ЗА КОРДОНОМ НЕ ВИСТАЧАЄ КАПЦІВ

– Але його тато купив! Я хочу забрати цей купальник! – ридала маленька Настя, її миле личко геть розчервонілося. Обома руками вона міцно тримала свій новенький купальник із биркою і до останнього відстоювала його місце в евакуаційній валізі. Вона ще не знала, для чого та валіза, але мама сказала зібрати найнеобхідніше. Цими найціннішими речами для неї стала рудоволоса лялька, книжка з казками та той злощасний рожевий купальник з рюшиками.

Ми, дорослі, мовчки стояли й дивилися на Настю. Я відчувала, як у горлі потроху з’являвся якийсь камінь. І згадала момент, як стояла із Настею в церкві. Вона була така маленька, з татовими очима й абсолютно білим волоссям. Маленький згорточок, загорнутий у білу махрову крижму. Я раділа, що маю таку спокійну похресницю. Настя ніколи не плакала, не капризувала і не влаштовувала значних істерик. До сьогодні.

Сьогодні, у цій квартирі, де раніше збиралися на всі свята, ми готуємося до найризикованішої поїздки у житті.

Краєм ока я бачила всіх. Бачила, як хресна акуратно складає у валізу Настину футболку, як кума намагається силою заштовхнути у маленьку сумку тоненький махровий коцик. Навіть Кицька Ангелінка незворушно сиділа, не намагаючись гратися дрібними речами хаотично розкиданими по підлозі.

А тоді я підвела голову і побачила свого хресного. Завжди високий, статечний, з широкими плечима і густими чорними вусами, зараз він здавався мені вдвічі нижчим, посірілим наче. Якусь мить він мовчки стояв на порозі кімнати і клацав дешевою пластиковою запальничкою, а тоді коротко вилаявся крізь зуби і пішов на балкон. Я бачила, як він там тихо плакав. Не хотів, щоб його хтось бачив. Але я бачила. А підійти не насмілилася. Бо що я йому скажу? Що все буде добре? Що нашу автівку не зрешетить російський кулемет? Що ми безпечно минемо всі блокпости? Що нас усіх не вб’ють? А хто ж про таке знає? Завтра ми знову спробуємо виїхати з окупованого Херсона, вже втретє. Позавчора мали їхати через Олександрівку. Дякувати Богу, не встигли зібратися. Дамбу у селі підірвали. Разом із автомобілями.

Треба збиратися. Виїзд буде раннім, о 5-й треба вже бути готовими.

Ось мої дві валізи. Тут, у хрещених, їх треба перепакувати в одну. Дивлюсь на ноутбук і не уявляю, куди його заховати: серед речей у чемодані чи собі під светр. Я знаю, що з технікою майже неможливо виїхати. Її забирають на блокпостах. У Марини вчора відібрали фотоапарат ‒ «на нужди асвабадітєлєй».

Речі кладу по-мінімуму: новенькі, жодного разу не вдягнені джинси, один світшот, теплі шкарпетки (мама казала, у будь-якій ситуації треба обов’язково тримати ноги в теплі), стандартний набір ліків: парацетамол, цитрамон, пачка «Біфрену» і пластинка таблеток валеріани.

Утрамбувала все, закрила замок. Тепер валіза одна. Валіза, в якій умістилося все моє життя.

Уночі ми не спали. Кожен прокручував у голові найстрашніші сценарії завтрашньої поїздки. Скільки людей до нас уже намагалися виїхати. Когось розстріляли прямісінько у машині, хтось звернув не туди і потрапив на міну. Всі ці історії засіли у голові, як і та, про стареньку вівчарку.

Її розповіли люди, яких не пустили далі. Подібні історії привозять з собою щоразу ті, хто також пробував врятуватися втечею, але кого завернули. Якийсь чоловік вивозив свою сім’ю, разом із ними в авто також була старенька вівчарка. Вона сиділа на задньому сидінні у наморднику. І коли на черговому блокпосту росіяни почали вивертати всі речі із сумок і брутально обшукувати пасажирів, у неї спрацював інстинкт. Вона стала захищати свою родину. Гучний гавкіт собаки дуже не сподобався російському військовому, тож він просто її пристрелив. Немає собаки ‒ немає проблеми. Я знала, що людей вони вбивають так само легко.

І вже через кілька годин ми мали зустрітися з цими військовими.

