ЖИТТЯ І СТРАХ ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ

Жити в умовах окупації страшно. Дуже страшно. І той жах непросто передати словами. Але я хочу розказати про те, як прожив в окупації 181 день, або 6 місяців. Я бачив різних людей і те, як вони переживали той жах разом; я бачив, як люди гуртувалися разом і це допомагало їм вижити. Це історія не лише про моє життя. Насправді вона про українців і про те, як щоразу вони проходять крізь пекло до життя завдяки своєму вмінню об’єднуватися і бути поруч одне для одного.

У 2013 році я дивився новини. У новинах показували те, що відбувалося на той час у моїй країні. Але тоді я ще був малий і мало що розумів. Разом із батьком ми часто їздили відпочивати в Крим. Одного разу я вирішив послухати, про що ж розмовляють мій батько з дядьком, коли дивляться новини. Тоді серед їхніх розмов я почув слова: «Крим захопили». Я не розумів, хто це зробив і навіщо, для мене то була просто фраза. Єдине, що я точно зрозумів тоді, ‒ цього літа з батьком у Крим ми не поїдемо. Я бачив відео, як танки їздили буквально тими місцям, де рік тому я відпочивав разом із батьком...

Через деякий час, вже на уроках історії, яку я ніколи не любив, я дізнався, що окупація Криму відбулася в 2014 році, коли Російська Федерація захопила півострів і оголосила його своєю територією. Це сталося після того, як президент України, Віктор Янукович, утік з країни. Конфлікт на Донбасі та в Луганську розпочався в той же час, коли в Україні відбувалася Революція гідності. У південно-східній частині України виникли напруження між українцями та проросійськими силами, що призвело до збройного конфлікту.

Спогади під прицілом

Повномасштабну війну я зустрів у своєму гуртожитку. Пам’ятаю як зараз: ось я сиджу на ліжку й оновлюю гру на комп’ютері, четверта ранку, все спокійно. Раптом моїй подружці хтось зателефонував. Вона взяла слухавку і вийшла з кімнати. Через декілька хвилин вона повернулася вся бліда, в очах стояли сльози, і сказала: «Мама подзвонила… Наше село розбомбили».  Я злякався. Мене повністю охопила паніка. Ми почали будити всіх, кого могли, щоб швидко зібрати важливі речі. Я зателефонував мамі, у Скадовськ.

 — У нас чутно вибухи! ‒ прокричав їй я.

 — Ти шо, п’яний? Лягай спати! ‒ сказала мама і кинула слухавку.

Я передзвонив їй ще раз. Цього разу мама вже остаточно прокинулася. Вона хотіла забрати мене додому, але я бачив чергу на виїзд із Херсона і вирішив, що залишусь у гуртожитку. Якщо війна застала мене тут, значить, я повинен бути тут.

Раптом я почув звук гучного вибуху. Балкон, біля якого я стояв, трусився так, наче от-от обвалиться. У думках було: «Підірвали аеропорт!». Я кинув слухавку і побіг у кімнату, до інших. Усі дивились у вікно на аеропорт, який димів. Сусіди втікали додому. Разом із хлопцями я побіг готувати бомбосховище: треба було мати місце, де можна було пережити обстріли деякий час.

Ми носили старі пружинні ліжка. Домовилися, що двоє носять, а двоє збирають. Але тоді один із хлопців поїхав додому ‒ і я збирав усі ті ліжка сам. Сказати, що я заморився, то просто нічого не сказати. Боліла спина, тому коли я приліг на останнє встановлене ліжко, то просто заснув. Мене розбудили подружки. Сказали, що треба все трохи переставити. Ми поставили всі ліжка поруч одне з одним. Утворилося одне велике ліжко для нашої компанії. Було дуже холодно, але ми повдягали на себе по дві куртки, згорнулися в одну велику купку, і так нам було тепло й затишно. Ми раділи, що ми живі.

Надворі чулися вибухи. Було страшно, але батьки заспокоювали мене по телефону, казали, що в них тихо і жодного росіянина. Ми з друзями сиділи в бомбосховищі й не помічали, як плине час, бо все, що в нас було, ‒ настільні ігри і лампа, що висіла на стелі. Було чутно, як десь крапає вода, крапля за краплею.

