Я ЩЕ ТРІШКИ ПОТРІБНА ТУТ

Дядя Ваня

Перша сторінка паспорта була брудною, в плямах від машинного мастила, із закрученими догори кутиками. Дядя Ваня тримав документ у руках і сердився, щоб я швидше фотографувала, бо вивезти людей треба було до початку обстрілів.

О 6:00 того дня мені зателефонував перший заступник міського голови і сказав:

‒ Знайди водія для шкільного автобуса!

‒ Так у нас же є люди в штаті – шість водіїв, – відказала я.

‒ Ні, ти не зрозуміла, водія на евакуацію цивільного населення, в Кам’янське, під обстрілами…

Так сказав і кинув слухавку, не чекаючи жодних аргументів. Я поспіхом перебрала в голові імена водіїв. Ніхто, крім дяді Вані, не погодиться… Але він і слухавку, мабуть, не візьме, після тієї догани…

Телефоную:

‒ Дядь Вань, потрібен водій на евакуацію.

‒ Зрозумів. О котрій і де?

‒ Біля церкви, о 7:00. Пальним забезпечимо. Тільки там російські блокпости і обстріли…

‒ Я ж сказав, що буду!

Кладу слухавку, намагаюся зібратися з думками, щоб поспіхом нічого не забути. На автобус треба повісити білу тканину і напис «ДІТИ», щоб не обстріляли. Знаходжу в дитячій шафі білосніжне простирадло, рву його на шматки і дивуюся, звідки беруться сили, раніше так вправно виходило тільки з ножицями. Потім друкую напис «ДЕТИ», так, саме «ДЕТИ», мовою окупанта, трясця їй!

Двері шкільного автобуса зачинилися, ховаючи всередині людей (чиїх імен я не знаю), маленьку чихуахуа на руках у якоїсь дитини та вівчарку без намордника і повідка. Я проводжаю поглядом колону автівок і згадую бійку дяді Вані з одинадцятикласником на маршруті, згадую всі нарікання на грубість водія шкільного автобуса від батьків школярів і кількість клопотань про звільнення водія. Того самого дяді Вані, який зараз рятує їх усіх від війни.

В місті чужі

Церковна площа потроху затихала, гомін місцевих зівак віддалявся в сторону базару, залишаючи відрізки фраз про цукор по 100 грн за кілограм, про те, хто крайній в черзі за пральним порошком і чи привезуть сьогодні ще сірників… Я стояла на білому бордюрі непорушно, моя куртка була залегкою для холодної весни, а шапки я не носила навіть у люті морози. Праворуч від мене мовчав чийсь дідусь, а навпроти – міський голова, який від сьогодні кожного дня приходив сюди проводжати евакуаційні колони. Місто кишіло російськими солдатами, смерділо брудною формою і говорило чужою мовою. Воно вчилося жити по-іншому, опиралось, подібно до дитини, яка не хоче йти в дитячий садок або ж спати в обід. Усе довкола змінювалося: люди, обличчя, будинки… І тільки двірники і двірниці за звичкою підмітали вулиці.

Сергій Анатолійович підійшов, мовчки накинув мені на голову капюшона, так, як би це зробила мама неслухняній дитині. Він поклав мені руку на плече, і разом ми пішли до міської ради. Перш ніж зайти у приміщення, зробили селфі на фоні українського прапора (від сьогодні – це наш щоденний ритуал).

Ще одним ритуалом для мене був об’їзд укриттів. Таких сховищ у нашому місті було чимало: різних за потужністю, місцем розташування, облаштуванням. За звичкою, сідаємо в робоче авто: я, кілька моїх колег і водій Гєна, який завжди підспівував «Русскому радио» і дивно тиснув руку окупантам при зустрічі. Їдемо за відпрацьованою схемою: садок №6, ліцей і центр. В укритті порядок, людей небагато, пішли додому по ковдри на ніч. Ближче до траси стоїть напівзруйнована багатоповерхівка, а неподалік – будинок батьків моєї подруги. Незапланована зупинка, забігаю привітатися і перевірити, чи все є. Спускаюся знайомими сходами вниз.

