КОЛЬОРИ ТА ЗВУКИ МОЄЇ ОКУПАЦІЇ

Залогін Іван, 22 роки (під час усіх подій, що описуються в тексті, авторові було 13‒15 років).

Кожен колір має звук, кожен звук має відчуття, кожне відчуття має вплив.

TCX 19-3722 Mullberry purple ‒ колір любові, присутності та болю

У Луганській області завжди росла тютіна. Лише тут так називали шовковицю. Місцевий діалект, який використовувався в усьому регіоні річки Дон ‒ на землях, які колись належали українському козацтву.

Тютіна завжди була для мене символом дому. Хоча всі завжди казали, що символ України ‒ це калина, для мене головним її символом стала стигла фіолетова тютіна, яку ми завжди їли в дитинстві. Обережно вилазили на найвищу гілку дерева і поїдали ягоди з неї, бо там вони завжди були смачніші.

З усіх ягід я завжди любив найбільше її ‒ фіолетову, з кислинкою, але дуже солодку, пружну та трохи маслянисту. Ягоду, сік якої сповнював рот присмаком дитинства та купою маленьких зернят, які потім було приємно розкусувати. Багато інших людей не любили її, бо вона залишала сліди на руках, нігтях, роті та навколо нього; чорнильні плями ніби проникали під саму шкіру, залишаючись довічно на одязі та світлій підошві кросівок. Коли я пишу про це зараз, то відчуваю, як те чорнило назавжди лишило слід на моєму серці.

Велика кількість чесних та вразливих розмов у моєму житті відбувалася на гілках кленів, дубів, черешень та абрикос. Але найдорожчими для мене були розмови на верхівці тутового дерева в кінці непримітної вулиці Качалова в селі Мілове, на яку ніколи не зайдеш випадково.

Коли вилізти на самісінький верх, можна завжди відчути свободу сильного вітру, який куйовдить волосся, а також легкість, спокій і безпеку від висоти, на яку ніхто ніколи не полізе. А ще присутність маленьких чорнильних ягід, які одна за одною по черзі торкаються моєї шкіри, щоб нагадати: «Ми тут».

Тютіна росла і під будинком мого тата. Власником дерева був наш сусід похилого віку. Він ніколи не забороняв дітям гратися поряд із нею, ховатися під її довгими гілками, щільно вкритими листям та ягодами, що діставали аж до землі і повністю ховали тебе під кроною. Але він завжди охороняв її, сварив, якщо хтось ламав її гілки або намагався залізти нагору. Сусід іноді й сам любив трохи пограти з нами. Коли він помічав, що ми ховались, він повільно крок за кроком, як кішка ступає тихенько своїми пухкими лапками, підходив ззаду дерева та тихо питав: «А хто тут у нас ховається?». Іноді це лякало, іноді радувало. Але відповідь на запитання завжди була одна: «Нуууу, сасєд!!».

Усе життя мій сусід на ім’я Сусід (бо його справжнього імені я ніколи так і не дізнався) будував власноруч свій великий триповерховий будинок. Кожна частина тієї будівлі містила в собі частинку його яскравої усмішки і турботи. У його дворі завжди стояли десь у кутку суміш бетону, плитка, цегла та розкидані по всій території будівельні інструменти. Кожного разу, коли я питав його, для чого йому такий великий будинок, він без вагань і пауз завжди відповідав: «Щоб колись дістатись до зірок».

Під час активної фази війни в його будинок влучила російська міна і зруйнувала весь третій поверх, який Сусід будував своїми руками від самого мого народження й аж до початку війни. Після цього він перестав. А три роки тому помер, так і не діставшись до зірок.

Тютіну тоді теж зачепило осколками, частина дерева засохла. Вона досі квітне та дає плоди, але більше не в змозі сховати мене від поглядів та присутності жителів вулиці Донецька, 13, або від листонош, незнайомців і патрульних солдатів, які проходять повз. А гілки тутового дерева більше не можуть дати стільки ж пурпурних ягід.