Ще не було і п’ятої ранку, як усі вже зібралися на великій кухні. Останній раз так багатолюдно було тут на Різдво. Ми їли кутю, приготовану хрещеною, сміялися, будували плани. Сьогодні ніхто не міг проковтнути і шматочка. Хрещена намагалася змусити нас хоч трошки поїсти. Маленька Настя осилила бутерброд. Моїм сніданком стала міцна кава і три таблетки «Біфрену». Але навіть після заспокійливого руки тряслися.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

У нас дві маленькі машини, 11 людей і кіт. Нічого не влазить. Ми трамбуємо наші сумки в багажник ногами. Свій ноутбук я таки сховала під светр. Інакше у нього не було б жодних шансів.

Хрещена плаче, хрестить машину і бризкає на неї святою водою. Вночі вона сиділа на кухні й над свічкою читала псалми. Я не дуже вірю, що вода чи молитви здатні врятувати від ракет або росіян з автоматами. Але в той момент ми всі хотіли вірити в диво. Аби лиш воно зберегло нам життя.

На листочку, вирваному із зошита похресниці, чорним маркером виводжу слово «ДІТИ». У кожній із наших машин по двоє маленьких дітей. Хрещений на дзеркала вішає білі ганчірки ‒ сигнал про те, що в авто їдуть звичайні цивільні люди. Потім дорогою ми побачимо не одну розстріляну машину з таким же надписом і білим шматтям, але зараз, на подвір’ї у хрещеної і хрещеного, ми поки про це не знаємо.

Нарешті виїхали. Я визираю у заднє вікно і бачу їх, своїх хрещених. Вони плачуть і знову хрестять наші машини. Вони навідріз відмовилися їхати, бо хто ж тоді нагляне за квартирою. Я бачу, як хрещений постійно щось бубнить, його губи під чорними вусами ворушаться, його погляд ‒ кудись у землю. Я не знаю, чи то слова молитви, чи... Тільки через кілька місяців я дізнаюся. Під час телефонної розмови з хрещеною. Це їй він постійно повторював: «Це ти винна, що вони їдуть. Таню, якщо щось станеться з дітьми, я тобі ніколи не пробачу». Хрещений не хотів, щоб ми їхали. Я знала, як сильно він усіх нас любив і як сильно хотів уберегти.

Їдемо. Усі мовчать. На околиці міста прилаштовуємося в колію. Попереду ‒ сотні машин. Позаду – так само. Пропускають лише біля двохсот автівок щодня. Нам невимовно щастить: ми десь на початку другої сотні. Година очікування та нервів ‒ і ми доїжджаємо до першого блокпоста. 

«Доброе утро, девочки! Куда едете?» ‒ троє російських солдатів, посміхаючись, підходять до машини. 

Тримають у руках автомати, націлені на нас, і посміхаються. Я міцно тримаю похресницю за руку і не дихаю. Вже не розумію, чи то мене так колотить, чи вона також труситься. Ноутбук під светром страшенно тисне на ребра. Уявляю, як на тому місці з’явиться великий синець – їхати будемо не одну годину. Але то дрібниця. Я провезу його. Ніхто не відбере у мене мій ноутбук.

На перших трьох блокпостах усі дуже ввічливі. Росіяни з автоматами бажають нам доброго ранку, гарної дороги, цікавляться нашим настроєм. Деякі навіть пробують фліртувати. Схоже, їм нормально фліртувати і при цьому тримати в руках зброю, направлену на наші голови. «Харошие русские» ‒ вони такі.

Із семи блокпостів найважче було пройти ті, де стояли представники «ЛНР/ДНР». Вони абсолютно не розуміли, навіщо ми виїжджаємо. А я своєю чергою не розуміла, як вони можуть тут стояти. Про ці блокпости розповідали найбільше жахіть. Тут грабували, допитували, розстрілювали. Але за кілька десятків кілометрів звідси починалася вже та омріяна вільна Україна.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Дорога з Херсона до Миколаєва на авто займає 40 хвилин. Це у мирний час. Ми їхали 21 годину. А потім ще пів дня добиралися до Одеси.

Українських блокпостів було багато, стояли довго, перевіряли ретельно. Але ми більше не боялися. Це були свої військові, які відстоювали нашу свободу та нашу Україну. Ми сміялися, жартували з хлопцями, ділилися з ними їжею та отримували від них солодощі. Я і досі пам’ятаю шоколадку «Roshen» з горішками від українського військового. То була найсмачніша шоколадка в моєму житті!