Тут ще вчора був склад старого непотребу, який так старанно берегли бабусі для своїх онуків, про всяк випадок: візок без колеса, жмут мідних кабелів, лялька з блакитним волоссям, здається, без лівого ока… 

Це укриття, як десятки інших у моєму місті,  згадувало смак херсонських кавунів, мелітопольської черешні та теплої кукурудзи на пляжі, в Кирилівці… Коли ставало нестерпно дивитися на сварки і вередування підлітків через відсутність інтернету, воно (укриття) слухало історію ракети, яка залишає веселку на небі.

Дорога життя

Сідаю в авто, далі за планом. Відчуваю втому, бо тривожні ночі й ранні підйоми стають нормою. Час перебування в окупації відміряється для мене паспортами, валізами, автомобілями, пиріжками з капустою. А ще кілометрами, конкретно ‒ 15 кілометрами Дороги життя. Це відстань між двома блокпостами ‒ російським і українським –  Василівкою і селом Кам’янське. На в’їзді в місто окупанти організували фільтраційний пропускний пункт. Там здійснювалися перевірки і ‒ часто ‒ тортури та розстріли цивільних, які хотіли виїхати з окупованих територій. Незважаючи на пору року і температуру повітря, окупанти змушували на блокпосту роздягатися до спідньої білизни молодих чоловіків, жінок, літніх людей, дітей – оглядали татуювання, шукали українських військовослужбовців і тих, хто відкрито підтримував Україну.

Цей блокпост ‒ місце приниження тих, хто живе на своїй землі і говорить своєю мовою. Якщо фільтрація була успішною і окупант давав дозвіл на проїзд, для біженців починалася єдина Дорога життя на запорізькому напрямку, довжиною у 15 кілометрів. Відрізок шляху між двома населеними пунктами постійно обстрілювався ворогом, був замінованим і надто небезпечним. Коли випадали рясні дощі, частина ґрунтової дороги перетворювався на багнюку – пастку для автомобілів і автобусів. Тож перед людьми поставав складний вибір: залишатися вдома і миритися з новими правилами окупантів чи виїжджати Дорогою життя у вільне Запоріжжя. Більшість – обирали свободу.

Криза

Через моє місто розпочався рух колон з Херсона, Бердянська, Мелітополя, Енергодара, Маріуполя…  Але не надовго: росіяни розпочали блокувати виїзд цивільних. Назрівала гуманітарна криза, продовжувався терор українців. Прилавки магазинів були пустими. Аптеки – зачиненими. Звичного товару, необхідного для задоволення мінімальних потреб, – не було. На окуповану територію не доїжджала гуманітарна допомога, її відбирали окупанти або не дозволяли завозити в місто. Громада не могла забезпечити продуктами харчування місцевих жителів, не кажучи вже про тисячі біженців, які чекали зеленого коридору на виїзд.

Фермерське господарство рідного брата Калімана почало постачати місцевим жителям овочі та фрукти на безоплатній основі. З того ж господарства привозили борошно та хліб, який випікали в місцевій пекарні. Виготовляли пшеничну крупу, привозили олію, м’ясо-молочні продукти. Порятунком для нас усіх стали місцеві фермери і підприємці. Вони задарма віддавали власну сільськогосподарську продукцію, генератори, пальне, техніку і автомобілі для забезпечення першочергових потреб населення. На харчоблоках закладів освіти вчительки й технічний персонал готували чай, випікали пиріжки з капустою і яблуками, якими ми годували біженців у черзі на евакуацію, якщо російські військові дозволяли. Були випадки, коли підходити до колон нам було заборонено. Ми мали їжу та теплий чай для них, але не могли передати. Коли окупанти відверталися, на свій страх місцеві жителі кидали в натовп хліб і пляшки з водою. Ворог не мав людського обличчя і сіяв злість у знедолених біженцях ‒ безрезультатно. Тоді нас об’єднувало спільне горе. Спільна віра в Перемогу. В цих колонах народжувалися дружба і взаємодопомога. Зовсім незнайомі люди ділилися між собою ліками, ковдрами, одягом, пальним та їжею. Чи думав окупант, що хвора на цукровий діабет літня жінка віддасть останню дозу інсуліну молодій мамі, чоловіки розділять навпіл останню цигарку, а хлопченя в новеньких кросівках «Ecco» перейматиметься, щоб чаю вистачило на всіх? 