#96959D Grey Chateau ‒ колір відсутності

28.09.2014. Ми повертаємося додому: я, мама та сестра. Вітчим ‒ десь. Зараз це норма. Квартира порожня та холодна, в ній смердить сирістю та прогнилими у холодильнику яйцями, фруктами та овочами. Згнили навіть макарони. На столі висохла та запліснявіла улюблена чиабата з маслинами, яку я завжди купував після школи в щойно відкритому супермаркеті «Абсолют Фермер». Немає води, газу та світла, але є свічки. Перші два дні в окупованому місті мама ставила свічку і на полицю з іконами, в маленьку статуетку янгола, яку вона купила за рік до війни. Через два дні мама зрозуміла, що жити так неможливо, і почала шукати варіанти. У двоюрідної сестри мами, тітки Олесі, квартира була маленька, а сама тітка ‒ скандальна. Тож мама вирішила подзвонити своїм друзям, сім’ї Ігоря та Наталі, яких усі називали «Гуліки» (від слова «гуляти»). Щовесни, щоліта і щоосені ‒ поки було ще тепло ‒ вони запрошували всіх на бранчі та вечірки на свою дачу в сосновому лісі у місті Щастя. Під табличкою із написом «Щастя» влітку 2014 року лежав труп людини.

Гулікам не дуже сподобалась ідея, що ми у них житимемо, але мама переконала їх: під час активних бойових дій вони жили в селі, у нашої бабусі, тож їхня квартира пустувала і не прогрівалася.

Перші півтора місяця ми жили в їхній квартирі, яка розташовувалася у кварталі з радянським ім’ям Героїв Сталінграду, скорочено – «Герстал». Квартира була дуже темною та пахла тютюном, бо вони часто курили вдома. Деякі деталі сповнювали цей дім надією: круглий теплий килим у світлих тонах червоного та коричневого, який був настільки м’яким та затишним, що кожного разу, коли я лягав на нього, мені здавалося, що я повільно опускаюся кудись під землю, й от я вже на дні килима, огорнутий теплим ворсом.

Килим лежав під телевізором, на якому ще пару років тому я дивився «Спандж Боба» та «Черепашок-ніндзя». Зараз на ньому крутили лише новини про бандерівців та іншу пропаганду. Продукти харчування на прилавках магазинів були здебільшого російськими: в рази гіршими та дорожчими, ніж українські. Часто вони продавалися вже із закінченим терміном придатності.

Найбільше мені запам’ятався перший тиждень життя в тій квартирі, а особливо їжа, яку ми їли. Мама поїхала й отримала російську гуманітарку. В пакунку були: 1 кг рису, 1 кг гречки, абрикосовий джем, банка тушківки, банка з тунцем та 100 грамів солоних крекерів. Пакунок був розрахований на трьох людей. Я не можу сказати, що ми були бідними, але на той час було незрозуміло, наскільки нам вистачить наших заощаджень. Бізнес моєї мами розікрали ополченці, а в будинок біля автовокзалу, який вона здавала під цехи, прилетіла російська міна.

Головною стравою того часу був дивний, як його називала мама, «салат», що насправді був намазкою. Він складався з таких інгредієнтів: яйце, нарізане смужками, консервований подрібнений тунець зі шкірочкою, часник і майонез. При першій дегустації мені здалося, що він точно зроблений з кальмарів, бо смак нагадував засушеного солоного кальмара, такого, що його їдять старі дідусі, коли п’ють пиво із сусідами на лавочці під домом. Смак був дивний, усі нотки тунця витісняв жирний майонез, який міксував нотки всіх інших продуктів і в тандемі зі смужками яєць створював штучний присмак молюска. Таким салатом ми смакували нечасто, бо навіть попри проблеми з фінансами, мама завжди була за здорове харчування без трансжирів, цукру та магазинних соусів.

Іноді ми заходили до тітки Олесі та її сина Дмитра. Вони жили за сім хвилин від нас і були нашими родичами. Одного разу ми навіть залишались у них вдома, бо у квартирі Гуліків зламався котел і було нереально холодно. У ті дні мама якось зідзвонювалась із моєю зведеною тіткою, що жила у Москві. Тітка розповідала про свою  маленьку пенсію, однокімнатну квартиру, на яку вона збирала гроші 20 років, а потім додала, що нам пощастило. Бо Путін очистив нашу землю від «нациків та бандерівців і мразей, які ніколи не будуть труїти нашу землю», а Путін наведе порядок і підвищить всім пенсії та зарплати. Так ніколи не сталось.