Ми підтримували одне одного, дівчата готували їсти, хлопці виходили в магазин, щоб знайти хліб і трохи якоїсь їжі.

По вулиці ходити було страшно. Ми не знали, що могло бути під ногами. Можна було пройти і не помітити розтяжку. Так я зрозумів, що необережність може коштувати життя. Черги в магазин були дуже довгі, довжиною декілька сотень метрів, і коли приходиш і бачиш таке, розумієш: уже сьогодні в магазин не потрапиш. А їсти хочеться. Поки стоїш у черзі, чуєш вибухи. І не знаєш: втікати, щоб вижити, чи стояти й чекати з надією, що за пару годин до рук потрапить бодай якась їжа. Зате повертаєшся в гуртожиток із пакетом продуктів як найщасливіша людина у світі.

Два тижні в бомбосховищі ‒ і я почав сумувати. Хотілося  гуляти, дихати свіжим повітрям. Але коли я зрештою виходив на вулиці, то бачив уже не той Херсон. Місто перестало бути таким, як було до окупації. Усі ці машини з військовими РФ та позначками «Z», «O», «V», «На Берлин!», «1941‒45, можем повторить». Постійні автоматні черги. Це дуже лякало. Росіяни просто їздили і стріляли по всьому, що бачили. Їм не давало спокою те, що люди виходили на мітинги, зупиняли танки собою. А то було звичайне мирне населення, яке хотіло вигнати окупантів зі свого дому. Росіяни злішали. Але люди продовжували об’єднуватися. І це давало надію.

Щоб трохи розвіятися, я повернувся на восьмий поверх ‒ до своєї невеличкої кімнати ‒ і став залишатися там на ніч. Я дуже боявся війни. Моя прабабуся, яка пережила Другу світову, казала, що війна ‒ це погано. Дідусь постійно повторював: «Тільки щоб не було війни». Тепер і я буду казати, що війна ‒ це погано.

Батьки домовились, щоб мене забрали додому. Я зібрав свій комп’ютер, одяг і найдорожче. Видалив усі відео та фото, які можуть мені завдати шкоди через їхній «неправильний» зміст. Ходили чутки, що людей забирали у полон, а на місці їх били, можливо, навіть приставляли автомат до голови. Я навіть видалив месенджер. Але поки я чекав на водія, мені було треба завантажити телеграм, щоб подзвонити мамі. Після нашої з нею розмови я телеграм не видалив. Прибув водій, я сів до нього в машину, і ми поїхали забирати дітей, яких треба повернути додому. Минали різні блокпости. З нами їхала якась бабуся, яка постійно казала «да да да». Якийсь чоловік, він мовчав увесь час. Я їхав у навушниках і слухав музику. Водій сказав, щоб ми всі сховали телефони. Але в мене грала музика, вона допомагала мені заспокоїтися. Ми під’їхали до першого КПП. Я зрозумів це по гучному стуку стволом автомата АК-47 по вікну. Я відчинив двері. Мій телефон був поміж ніг, на моїх колінах був портфель з одягом. Мене попросили дати телефон. Я, впевнений у тому, що він «чистий», спокійно передав його російському військовому. Він перевірив «галерею» і подивився, що було в телефоні. Тоді зайшов у телеграм із українськими новинами і став мені погрожувати. Наказав мені прямо на місці видалити все, що було в «галереї», і вийти з усіх груп, інакше я залишуся тут, з ними. Слава богу, що вони не перевірили мій портфель. у ньому лежала форма ЗСУ, яку мені подарували. Я все видалив. Нас відпустили. Ми поїхали до села Степанівка, у психіатричну лікарню, щоб забрати звідти дівчинку. Після цього була дорога додому. І численні черги на блокпостах. Але речі вже не перевіряли.

І от я нарешті у своєму рідному Скадовську. Місто все ще в окупації, але я з батьками.  Я був щасливий. Побачив бабусю і молодшого брата, ми взяли валізи й разом пішли додому. Я одразу захотів побачитися з усіма своїми друзями! Хотів прогулятися маленькими знайомими вуличками. Першого дня я був удома, з сім’єю. Поїздка до Скадовська була важкою, я поспілкувався з близькими і пішов спати. Наступного дня я вийшов випити кави зі своїм найближчим другом. Ми зустрілись і закурили.