Для окупанта колони цивільних були тільки живим щитом, який стримував обстріли українських військових. Люди чекали зеленого коридору тижнями. Знемагали від утоми, холоду і голоду. Немовлята засинали на сидіннях автобусів і прокидалися там же.

Каліман

Він розпочинав свій ранок однаково: моніторив сторінки фейсбуку і робив собі інгаляції, бо страждав на хворобу легенів, точніше однієї легені, бо частина другого органу була видалена через пухлину, багато років тому. За кілька тижнів він помітно схуд, осунувся. Відпустив бороду та запустив свою ідеальну лисину. Війна змінила педантичного Калімана.

Сьогодні він розгублений. Прибитий до землі імітованим розстрілом і п’ятигодинним допитом у комендатурі. Перед очима ‒ приниження і розпач у сповільненій зйомці: згадує  конференц-залу міської ради, запах нещодавно зробленого ремонту, трав’яного чаю і меду. Звідси його вивели під вартою, на розстріл. «Невже я злочинець?» ‒ думав тоді, коли йшов під конвоєм центральною площею міста. Його вуста вперто стискалися, скули грали, залишали впадини на щоках. У кожному русі його тіла читався мовчазний супротив. Він не знав, що чекало на нього за будівлею комендатури, але точно знав, що не проситиме пощади. І не просив, не благав відпустити, коли його силоміць поставили на коліна, говорили, що він «забагато собі дозволяє» і тут він «ненадовго». Дивився в дуло автомата, чув звук перезарядження зброї і думав про єдине ‒ щоб солдату вистачило вправності зробити прицільно правильний постріл. Автоматна черга прийшлася на паркан, за спиною Калімана, трішки вище голови… Це був імітований розстріл.

 Каліман поспіхом бере телефон, шкіряний браслет з Афону, їде на блокпост. «Господи, мене вели під конвоєм, як останнього злочинця. Що я роблю не так?» ‒ подумки знову і знову повертається на міську площу… «Я ніби жив правильно і чесно, завжди… так, щоб моїм дітям не було соромно за мене». У телефоні відкрив фото онуки, затремтів. «Так, я – злочинець, перед своєю родиною. Я прощаюся з ними кожного дня, можливо, назавжди…»

Біженці з Маріуполя

17-кілометрова колона транспорту… Дорога була забита автобусами і автомобілями: шкільними, міськими, рейсовими, з вибитим склом, посіченими уламками дверцятами, спущеними колесами, білими шматками тканини, написами «ДЕТИ»… Тоді ми нарахували близько 5 тисяч біженців з Маріуполя (серед них – 680 дітей). Вони просили води, теплих ковдр і сумішей для немовлят. Одна мама благала про літр бензину, всього один літр, щоб заправити авто і врятувати від переохолодження свою кількамісячну дитинку.

Сергій Анатолійович під’їхав до гурту російських військових. Багаторічний шрам під спортивкою, нагадав про смерть, яку він бачив багато років тому. Колона затихла, з Гори чулися вибухи. Купа бородатих зелених чоловічків то піднімали, то опускали  автомати. Жестикулювали, кривили посмішки і плювалися люттю крізь зуби. Каліман щось голосно говорив, здається, навіть перебивав старшого. Найхоробріші зіваки повиходили з переповнених автобусів. Усі чекають рішення, правильного рішення, бо повертатися немає куди.