#HEX #5C3E29, Antique Oak ‒ колір дисоціації

Головною розрадою в окупації була підлога. Завжди можна було перевести погляд униз і не бачити нічого з того, що відбувалося навколо. Підлога в моїй новій школі була паркетною. В темних відтінках коричневого дубу, покладена «ялинкою». Луганський ліцей іноземних мов іще до 2014-го був найкращою школою в місті, по всій Україні вона входила у топ-100.

Моя мама завжди мріяла, що я успішно складу іспити та матиму шанс на навчання серед дітей найбагатших сімей міста, бо, на її думку, заможні люди вкладають гроші не в забавки, а в освіту ‒ свою та своїх дітей.

Особливо гарним був паркет у класі історії, в якому завжди проводив свої уроки директор ліцею. Клас був заповнений іконами та молитовниками, але основною інсталяцією там був портрет Ісуса на всю підвісну стелю. Посилаючись на те, що клас був освячений російським православним священником, директор казав, що «кожне слово, що виголошується з вуст учителя в цьому кабінеті, є святим і чесним перед Богом». Тому всі свої промови про «загнивший Запад», «людожерську Україну, яка приїжджає на Донбас», «пострелять і порезать людей, как животных» він, звісно що, проводив тут, завжди маючи свою заготовлену відповідь.

#3a3c40 HEX, Cast Iron ‒ колір «вулиці» та нащадків робітників чавунних заводів

Кінець 2015-го. Один з вечорів в окупованому місті. Ніч. За вікном знову чутно звуки від руху колон техніки. Майже щодня і щоночі чутно шум від БТРів та скрегіт від розпилу на металолом Ливарного заводу, з якого колись почалась історія міста. Я втомлений від шуму, що не дає заснути. Втомлений від п’яних ополченців, які постійно зажираються водкою «роcсийская» на зупинці під моїм вікном, а потім влаштовують перестрілки один з одним.

Втомлений і від вуличного бидла, яке лише шукає, за що можна побити дівчину чи хлопця, що йдуть по вулиці. За півтора року окупації в місті з’явилося багато нових причин, за які можуть дати пизди.

Причина 1: Одяг. У місцевого бидла є список брендів одягу, або ж шмот, за який обов’язково треба «паяснять», якщо до тебе причепляться на вулиці. До них входять Staff, NorthFace, Trasher, український бренд «Мясо» та багато інших. Зазвичай місцеві гопники намагаються або порвати такі речі чи залити їх зеленкою, або побити тих, хто їх носить, до смерті. Єдиний спосіб себе убезпечити ‒ це дати відсіч та отримати звання кращого гопаря-вєртухая або мати таких друзів.

Причина 2: Сексуальна орієнтація. Після окупації місцева терористична влада повернула радянські закони, що забороняли будь-які сексуальні зв’язки, крім гетеросексуальних. Тому всім представникам ЛГБТ+ спільноти тут світив строк 10 років виправної колонії. Але частіше вони страждали не від представників влади, а від вуличних банд підлітків по типу такої, в якій були мої однокласники, ‒ «Российская самооборона Луганска» (скорочено ‒ РСЛ). Зазвичай вступ у такі банди був добровільним, але «верхушка» отримувала гроші за організацію бунтів та впровадження політики «республіки». Такі організації полювали на представників ЛГБТ+: вони створювали фейкові акаунти в додатках для лесбійських та гей-знайомств, тижнями вели переписки, щоб виманити цю людину на зустріч, а потім завдати цій людині якнайбільшої фізичної шкоди.

Гідність працівників ливарних та чавунних заводів, які велично тягали великі брили та працювали на фоні розплавленого металу, нівелювалась купкою молодих нащадків, яких тригерило світле волосся, слова «андеркат» та «кроп». Нащадків, які хотіли вбивати і калічити.

#RC100, Russian grey green ‒ колір болотного бруду

Листопад 2015 року. Конкретну дату не пам’ятаю. Пам’ятаю, як на останньому уроці в школі сказали, що завтра уроків не буде. Натомість ми всі підемо на свято «республіки», де відбудеться урочиста зустріч з «президентом». Тим самим президентом, який ще місяць тому в прямому ефірі срався з місцевими депутатами (яких, до речі, знайшли «по об’явлєнію», а деякі до окупації були двірниками) про те, що з активів «республіки» зникло дві тушки свині та три курки. На захід не можна було не піти. Завуч школи особисто ходила по класах і погрожувала: «За неявку у вас будут проблемы. Я лично выпишу вам выговор, вызову родителей, и мы будем думать, можете ли вы оставаться в нашей школе дальше. Всем всё понятно?». Відповідь класної керівниці: «Да, Наталия Владимировна, все всё поняли. Все будут».

