КНИЖКИ І СОНЦЕ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ

Від окупації — крізь вигорілий степ

14 липня 2014 року я вирушив у подорож, яка триває вже 11-й рік. На той день Луганськ — уже в руках сепаратистів. Спаковано дві великих клітчастих торби та рюкзак. Беру лише стільки, скільки можу донести у руках. Швидко прощаюся з домом. Роблю фото спорожнілих кімнат і вперше в житті — селфі у дзеркалі ванної кімнати.

То був будинок 1913 року з ліпниною на стелі, погребом із вапняковим арковим склепінням та з пічкою-голландкою, покритою густою чорною фарбою, з блискучими бронзовими заслінками. На додачу йшли величезна стара яблуня біля ґанку, сусід-наркоман і його дружина, яка голою засмагала за парканом. Яблуня щороку вкривалася біло-рожевими квітами і родила великими жовтими кисло-солодкуватими яблуками. Я прожив тут лише кілька років, встиг зробити капітальний ремонт і полюбив дорогу, з якої можна було спостерігати, як над літнім розжареним Луганськом сідало велике помаранчеве сонце.

Ці вечірні моменти нагадували дитинство, коли ми з батьком виходили на дах нашої дев’ятиповерхівки і звідти спостерігали за тим самим призахідним дійством. Досить часто у передвітряні дні вечірнє небо набувало драматично-яскравих кольорів, і ці вечірні миті закарбувались у свідомості як символ краси рідною краю.

Захід сонця в степу на Луганщині, Лутугінський район, 2007р. у. Фото - Володимир Щербаченко.

У свій останній луганський будинок я вже не повернуся ніколи.

Ключі попросив забрати далеку родичку. Ця добра жінка — частина сім’ї, з якою ми ніколи не говорили про політику. Від рідних я знав, що вона голосує за проросійську «Партію регіонів». Разом із ключами від дому лишаю їй записку з контактами тих, кому варто дзвонити у випадку мого затримання. Не пояснюю їй у деталях, чиї це телефони і чому я їх залишаю, але схоже, що вона все розуміє і без додаткових слів.

Готуюсь востаннє закрити двері. У коридорі стоїть нерозпакована коробка з електрогенератором. Я купив його в «Епіцентрі» ще в січні 14-го в очікуванні війни. Тоді війну я уявляв інакше… Бої на кордоні з Росією, десь у районі Краснодона. Думав, може, будуть ракетні обстріли і перебої з електрикою в українському Луганську. Реалії виявилися геть іншими. Окупація, як занесена шашіль, сточила місто зсередини за кілька місяців, без реального опору влади і практично без збройного спротиву силовиків. Чи не єдині герої серед місцевих силовиків, які від початку чинили відкритий збройний спротив, — це Луганський прикордонний загін… А генератор так і лишився нерозпакованим.

До залізничного вокзалу йду дворами. Не хочу потрапити на очі непотрібним людям. Вокзал патрулюється, тому наступний квест — швидко пройти привокзальну площу і заскочити у вагон. Виконано успішно.

Доводиться їхати плацкартним вагоном, але вихопити навіть такий квиток у ті дні було неабияким успіхом. Людей у вагоні більше, ніж місць. Полиці забиті клунками і валізами. Мене огортає густа вагонна задуха, і за кілька хвилин футболка вже неприємно липне до тіла від поту. Поїзд рушає під звуки обстрілів. Відчуття незворотності ще немає, і я подумки зітхаю з полегшенням. Пізніше дізнаюся, що це був передостанній поїзд із Луганська до вільної України. Сподіваюся, що передостанній лише у 2014 році.

Свій квиток на цей поїзд я зберігаю дотепер. Щороку на початку літа частина знайомих публікує дописи у соцмережах із такими ж квитками. Для чого стільки років ми зберігаємо ці сумні електронні свідчення нашої втечі з малої батьківщини? За цими квитками не вернешся додому. Напевно, для нас це також і символічний доказ, що це земля наша і ми маємо право на її повернення.