Через годину комендантська, дістаю телефон. З кишені випадає медична маска ‒ як згадка про минуле життя, в якому було страшно померти не від ракетного обстрілу, а від невідомого китайського вірусу. Гортаючи новинні пости, ловлю себе на думці про раптове зникнення коронавірусу. Читаю: «До Запоріжжя  прибувають евакуаційні колони з Маріуполя, які кілька днів тримали в заручниках окупанти на блокпосту в місті Василівка. Постраждалим надається кваліфікована допомога». Батарея мого телефона майже розряджена, вимикаю його і стараюся зробити глибокий вдих, підходять сльози. Я знала ціну тієї «успішної» евакуації, як і всі ті, хто, попри небезпеку, залишався на своєму робочому місті. Тоді разом із біженцями з Маріуполя нам вдалося непомітно провезти через ворожі блокпости поранених українських військових, які до останнього тримали оборону свого краю і переховувалися від окупантів.

 Робочий день давно закінчився, але ніхто не йде додому, мовчимо.

«Денисе, розвези дівчат до домах, Дмитровичу, на тобі ‒ Настя і Свєта. Усе, розбігаємося! Завтра важкий день, колони знову їдуть», ‒ узяв телефон, браслет з Афону. «Розбігаємося!» Сьогодні в його громаді не гинули люди.

Нестерпний ранок

Ніч була тривожною. Ранок ‒ нервовий. Мене дратували артобстріли, холодна кава і цей ранок, що повторюється однаково кожного дня. Одягаю звичні джинси, кросівки з тріснутою підошвою. Швидко біжу на роботу. В місті сьогодні людно. Господині з найближчих сіл привезли молоко і м’ясо. З багажників продають жуйки і цукерки, каву в стіках. Російські військові патрулюють місто, підморгують молодичкам. Інстинктивно натягую капюшон кофти більше на лоба, ховаю телефон. Іти треба спокійно і повільно. Ця площа з російськими танками така завелика для мене…

Біля церкви знову стоїть натовп місцевих з валізами і рюкзаками, тваринками і папугою…

‒       Сергіївно, мені треба виписати премію, пернатих я ще не вивозив. Жартую.

На сходах міської ради стояв дядя Ваня з товаришем Сашею. Тепер уже два шкільних автобуси евакуюють василівців.

‒      Усе добре? ‒ несміло запитую, заздалегідь знаючи відповідь.

‒      Їхати готові, чекаю вашої команди!

«А коли ж буде команда для мене?» ‒ зловила себе на думці тоді. Формуючи евакуаційні колони, я мала можливість виїхати в будь-який момент. Тоді я також себе відчула злочинницею перед власними дітьми і перед самою собою. Що тримало мене так довго в смердючому орками місті? Що керувало мною кожного дня, коли йшла на роботу, можливо, востаннє? Можливо, впевненість в людях, які мене оточували, а можливо, відсутність страху, бо його тоді було занадто багато для мене.

А чого хотіла я, стоячи на тому ж білому бордюрі, у все тій же залегкій куртці?  Зігрітися, сховати руки в кишені? Скинути тягар багатоликого людського горя зі своїх плечей. Викинути зі своїх спогадів недогарки окопних свічок. Вирвати зі своєї підсвідомості кроки важких берців російських солдатів. Зробити оновлення свідомості, забути все і всіх… Крім спогадів про море, тепле і мінливо-спокійне. Не те щоб я любила його, радше емоції, яке воно викликало в мені. 

Я любила дивитися на море рано-вранці. Вдихати по-особливому теплий і водночас свіжий світанок. Сипати крізь пальці пісок, уявляючи себе творцем безсмертних єгипетських пірамід. Чи думала, я тоді, що бачуся з морем востаннє, що обіцяючи повернутися через рік, так лукаво його обманюватиму?

Час тече. Невинні понівечені війною душі біженців, як ті піщинки, просипаються крізь пальці моїх рук і розносяться вітром по світу. Колись і я приєднаюся до них. Та ще не час. Я ще трішки потрібна тут.

Сьогодні моє море чорне і глибоке.