 — Скоро интернет проведут русский, ‒ раптом каже він.

 — Да не будет у нас его. Нас вернут быстрее, даже думать не нужно о нём, ‒ зреагував я.

Але друг не здавався:

 — Нас не вернут. Мы теперь «ХНР» будем.

 — Хер им, а не «ХНР»! Ты шо, издеваешься, такую хрень нести? ‒ скипів я.

 — Так понятно, что они тут навсегда. Как только возможность будет, я пойду русский паспорт получу! ‒ з гордістю в голосі сказав друг.

У горлі пересохло. Я проковтнув невидимого камінця. Пробував підібрати слова, але не знав, що казати. А тоді розвернувся і пішов. Хотілося голосно кричати. Я розумів, що в мене більше немає друзів. Я сидів удома, і мені було погано. Я не розумів, як мій колишній друг міг так вчинити. Він же хотів іти вчитися на військового, а тепер каже таке… Я геть зневірився в людях.

Голос за свободу: мітинг проти окупації

Один трагічний день окупації залишив болючі спогади в моєму житті. Я дуже добре розумів усю небезпеку та відповідальність за своє життя, але одного дня зібрався і пішов до місцевого супермаркету «АТБ». Там я побачив величезний натовп людей, які стояли в черзі.

То були протестувальники. Вони змішались із нами, тими, хто просто прийшов купити хліба. Це скупчення народу перетворилось на загрозу для режиму, який так яро намагались запровадити окупанти. Російські військові прибули на місце одразу і почали жорстоко всіх розганяти. Але люди не збиралися нікуди йти. Протест набував усе більшого масштабу. Окупанти закидали нас шашками зі сльозогінним газом. Було важко дихати і дивитися на світ. Очі сльозилися. Окупанти розкидали світло-шумові гранати, змушуючи нас почуватися як на полі бою.

Заручники на вулиці: історія зустрічі з військовими РФ

Якось ми з другом поверталися на авто додому. Ми були вже майже поруч із будинком, але нас несподівано зупинили дві цивільні машини. На жаль, у цих машинах сиділи зовсім не цивільні люди. Наше авто було повністю заблоковане. Ми не могли нікуди рушити. Військові РФ вийшли зі своїх автомобілів зі зброєю в руках і силою дістали нас із машини. Було страшно. Я бачив десять озброєних людей. Приблизно 20‒25 років, середньої статури. Їхні обличчя були приховані за масками. Був один великий чоловік з широкими плечима; всі вони виглядали дуже міцними, але все одно напружені. Складалося враження, ніби вони щойно після ротації і не розуміють, що Скадовськ ‒ це маленьке, спокійне місто, а не прифронтова територія.

Військові РФ тримали нас у заручниках і обшукували наш автомобіль. Нарешті вони зрозуміли, що ми не були загрозою, і відпустили нас. Виявилося, що ми порушили комендантську годину на одну хвилину. Тоді я добряче злякався. Але звернув увагу на дещо. Ті російські військові самі були дуже налякані. Серед них був маленький карлик, він аж трусився всім тілом. Його аж підкидало! Попри мій страх, мені було цікаво спостерігати за ним та іншими окупантами. Добре, що для нас усе добре завершилося, і ми з другом швидко побігли додому.

Зараз я перебуваю на підконтрольній території України. Я виїхав з окупованої території в серпні 2022 року. Після того як війна прийшла у моє місто, все змінилося. Як і більшість мешканців мого міста, я став свідком неймовірної жорстокості та насильства з боку російських окупантів. Я бачив, як мої друзі та знайомі зникали безслідно. Їх просто забирали в нікуди. Я пережив багато страху. Я вже більше не той безтурботний хлопець, яким колись був.

Я пережив багато, але не можу сказати, що пишаюся тим, яким став після цього страшного досвіду. Я став більш замкнутим і недовірливим до людей. Бо я бачив тих, які стали на сторону окупантів. Але я не перестаю шукати силу в собі, щоб жити далі. Я навчився цінувати маленькі радощі життя та насолоджуватися простими речами. Це дає мені силу рухатися вперед. До Великої Перемоги.