Поїзд набирає ходу, й у вікні починають пропливати пейзажі рідного Донбасу. За десятки поїздок ці пейзажі перетворилися для мене на фільм, який я в деталях легко відновлюю в пам’яті й зараз. Як би хотілося цей фільм ще раз побачити наживо з вікна вагона… 

Робітничі передмістя Луганська, річка Ольховка, степ, виправна колонія, Алчевський металургійний завод, терикони. Цього разу степ горить від обстрілів, вигорає в сутінках потворними чорними плямами.

Кілька годин тривожного стояння поїзда під нічною Горлівкою. Триває бій. Нарешті потяг знову рушає. У напруженій атмосфері вагона відчувається полегшення. Засинаю.

Наступний день я зустрічав на під’їзді до Києва. Почалися 10 років іншого життя. 10 років документування злочинів та допомоги тим, кого війна трощила особливо безжально. 10 років, сповнених людського болю, страждань, каліцтв, смертей, примусових зникнень, покинутих і зруйнованих будинків, нестворених сімей, ненароджених дітей, нездійснених обіймів…

У передчутті окупації

У моєму робочому опитувальнику для постраждалих є запитання: «Коли для вас почалася війна?». Часом я ставлю його не лише іншим, але й собі.

Уперше війна злегка постукала у двері мого будинку 29 грудня 2013 року. Вечір, у месенджері спливає повідомлення від друзів з луганського майдану: «Риги прийшли з плакатом про тебе! Приходь!».

Інтрига. Швидко вдягаюсь і йду. Рівень адреналіну вище звичайного, тіло сповнює суміш цікавості й легкої небезпеки.

У центрі міста, біля пам’ятника Шевченку тупцюють молодики з плакатами. «Щербаченко — агент Госдепа», — виведено великими літерами на  одному з них. «Ха! Це справді про мене». На інших плакатах — імена ще трьох колег із дружніх громадських структур. Костю Реуцького звинувачують у тривалих подорожах за кордон (це що? такий новий гріх?) і всіх «общественников» — у содомії. Усвідомлюю абсурдність дійства.

Акція антимайданіців в Луганську з нападками на громадських активістів, 29 грудня 2013 р.  Автор фото невідомий.

Молодики тримають плакати так, аби закрити ними свої обличчя. Один з лідерів місцевого антимайдану Харитонов викрикує гасла у мегафон. Плакатоносцями керують борзий десятник та його помічник. Ці двоє не ховаються і роздають листівки. На папірцях — наші фото в кольорі та суми пожертв, отримані нашими організаціями від благодійних фондів.

Для більш зацікавлених антимайданівці пропонують розлогу статтю місцевого «журналіста» В’ячеслава Гусакова «Молодые петушки третьего сектора» надруковану в газеті Луганської обласної ради. Її підготували ще в першій половині 2013 року. У цьому опусі пропагандист розмірковує про те, чи правильними темами займаються наші громадські організації та чи на правильні проєкти ми витрачаємо кошти. Не дивно, що назви організацій із статті Гусакова та організацій з плакатів антимайданівців збігалися. Пан Гусаков і після 14-го року не оминав теми грантових коштів. Утікши з Луганська, він, як журналіст, активно брав участь у різноманітних грантових проєктах громадських організацій Херсонщини. Виявилося, що для пропагандиста грантові кошти погано пахнуть лише тоді, коли вони не у нього в руках. 

Мені стало неприємно від усвідомлення, що інформацією маніпулюють, а нас хочуть зробити об’єктом невиправданих заздрощів та нападок. Але ж інформація про фінансування наших організацій відкрита… Ми пишемо про це у звітах, озвучуємо у виступах. Гроші йдуть на благо людей, які живуть у цьому місті та області. Мені немає через що соромитись, і ця думка повертає мені рівновагу.

Плакат антимайданіців ще видається смішним, Луганськ, 29 грудня 2013 р.  Автор фото невідомий.

Переляк опонентів з плакатами додає хоробрості, прокидається азарт. Я прошу зробити кілька фото на пам’ять з плакатом про себе і намагаюся завести розмову з плакатоносцями. Мене цікавить, що спонукало їх вийти нічного зимового вечора на площу. Намагаюсь побачити їх обличчя. Ховаються. У відповідь на запитання — беззмістовне мугикання. На допомогу підопічним поспішає десятник, але змістовної розмови не виходить і з ним. Погрози, відповіді не по суті… Мій інтерес до молодих регіоналів зникає, і я приєднуюся до євромайданівців, які тримають багатометровий український прапор уздовж центральної вулиці міста та вигукують проєвропейські гасла.