Пам’ятаю, що наступного ранку було світло настільки, що засліплювало очі. Хоча сонце світило яскраво, вночі температура вже опускалась до мінус 3 градусів за Цельсієм. Тому о 8 годині на вулиці було дуже холодно. Нас усіх зібрали на стадіоні «Авангард», на якому до війни грав луганський футбольний клуб «Зоря» та за два тижні до війни співав «Океан Ельзи».

Я жив за 10 хвилин від стадіону, тому пішов пішки. Йшов у зимовій куртці, бо на демісезонну грошей у батьків не було. По дорозі я бачив колони автобусів з надписами маршрутів з окупованих міст (російською): «Алчевск ‒ Луганск», «Красный Луч ‒ Луганск», «Стаханов ‒ Луганск». Вони були вщент забиті дітьми та вчителями, половина з яких їхала годину стоячи. Пріказ єсть пріказ.

Клас зібрався біля входу. Вчителька дістала список і почала відмічати: «Пономарёва? Калюжная? Залогин? Розум?». Були всі, лише двоє змогли дістати довідки від лікаря та не прийти.

5 хвилин переклички ‒ і всі діти «республіки» один за одним заходять на стадіон, де всіх чекають «президент», виставка російської військової техніки кольору болота та величезні таблоїди, на яких одне за одним крутять відео, де стара бабуся б’є машини ОБСЄ, де окупованим Донецьком ведуть «укрофашистів та нацистів (українських військовополонених), де росіяни рятують «святу землю Донбасу». Після години промов та перегляду реклами тероризму нас підняли, видали нові гімни «ЛНР» на помаранчевих листках та змусили співати. Для мене то було прозрінням: «То ось так виглядає пропаганда, вона апелює до емоцій!». Після тієї думки я різко сів на сидіння, чим роздратував своїх учителів та завучів. Разом зі мною сіли ще 7 інших учнів.

#15-6437 TCX, Grass Green ‒ колір свободи та піднесення

Мілове ‒ маленьке прикордонне селище, де моя бабуся тримала готель. Дорога від Луганська до смт. Мілового завжди займала 3 години автобусом та йшла крізь соснові ліси, озера, невеличкі села, поля жита й соняшників та хвилясті за ландшафтом степи, де на сонці ліниво лежали бабаки ‒ символи українського Сходу. 

У 2014 році Луганська область розділилась на дві частини: перша була підконтрольна Україні, а друга ‒ окупована терористичним угрупуванням «ЛНР» та контрольована Росією. Тому звичайна поїздка до бабусі перетворилась на два кордони, 7 годин через депресивні міста Росії та побиті від танків дороги Луганщини. Звісно, були й інші шляхи, які не потребували в’їзду в Росію, проте вони були довшими та займали половину доби в одну сторону.

Попри на це, літо 2015 року стало одним з найкращих у моєму житті. Тут, на підконтрольній Україні території, життя було зовсім інакшим: не треба було повертатись додому до 23:00, можна було слухати та говорити що захочеш і не боятися потрапити «на підвал» або вилетіти зі школи.

Одночасно зі мною сюди приїхала Лєра, дівчинка з Луганська, яка тепер жила в Харкові. Ми познайомились випадково на вулиці: коли разом з іншими дітьми прибирали від сміття смердюче джерело, в якому жили п’явки (ми називали його «Ярок»).

Разом ми шукали та слухали українську музику, яка була для нас наче спасінням під час життя в окупації. Якось ми знайшли в її бабусі книгу Чорної Магії, вивчали та робили різні обряди типу «виклику Кривавої Мері», «Леприкона» абощо. У нас була звичка двічі на тиждень ходити в походи кудись у місцеві степи, гори та ліс: рано-вранці зустрічаємось на краю села, ввечері повертаємось додому.
Мій найяскравіший спогад ‒ день, коли я наважився на похід наодинці. Я пішов далеко в поле, знайшов собі місце десь у глибині метрової ковили. І лежав на самому дні м’якої та густої трави. Срібне листя ковили пластично розвивались на вітрі та відблискувало золотом і сріблом, поєднуючись із сонячним світлом. Це був момент, коли я зрозумів, що зелений ‒ це колір свободи.