Іванова Ірина

Ірина Іванова провела дитинство в Криму, в курортній Ялті, згодом переїхала до Харкова, де отримала освіту на філологічному факультеті Харківського університету. Є спеціалісткою з історії української реклами, риторики, технік маніпуляції в медіа. У 2014 році була свідком анексії Криму, де на той момент перебувала, відвідуючи похорон рідної тітки. Змушена була долати шлях маршрутом Харків-Євпаторія-Харків ‒ поміж бурятів, автоматів, пітерських спецназівців з мертвими очима і козаків з червоними пиками. Тоді прийшло відчуття катастрофи і розуміння того, що треба готуватися до війни. 2014 рік дав Ірині страшний досвід. У Донецьку під грім бою в аеропорту йшов захист останньої кандидатської дисертації з української філології. Ірина була науковим керівником. Звідти привезла багато матеріалів для майбутніх музеїв війни: перші російські агітки та заклики до бою з Україною, в Донецькій ОДА десантник агітував Ірину йти в загін відважних «стрілковців». Увесь цей досвід дуже вплинув на її роботу викладачкою журналістики. Ірина почала готувати студентів до роботи в умовах війни та на війні. Її студенти тепер є відомими воєнними журналістами, керівниками пресслужб, піарниками. Василіса Степаненко отримала кінопремію «Оскар» як співавторка фільму «20 днів у Маріуполі». За три місяці до повномасштабного вторгнення Ірина вже була готова до війни: її речі були зібрані, родина перебазувалася до Польщі, документи на кота і двох такс були також готові. 24 лютого без миті сумнівів Ірина під грім вибухів без зупинок виїхала з Харкова до Чернівців, а потім до Румунії, Словаччини, Чехії, і зрештою зупинилася в Польщі. Разом з родиною Ірина наразі проживає в місті Гданськ. Викладає журналістику в Харківському державному економічному університеті, готує молодь до роботи в складних умовах, навчається працювати з травмою, надавати психологічну допомогу. Є волонтеркою в програмах з адаптації біженців у Польщі, організаторкою подій, що презентують Україну та українське військо в Європі.

БОГ В ІЗЮМІ

На вулиці весняне сонце, а я боюсь підійти до вікна і впустити ту сонячну весну в дім. У відчинене вікно проповзає «той» запах. Солодкуватий, липкий запах гнилої дині. Він проникає у кожну щілину, він у моєму волоссі й на одязі. Саме тому вікна моєї квартири в панельці залишаються зачиненими. Ненавиджу цей запах. Боюся, що так завтра тхнути буде від мене, від доньок, від мами. Я перевіряю вікна у квартирі. Щільно зачинені всі.

Мої вуха щільно закриті навушниками. У них постійно грає давно записана збірка попси. Інтернету нема. Нема й вибору. Тому слухаю що маю. Вуха вже набрякли та болять, але припинити музичний марафон не можна. Страх почути ті звуки… Звуки, що долинають знадвору.

Дістаю пакет якоїсь каші. Запаси, слава богу, є. Ця одвічна підсвідома звичка робити запаси: консерви, і мішками – картоплю, і відрами – капусту. З неї завжди сміялась донька. Але тепер я розумію. То ось вона – генетична, вплетена в підсвідомість настанова вижити у війну. Бо раз на 100 років, а то й частіше, по землі України гримлять криваві жнива.

Наша влада нас покинула. Ми, ізюмці, проклинаємо її усі разом. Проклинаємо у телеграм-групі фітнес-тренера – коли є інтернет. Як нема інтернету – проклинаємо разом із сусідкою бабою Ніною. Її старий квітчастий халат час від часу майорить між прогнилими від дощу, вітру та часу рамами балкона. Вона теж не відчиняє вікон. Її прокльони, лайки та обіцяні кари летять на голову мера, пожежників, двірників та міліції… Їх навіть тілом відчуваєш. Без звуку, за зачиненими вікнами. Я її розумію. Ми ж владу вибрали, ми на неї покладалися, а якось вранці одного дня, як прийшла біда, влади в місті не стало. Була – і нема, тоді як вона дуже потрібна. Мені, бабі Ніні й тим людям, що жили навпроти, у звичайній сірій панельці з безладно заскленими балконами.