По десяти роках війни хвилювання того вечора видаються абсолютною дрібницею, але для мене незворотні зміни почались саме з тієї вечірньої події.

Уже за пару місяців плакати, що викликали азарт, змінять дзвінки та листи з погрозами та рекомендаціями залишити рідне місто. Наш офісний телефон годинами тероризуватимуть дзвінками з мовчанням у слухавку. У знайомих з’являться надокучливі переслідувачі, а листівки зі звинуваченнями в сексуальних збоченнях стануть поширювати по поштових скриньках їхніх сусідів. У травні-квітні в місті з’являться перші незаконні в’язниці. Разом з ними прийдуть викрадення, публічні приниження опонентів, катування в абсолютно диких, середньовічних проявах, рабська праця, сексуальне насильство і навіть позасудові страти. Про існування всього цього я дізнаюся вже влітку. А зараз у місто невеликим, але помітним помийним потоком вливалась «русская весна». Цей каламутний потік наганяли люди, які на початку видавались лише дивними.

Дивні персонажі

З весни 14-го в моїй пам’яті живуть кілька образів тих дивних людей. Пропоную з ними познайомитись.

Березень 2014. Луганськ — ще офіційно українське місто.  Державні установи продовжують функціонувати, але вулиці вже частково контролює люмпен. Важкі підстаркуваті чоловіки в обвислих штанах із лампасами донських козаків, гопуваті підлітки, озброєні палицями і прутами, псевдотрудяги та їхні подруги з пропитими обличчями та залишками зубів. Я певний, що більшості з вас доводилося принаймні бачити такого типу людей.

У звичайному житті від них легко дистанціюватися. Достатньо пройти специфічну вулицю чи квартал, пересісти на іншу лавку або просто відвести погляд. Навесні 2014-го в Луганську  такої можливості у мене не стало. Такі персонажі заполонили ті громадські місця, де ви ніколи б ніколи не очікували їх побачити. Вони стали ключовими фігурами центральних вулиць, площ, скверів, входів до держустанов і правоохоронних органів. 

 У пам’яті тримається статура дебелого молодого мужика в спортивних штанах із бейсбольною биткою. Широко розставивши ноги, він стоїть на уявному посту, посередині вулиці на під’їзді до центрального входу в обласну державну адміністрацію. Чоловік перекидає битку з руки в руку та випромінює самовпевненість. Що саме робить він робить посеред дороги, на центральній вулиці міста, до кінця не зрозуміло. Але від нього гидко тягне загрозою та відчуттям того, що офіційна влада більше не контролює місто. Тепер влада — це чоловік у спортаках із важкою палицею.

«Русская весна» починає полювання на опонентів

5 березня. Один з останніх мітингів на підтримку державної єдності. У парку навпроти обласного управління СБУ та магазину «Дитячий світ» — близько сотні чи двох проукраїнських громадян із плакатами, прапорами, стрічками. Пісні, кричалки, вигуки, спілкування. Напружена, але загалом позитивна атмосфера. Захід проходить уздовж тієї-таки центральної вулиці. Частина водіїв вітально сигналить. Вмить ситуація змінюється. Поліція потайки попереджає організаторів: «Розходьтесь! За хвилини мітинг розженуть силою опоненти». Мозок відмовляється сприймати ситуацію. Як розженуть? Чому наш мирний захід не захищатиме поліція? У нас іще діє закон? Але ці запитання ставити нікому. Треба швидко щось вирішувати. Люди поспіхом розходяться невеликими групами.

Акція антимайданівців поруч Луганської обласної адміністрації, Луганськ, весна 2014 р.  Автор фото невідомий. Фото із соціальних мереж.

Я виходжу з парку через провулок. Поруч центральний універмаг. Без чітких намірів заходжу в один з бутиків першого поверху. Не минає і хвилини, як до магазину вгепується пара молодиків. Один тримає напоготові величезний держак від лопати. Вони завмирають у дверях і уважно оглядають присутніх. Мабуть, вишукують людей із українською символікою. Відчуваю себе хамелеоном. Усе тіло — в напрузі, але імітую спокійного пересічного покупця — зацікавлено розглядаю вітрину з окулярами. Боковим зором спостерігаю за гоблінами. Напружені секунди минають навдивовижу швидко. Гобліни випаровуються, але можливість бути побитим держаком від лопати просто в залі центрального універмагу неприємно занурює в нову реальність.