 

****                                                     ****                                                           ****

 

І ось я та мій маленький червоний чемоданчик, стоїмо навпроти вокзалу в Одесі. Не розумію, що відбувається. Люди усміхаються, сидять у кафе і вільно розмовляють по телефону на вулиці. У них немає окупації. У них навіть війни, за відчуттям, немає.

Ще пів доби у потязі ‒ і я у Хмельницькому. Тут ситуація аналогічна – війни немає. Пам’ятаю, як стояла біля вокзалу і плакала, дивлячись на вікна будинків. Вони могли вмикати світло! Абсолютно вільно! У Херсоні я вмикала світло лише у туалеті. Перед цим щільно зашторювала вікна, клеїла папірець на дверне вічко, щоб, не дай Бог, ніхто не бачив. Чому саме в туалеті? Бо там маленька лампочка, світло від якої не видно з інших кімнат та у вікнах квартири, але яка слабо освітлювала також і частину коридору. А його треба бачити, щоб орієнтуватися, куди бігти при вибухах. Хоча ця потреба орієнтації траплялася рідко. Частіше за все я просто спала в коридорі (чи то пак – намагалася спати).

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Ще через добу я нарешті обійняла маму. Ми обидві плакали. Довго плакали. Просто тут, біля автобуса. Ми проговорили усю ніч. На ранок у нас обох були червоні й опухлі від сліз очі. Я розказувала про перші вибухи у місті, про російські БТРи під будинком, про перші місяці окупації.

Але я ніколи не розкажу про те, як боялася… не самої смерті, ні. Я чітко намалювала собі в уяві момент, коли хтось з рідних чи друзів подзвонить моїй мамі та скаже, що мене більше немає. Тут уже не важливо – розстріляли з автомата, вибух міни чи приліт ракети. Мене – немає. Я знала, що вона цього не переживе. І ось це був мій найбільший страх.

Він тримав мене у тонусі, коли я по два дні простоювала в черзі в магазин, намагаючись купити хліба. Додому я, звісно, поверталася з порожніми руками, бо в Херсоні банально не було борошна, щоб той хліб спекти. А ті кількасот буханок, які все ж вдалося виготовити з якихось залишків, роздавалися між своїми.

Цей страх перетворювався на стовідсотковий слух, коли ввечері, сидячи сама в квартирі, я прислухалася до кроків на темних сходах під’їзду. Стук у двері тоді майже дорівнював смерті.

Інколи він проливався сльозами відчаю через те, що продукти у холодильнику невпинно закінчувалися. Неторкнутим залишався лише пакет пшоняної каші. Ненавиджу кашу. Але за тиждень буду їсти й її.

Мамо, я тебе дуже люблю, але ніколи не розкажу тобі про все це.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Я вкотре їхала з Херсона і боролася з відразним відчуттям – я більше не почуваюся тут удома.

Місто змінилося. Одинокі магазинчики працюють лише до 14:00, кілька бабусь біля дому продають овочі з власного городу. Ось і вся інфраструктура міста. Після обіду людей на вулицях майже немає. Лише зграї безхатніх голодних собак. У великих будинках на сотні квартир світло ввечері запалюється лише в кількох вікнах. Майже всі вікна заклеєні скотчем або забиті дошками.

Знову стою на вокзалі в очікуванні автобуса і розумію – зараз я просто не маю дому. Ні, фізично дім є, а ось його відчуття немає. Я не почуваю себе «своєю» ні у Хмельницькому, ні у Херсоні, куди так мріяла повернутися. Мої друзі розкидані по всьому світу: Польща, Чехія, Литва, Америка. Підтримуємо зв’язок лише у телефонному режимі, а так хочеться зібратися, як раніше, на каву та просто поговорити.

До цього моменту я завжди приїздила у звільнений вже Херсон лише потягом. Вирви від снарядів, спалені БТРи, розтрощені поселення. За кілька поїздок вони вже не так лякали. Автобусом їхати виявилося набагато складніше. Не буду говорити про саму дорогу, якої просто немає. Навряд чи навіть найякісніший асфальт вціліє під важкістю танків та падінням снарядів. Вразило зовсім інше.

Село Посад-Покровське відоме багатьом мешканцям півдня. Воно розташоване посередині між Херсоном та Миколаєвом, а через центральну вулицю йде автодорога зі жвавим рухом. Зазвичай, повертаючись до Херсона, саме біля Посад-Покровського я телефонувала рідним і казала «Скоро буду!».