Тепер того дому нема. Поганенька радянська панелька склалась, як картковий будиночок, від прильоту російських ракет. Пальці дрижать, я пробую дістатись до пігулки від тиску, але виходить не відразу. Тіло дрижить, і ковтати важко. Я знаю ім’я цій лихоманці – це страх. Великий, холодний та лютий. Він є. Ковтаю пігулку, кажу собі, що то все не зі мною. Іду мішати ту кашу.

Дивлюся у сповнену презирства морду пухнастого сірого Василя Петровича. Схоже, він не хоче липкої вівсянки та ще й без молока. А немає вибору – тільки каша. У магазин не піду, бо там надворі – той солодкуватий сморід смерті. І навіть крізь навушники чути, як стогнуть під завалами люди. Уже майже тиждень минув, а ті стогони й досі чутно.

Під руїнами з бетону, простромлені іржавим бадиллям арматури, залишились живі люди. Вони хочуть жити і кличуть на допомогу, кричать від болю. І цей нескінченний стогін уже тиждень живе разом зі мною. А тепер ще й цей гнилий запах. І я чую цей звук, і чують цей звук усі жителі нашої панельки.

Рятувати їх нема кому. Нема кому вести рятувальні роботи, бо влади немає. А потрібна техніка, крани, екскаватори, хоч вантажівка яка. Просто руками не подужати.

Я дивлюся на сонячні промені, кленове молоденьке листячко, хочу вийти на прогулянку. Я тону в палючому гніві. І не вірю, що це реальність. Що все це відбувається зі мною! Пригадую сусіда Сашка. Сашко, хуліганистий мій однокласник, з яким малим грались у піжмурки та «В магазині». Він обзивав мене баклажаном, коли я не давала списувати. А ще цей кострубатий дядько з добрими синіми очима класно готував м’ясо на шашлик та міняв шини на моєму старому жовтому пежаку. Сашко мешкав на 3 поверсі, його двері, оббиті чорним дерматином, із дешевою, під золото, окантовкою, знайомі мені з дитинства. А тепер цього всього нема. І Сашка нема. Лежить там, під руїнами.

Над ним царює цей сморід, цей реквієм із волань, стогонів, нерозбірливих позіхань… І я безсила змінити щось.

У Гданську сьогодні знов дощ та пронизливий холодний вітер. Однак я гуляю з таксами звичним для них маршрутом, уздовж акуратних невеликих будинків, оточених чудовими маленькими садочками з квітами та соснами. Крокую і згадую, як бігла – тричі. Спочатку з піщаної Євпаторії. То був такий аматорський біг між бурятів з автоматами, червонопиких казачок, брудних та крикливих. А потім у маршрутці – очі спецназівця з Пітеру, холодні та пусті, очі маніяка-вбивці. Далі був Донецьк – робоча поїздка. Захистила останню дисертацію з української філології в університеті в Донецьку. А там уже як досвідчена втікачка ‒ з легендою, спецодягом ‒ заскакую в потяг на ходу. На вокзалі в окупованому Донецьку потяг не зупиняється, просто їде повільніше. І дуло автомата спецназівця-осетина – мені в груди. Я несподівано усвідомила, що біда прийшла велика і горя буде багато. Але до кінця усе це збагнула тільки зараз, крізь свою вічну страшну втому.

А тепер ось був Ізюм. Я втекла з Ізюма до Польщі. І там завмерла. Ніколи більше не хочу бігти, пуста і страшенно стомлена. Такси знов обгавкали якогось безпородного, але чемного собаку… Втома завжди разом зі мною, вона тримає мене, опускає мої руки. Як же я втомилася…

Однак є і в мене мрія. Хочу зустріти нашого ізюмського батюшку, отця Олексія, і прокричати йому в сите обличчя відкриту мною правду.

Я точно знаю – Бога немає. Бо якби був, не допустив такого. Не мав впустити до мирного українського містечка, обігрітого сонцем і ароматами степового полину, солодкуватий запах гнилої дині.