Люмпенський пікнік

Я любитель поміркованого екстриму. Десь через півтора місяця після описаних вище подій у магазині вирішую знову відвідати той самий парк навпроти будівлі СБУ. Тепер будівля спецслужби вже захоплена російськими проксі, а центральна вулиця перегороджена мішками з піском. У самому ж парку триває цілодобовий «фестиваль» антимайдану.

На той час у будівлі захопленого СБУ вже силою тримали і катували людей, але я по це ще не знав. Вхід у парк на «фестиваль» антимайдану все ще був вільним, але окремі намети вже були обтягнуті по периметру колючим дротом. Якимось дивом я вмовив друга, якому вибили частину зуба під час розгону проукраїнського мітингу на день народження Шевченка 9 березня, скласти мені компанію на цю екскурсію в парк. Півгодинного відвідування табору антимайдану нам вистачило, щоби доповнити своє враження про його учасників.

Мене трохи засмутили кілька побачених чисто вдягнутих луганчан, які несли коробки з печивом і зефіром для місцевих таборувальників. Про причини, які спонукали цих людей підтримувати це дійство, я можу лише здогадуватися. В іншому ж табір являв собою масове і слабо організоване збіговисько переважно люмпенів і соціально близьких їм громадян.

Частина цих людей була зайнята незрозумілою нам метушнею, інша — спілкувалась, слухала музику і споживала алкоголь. Навіть для мене, людини, яка виросла в індустріальному Луганську, кілька місць публічного розпиття міцного алкоголю в центральному парку видалися занадто революційними. Щось подібне я бачив у житті лише раз — під час нічної прогулянки Антрацитом, де місцеві розпивали горілку, просто всівшись на бордюр однієї з центральних вулиць міста. Натомість тут був полуденний час, і невеликі групи проросійських протестувальників гуртувалися навколо брудних газеток, розстелених просто на пилючній парковій землі. Типове застілля складалося з пляшки горілки, пари роздавлених варених яєць, зморщеного кислого огірка і кількох скибок хліба. Перебування в парку, переповненому цими персонажами, не обіцяло нічого доброго, тож ми вирішили, що буде розумним залишити «фестиваль».

Трохи згодом — на фотографіях — серед учасників табору, розбитого поруч захопленого управління СБУ, я побачив пару знайомих. Один з них — лідер луганських комсомольців Ігор Гуменюк, інший — мій університетський одногрупник, газетяр і місцевий політолог, який намагався одночасно товаришувати з людьми занадто різних політичних поглядів. Мої взаємини з другим закінчилися за кілька років до війни, коли він узявся видати нам книжку, але зробив це настільки погано, що гроші нам довелося вертати через суд.

Прихильники «русской весни» поруч захопленої будівлі  Луганського обласного управління СБУ, Луганськ, весна 2014 р.  Автор фото невідомий. Фото із сторінки Ігора Гуменюка в соціальних мережах.

Бажання цього чоловіка дружити і усіма одночасно закінчилося для нього сумно. У банді «Бетмена» (польового командира Олександра Бєднова) не оцінили таку багатовекторність і спочатку експропріювали у нього стару «волгу», а згодом майже на пів року посадили його самого в підвал-катівню в гуртожитку Східноукраїнського національного університету. Там чоловіку зламали руку, а його дружина була змушена відпрацьовувати право на свободу санітаркою-прибиральницею в госпіталі цієї ж банди. Про цей сумний досвід панянки вони обидвоє досі воліють не розповідати. Загалом усе відбулося за класикою жанру: інспірований Росією бунт зжер (чи то пак покалічив) захопленого дослідника цього бунту та його рідних.

Бездумні прихильники війни

Історія цієї пари — одна з десятків тисяч, а може, і сотень тисяч доль тих людей, які бездумно толерували «русскую весну», а згодом стали її жертвами. Навесні 14-го я ще мав можливість спілкуватися з такими людьми зблизька. Одним з порталів у їхній світ для мене стали поїзди, які навесні 2014-го все ще зв’язували Луганськ і решту українських міст. 

