили хліб. Він зник із полиць місцевих магазинів ще 24 лютого. Близько двох тижнів його взагалі не було в селищі. Здавалося б, хліб – звичайний продукт, який є на столі в кожного українця. Але не зараз. Не під час війни, коли він стає розкішшю. Тож наші місцеві жінки, щоб якось задовольнити попит, самі почали пекти хліб. Так, його було небагато, але він був. А це вже щось.

Деякі люди заради запашного хліба з хрумкою скоринкою прийшли до магазину о шостій ранку, хоча він відчиняється лише об одинадцятій. Я розумію їх, тому що ми в однакових умовах. Ми всі живемо на гуманітарці та запасах продуктів, куплених ще в перший день вторгнення. Також рятують бабусині консервації та соління. «Бабусю, навіщо ти крутиш ті банки? Скільки мороки з ними… Простіше ж у магазині купити», – завжди говорила я. Проте бабуся була непохитна: для неї консервація – це особливий вид медитації. З роками і до мене, нарешті дійшло, що не треба покладатися виключно на магазини, бажано мати певні запаси їжі вдома. Що ж, дорослішаю на очах!

Плов під обстрілами

І знову підвал. Тоді, в перший страшний день повномасштабного вторгнення, в підквартирнику нас було 12. Дні минали… Багатьом сусідам вдалось виїхати. З селища можна виїхати трьома шляхами: два з них – через окуповані території, і останній – через місто, в якому ведуться активні бойові дії. Селище буквально оточене з трьох сторін, ізольоване від області. Але люди ризикували. Люди тікали. Люди боялись приходу росіян. Вони боялись окупації.

За місяць повномасштабного вторгнення наша «підвальна компанія» звузилася до 4 людей: я, мама та подружня пара похилого віку. Любов Павлівна та Анатолій Петрович – мої сусіди з квартири навпроти, які не люблять, коли я до них так офіційно звертаюсь. Тому просто – бабуся Люба та дідусь Толя. Вони вже 45 років живуть душа в душу. Мені здається, дідусь Толя та бабуся Люба неймовірно схожі на містера і місіс Фредріксен із мультфільму «Вгору». Дідусю Толі 70 років, і він трішки буркун. Не дуже любить людей, але любить птахів. Тому не дивно, що більшу частину свого часу він присвячує розведенню голубів. А допомагає йому в цьому дружина – суперпозитивна баба Люба, яка кожного дня «розтоплює серце» свого буркотливого чоловіка. Повномасштабне вторгнення зруйнувало цю ідилію.

Сусіди категорично відмовилися виїжджати з селища. «Де народилися, там і помремо», – повторювали вони ці слова, як мантру. Всі повітряні тривоги ми проводили разом. Моя мама завжди любила готувати. Тому я навіть не здивувалась, коли побачила, як одного дня вона принесла в підвал мультиварку. Для мами приготування їжі було як консервація для бабусі – особливим видом медитації. Це у них сімейне. «Зараз будемо готувати мою фірмову страву – плов!» – радісно промовила мама і «роздала» всім завдання. Дідусь Толя займався морквою та цибулею, бабуся Люба різала м’ясо. Мені ж дісталась найважливіша місія – почистити часник, багато часнику. Тривога, обстріли, ракети, бомби – ми забули про все це, поки готували плов. Ми розмовляли, сміялись, ділились історіями з життя. Ми були щасливі, ми були в моменті. Я сподіваюсь, що найближчим часом дідусь Толя випустить одного зі своїх голубів в небо над вільною Україною!

За лаштунками Палацу культури

11 квітня, 2022 рік. Селище N. Ранок. Я підходжу до місцевого палацу культури. Це місце завжди навіювало мені теплі спогади. Пам’ятаю свій перший виступ на сцені палацу. Пам’ятаю свої хвилювання. Я була учасницею танцювального колективу «Натхнення». Тоді, у далекому 2010 році, я найбільше боялася забути рухи, зробити щось не так.

Залаштунки сцени. Тривога в повітрі. Я вдягнена в куценьку, але таку милу світло-рожеву сукню. Мама заплела мені тугі косички, щоб під час виступу волосся мені не заважало. Буквально 10 хвилин тому вона мені подарувала парфуми від «Маленької феї» та сказала, що я найкраща і що в мене все вийде. Моєму щастю не було меж, але хвилювання нікуди не зникло. Я відчуваю, як швидко б’ється моє серце від переживання, як тремтять мої руки. Я мимоволі поправляю косички та нервово стукаю ногою об підлогу. Коли ведучий оголосив назву нашого танцювального колективу, я відчула, як моє серце на мить зупинилося…

Я б залюбки повернулася в той час, коли перший виступ на сцені здавався катастрофою всесвітнього масштабу, в час, коли я не знала, що таке війна. Зараз я стою біля такого рідного, але водночас і чужого палацу культури, в черзі по гуманітарну допомогу. Гуманітарну допомогу для людей, постраждалих від війни… Я прийшла по цукор. Довоєнні запаси так званої «білої смерті» закінчилися ще тиждень тому. В магазинах порожньо. А мені нестерпно хочеться солодкого чаю…