Автобус під’їжджає до села. Про те, що воно зруйноване, я знала з перших днів весни двадцять другого. Але знати ‒ не означає бачити.

Початок восьмої вечора. Уже сутеніє. В автобусі грає музика, але її майже ніхто не чує, всі поринули у власні думки. На сусідньому сидінні лежить моя маленька сумочка. Я навчилася подорожувати майже без речей. Проїжджаємо Клапаю. Наступне на шляху – Посад-Покровське. Але… його немає!

Просто уламки каміння та цегли на тому місці, де колись було життя. І великі жовті нарциси. Колись їх посадила якась господня... задовго до війни. 

Водій зменшує швидкість, навіть музику зробив тихіше. Автобусний маршрут поновили лише чотири дні тому, і водії не звикли до картинки за вікном. «Твою мать!» ‒ виривається в нього. Далі їдемо в абсолютній тиші.

У цьому селі жила моя подружка. Ми колись із нею ходили разом до басейну. Таня виїхала до Одеси і ще жодного разу не поверталася додому. Але їй і немає куди вертатися, дому немає.

Здається, все село вкрите голубою плівкою. Вона вкриває розірвані дахи будинків, валяється шматтям по вулиці… І серед усього цього жаху у вікні я бачу світло. На всю довжелезну вулицю, яку ми проїжджали 15 хвилин автобусом, єдиний вцілілий будинок! У нього є стіни і навіть майже цілий дах! Ні, його власники народилися не у сорочці. У броніку ‒ щонайменше!

Сусідні хати, цілі вулиці просто стерті, а він – уцілів. На шум автобуса зі старенької скляної веранди виходить чоловік у старих потертих джинсах і спортивній кофтині. Він іде спокійно, впевнено. Напевно, у цьому житті він таки бачив усе. Дістає з кишені джинсів запальничку, підкурює цигарку і дивиться на наш автобус. Колись транспорту тут було аж надто багато. Пам’ятаю, Таня завжди жалілася на гуркіт, що не стихав навіть уночі. Зараз – два автобуси на день та кілька машин.

Я дивлюсь на цього чоловіка і плачу. Всю дорогу до Миколаєва просто не стримую сліз. Але тепер я точно знаю, що таке «бути вдома».

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Уже майже рік я живу в родичів у Хмельницькій області. У мене є дах над головою, відносна тиша від вибухів, рідні люди поруч, але… З кожним місяцем я відчуваю, як мене давить це місце. Дратує абсолютно все: несмачна вода, холодний клімат, відсутність елементарного комфорту, чужі меблі. Воно, звісно, все абсолютно нормальне і цілком придатне для життя, просто – не моє. За 700 км від дому мені фізично не вистачало моєї чашки з чорним котиком. Коли я вперше повернулася до деокупованого Херсона, то одразу забрала її. Я купила її для себе у 2010 році у день хрестин братика. Вибрала з котиком. Вона стоїть скраєчку на кухонній поличці. Уже стара, малюнок потерся, але зелений чай найсмачніший саме з неї.

Я не одна така. Кума жаліється, що їй не вистачає каструлі. Вона живе у Польщі, на її кухні повно різного посуду. Але варити пюре на вечерю вона хоче саме у тій каструлі, яка стоїть на кухні у Херсоні. У ній їжа виходить смачніша.

Колежанка з Голої Пристані найбільше мріє вдягнути свій банний халат. Волонтери у Чехії давно вже видали їй інший, майже новий, але вона каже, що він не такий зручний і теплий.

Хтось скаже: «З жиру бісяться». Але якщо ви бодай раз покидали свій дім під час війни, ви зрозумієте. За тисячі кілометрів від рідної квартири з’ясувалося неочікуване – нам не вистачає стоптаних домашніх капців, рідної подушки і банальних чашок із потертим малюнком.

Ми так ретельно обирали речі, які взяти з собою в евакуаційну валізу, а виявилося, що половину з них у перший час навіть не діставали. Ми намагалися вмістити життя в чемодан, спогади – у пакет та косметичку. Так переживали, що не зможемо жити без звичних умов, побутової техніки, улюбленого одягу. А натомість не можемо уявити життя без банальних, на перший погляд, дрібниць. Ми не хочемо нових речей. Нам цілком вистачить тих, що лежать у нас вдома.