Вертаючись із однієї з робочих поїздок з Києва до Луганська, я їхав у купе з трьома шахтарями, які нещодавно вийшли на пенсію. Вони щойно завершили профілактичний курс лікування від силікозу легень у столичній лікарні й верталися на Донбас. Дружелюбні дядьки пригостили мене смачною вечерею та налили чарку оковитої. Розмова невимушено перекинулась на політичні теми, і дядьки поділилися своїм наміром вирушити на блокпости — «боронити Донбас» від націоналістичного уряду, — щойно повернуться зі столичної подорожі. Говорили вони це суржиком, вечеря у них була небідною, їхні пенсійні виплати — ДУЖЕ пристойними, і загалом дядьки виглядали задоволеними життям. Утім, російська пропаганда переконала їх у нестерпності буття, а мої аргументи про те, що, можливо, все не так і погано в їхньому житті, а вони вільно послуговуються російською в нашій з ними розмові, на них не подіяли.

Навряд чи я колись іще побачу цих чоловіків у своєму житті, але певний, що наступні роки війни, яку вони так легковажно підтримали, не принесли в їхні життя радість. Чи лишилися цілими їхні будинки? Чи живі-здорові у війні їхні рідні? Чи продовжують отримувати вони великі пенсії та необхідне лікування? Більш ніж певен, що програма їхньої щасливої старості дала той чи інший збій.

«Шахтарі і трактористи» — не єдині задурені жертви війни

Монстр російської пропаганди вижирав мізки не лише у представників робітничого класу. Особливо страшно було бачити те, як пропаганда змінює свідомість людей освічених. Вертаючись із чергової поїздки, я опинився в купе з молодою вчителькою музики. Приємна й інтелігента жінка їхала від друзів з Києва. На їхнє запрошення вона пару тижнів гостювала в столиці. Друзі покликали її для того, аби жінка трохи зняла стрес перших тижнів початку АТО та на власні очі пересвідчилась, що в столиці не розчленовують російськомовних. Поїздка справила на жінку позитивне враження. Вона виглядала заспокоєною, а її судження про суспільне-політичне життя були зважені та раціональні. Але вже на під’їзді до Луганська наче хтось переклацнув тумблер у неї в голові. Абсолютно серйозно вона почала розповідати мені історію про загін «Правого сектору», який ходить у чорній формі з довгими ножами по Кам’яному броду (це один зі старих районів Луганська). Цей загін вона начебто бачила на власні очі. Будучи багато років знайомим із націоналістичним середовищем Луганщини, я прекрасно розумів, що в місті немає такої кількості божевільних націоналістів, які б відкрито ходили вночі з оголеними ножами по місту, ще й у розквіт «русской весны».

Фантастичність розповіді жінки та її нездатність сприймати реалії настільки мене приголомшили, що я на якийсь час впав у ступор. Наш поїзд швидко під’їжджав до Луганська, і я так і не спромігся з’ясувати, як і чому вона вигадала цю історію.

Що далі, то кількість таких космічних за масштабом історій зростала. Люди, які їх переповідали, не ставили під сумнів абсурдність цифр і «фактів», на яких ті були побудовані.

Одна з класичних історій, яку мені  теж довелося чути вживу, — про 40 автобусів з «Правим сектором», які начебто їдуть захоплювати центр Луганська. Кількість автобусів, міста їхнього прямування і цілі у кожній новій розповіді змінювалися. Єдине, що не з’являлось у цих розповідях, — то це критична оцінка здатності «Правого сектору» мобілізувати і привезти на схід таку кількість людей.

Ще один «хіт», який лишився у пам’яті, — історія про те, як начебто вбитих мешканців Слов’янська скидають із гелікоптерів у болота десь поруч міста. Хто бачив під Слов’янськом настільки великі болота? Яка доцільність скидати трупи з гвинтокрилів?

Подібні історії не несли безпосередньої загрози мені особисто, але смуток і роздратування викликало те, що чимало людей, які живуть поруч, вірять у відверту маячню. І все частіше поставало питання про їхню адекватність. Спростувати ці чутки просто на місці було не завжди реально. Лишалось апелювати до здорового глузду й логіки. Не певний чи це допомагало, але згодом я розвинув кращі навички поводження у таких ситуаціях.