Почулися вибухи. Серце закалатало. Хоч би не обстріл. Все-таки він… Здавалося, одразу з різних сторін. Крики, паніка, хаос. Перелякані люди кинулися в приміщення палацу культури. Комусь стало погано. Хтось беззвучно плакав. Хтось молився. Хтось хапався за серце. А хтось непритомнів. Я хаотично шукала в сумочці якісь ліки, щоб допомогти тим, кому стало погано. Серед усієї цієї метушні я помітила маленького хлопчика, років семи, який сидів на підлозі палацу культури, обхопивши коліна руками. Він дуже повільно й обережно покачувався зі сторони в сторону. Його обличчя було спотворене напругою і страхом, а дихання було глибоким і нерівним. У приміщенні стало душно. Коли хлопчик знімав свою курточку, його руки тремтіли, а очі ніби когось шукали, але не знаходили. Виявилось, що хлопчика звуть Денис. Його будинок був за п’ять хвилин ходьби від палацу культури. Він розповів, що прийшов з мамою по гуманітарну допомогу. За декілька хвилин до початку обстрілу мама Дениса побігла додому, щоб перевірити, як там його маленька сестричка. Хлопчик залишився в черзі сам. Коли почався обстріл, він дуже злякався. Сподіваюся, що його мама скоро повернеться. Тим часом я намагаюся заспокоїти дитину і хоч якось її розвеселити. Обстріли не здаються вже такими гучними. Люди починають покидати палац культури. Серед тисняви біля дверей виділяється одна жінка, яка йде проти течії, – вона хоче зайти в будівлю, а не навпаки покинути її. По щасливих очах Дениса я розумію, що це його мама. Радісна мить возз’єднання сім’ї. Я відчуваю неймовірне полегшення, бо мій маленький «палацовий компаньйон» ‒ у надійних руках.

Обстріли припинилися. Я йду додому вулицею, а навколо стоїть мертва тиша, наче всі вимерли. Навіть котів і собак не чутно. Тільки звук власних кроків на асфальті розбиває тишу. Ще якихось 2 місяці тому на цій вулиці вирувало життя, а зараз вона здається забутою і покинутою. Від цього стало страшно і моторошно.

«Як раніше» вже не буде ніколи

11 квітня, 2022 рік. Селище N. Обід. Після обстрілу я повертаюсь додому. Передчуття, що трапиться щось погане, не покидає мене. На душі тривожно. І не дарма…

Моя квартира зустрічає мене безладом. Усі шафи та ящики перевернуті, речі розкидані по всій квартирі, на підлозі купа валіз. «Тільки не це…» – подумала я. З кімнати вийшла стривожена мама і сказала слова, які б я хотіла забути на завжди. «Росіяни в селищі. Ми окуповані. Треба тікати». Серце невпинно стукало, руки трусилися. У голові утворився вакуум. У душі щось обірвалось. Залишитися і жити в окупації? Чи все-таки покинути все і тікати в нікуди? «Жити в окупації» – звучить абсурдно. Бо в окупації не живуть, а виживають, якщо залишаються живими. Я розуміла, що переїзд був неминучий. Хоча в душі палав протест. Я категорично не хотіла покидати власну домівку. І тут справа навіть не в тому, що квартира – це матеріальна цінність. Зовсім ні. Передовсім моя маленька квартира – це місце спогадів, приємних моментів життя. Тому покидаючи своє помешкання, я втратила частинку своєї душі. Я поховала її в селищі N.

Переїзд. 7 літер у слові, й сотні тисячі кілометрів ‒ водночас. Переїзд – період невизначеності та напруження. Я їхала на задньому сидінні машини і дивилась у вікно. Сіре, «безлике» селище, але таке рідне. Воно моє. Тут минуло моє дитинство, тут я навчилася любити, ненавидіти і просто жити. Я не знала, чи повернусь сюди коли-небудь. Я не знала, чи не «прилетить» у мою квартиру. Не знала, чи взагалі доїду до нового місця проживання. Не знала, чи виживу. Я боялася майбутнього… Але точно знала, що «як раніше» вже не буде ніколи.

Сонце заходить за горизонт, залишаючи після себе яскраво-червону смужку на небі. Звичайний захід сонця на моїй вулиці. Але є один нюанс: моя вулиця – більше не моя. Якби я не виїхала з окупованого селища, я, можливо, стояла б на цій вулиці, бачила той самий захід сонця і слухала звуки бойових дій. Можливо, я бачила б, як росіяни руйнують мою квартиру. Можливо, я б стала свідком того, як від російської руки гинуть мої односельці. Або сама б загинула…

Зараз, озираючись назад, я розумію, як вчасно я виїхала. У моєму житті розпочався новий етап, проте я так і не знайшла собі місця. У моєму серці ще живе надія, що скоро війна закінчиться і я нарешті вийду із «сірої зони» на світло, на сонце. Я вірю, що знову зустрінуся зі світом і одного прекрасного дня повернуся додому!