У 2015 році, збираючи інформацію про факти сексуального насильства, зумовленого війною, я запитав чи не чув про такі випадки таксист, який віз мене на вокзал із Сєвєродонецька у Рубіжне. Дядько з охотою відгукнувся на тему і безапеляційно заявив, що особисто знає жінку, якій начебто бійці української нацгвардії залили монтажну піну в жіночий статевий орган. Випадок виглядав шокуючим. Я спробував дізнатися більше, поставив кілька додаткових запитань, сподіваючись ненав’язливо з’ясувати контакти постраждалої. У підсумку історія про особисте знайомство виявилась вигадкою. Байку таксисту начебто переповів якійсь його знайомий, якого він не схотів назвати. Звичайно, розшукати і допомогти цій жінці я не зміг, оскільки, найімовірніше, її просто не існувало.

Влада малограмотних

Лякали не лише зміни у свідомості людей навколо, але й лідери тих, хто намагався захопити владу. У березні 2014 року я став випадковим свідком телефонної розмови Олександра Харитонова з його соратниками. Харитонов — це один із лідерів місцевої ПСПУ та перший самопроголошений «народний губернатор» Луганщини. Чоловік був одним із тих, хто активно розхитував ситуацію на вулицях міста навесні 14-го, організовуючи місцевий антимайдан. Згодом його арештувало СБУ, потім звільнило; він утік до Москви, а зараз працює функціонером Компартії у Луганську.

Тоді ж, весняного дня 14-го року, я проходив невеличкою і геть малолюдною вулицею Дзержинського, де навпроти нині закритого ресторану «Харбін» самопроголошений губернатор розмовляв по мобільному. У ті кілька секунд, які я був поруч, Харитонов голосно нарікав у слухавку: «Ты не представляешь. Нет кадров! Те, что есть, не могут даже написать протокол!».

Почутий мною шматок розмови додав мені трохи безпідставного оптимізму. Безпідставного, бо вже за кілька місяців такі люди, як Харитонов, контролювали значну частину захопленої території Луганської області.

Зараз менше, а раніше частіше (особливо в іноземців) поставало питання про роль і ступінь впливу Москви на події на Донбасі. У цьому контексті я пригадую голосні нарікання Харитонова під час ненавмисно підслуханої мною розмови. Без планування, координації, фінансової і військової підтримки Росії жодні «республіки» не були б можливі.

З 2014-го минуло кілька років, протягом яких Москва надсилала на Донбас своїх управлінців у політичній і військовій сферах, поки окупантам вдалося опанувати ситуацію. На зміну вуличному розбою харитонових, бєднових і мозгових прийшов досвідчений та продуманий терор підконтрольних Росії гебістів. У «ЛНР» ці процеси очолив полковник СБУ на пенсії, син радянського мента, Леонід Пасічник.

Етноцид, або Як не знищити власну бібліотеку під владою «ЛНР»?

Від початку «русской весны» у так званій республіці лояльність до України розглядалась як злочин. Бути не те щоби свідомим українцем, але й просто симпатизувати Україні означало приректи себе на політичні переслідування у «республіці». Українську мову замінили в шкільних програмах російською, вона зникла з офіційного мовлення. Як і в часи до розвалу СРСР, українців Донбасу змушують відмовлятися від своєї культурної ідентичності. Йде тотальна заміна всього, що символізує собою Україну –  починаючи з офіційної символіки та мови вивісок, закінчуючи традиційними символами, кольорами і костюмами в колективах художної самодіяльності…

Тим, хто хоче публічно проявити свою українськість немає місця, ані в політиці, ані в громадському житті, ані в інших формах публічного простору. Якщо ти  не готовий стати «русским», єдиний шлях реалізувати себе як особистість – виїхати з цих територій. Навколо створені умови, які витискають тебе з цієї території фізично. Тому люди, які не готові були прийняти ці правила окупаційного «русского мира», але мали сили та ресурс облаштувати життя на новому місці, — виїхали. Є і ті, кого залишатися в «республіках» змушують обставини: літній вік, хворі родичі, наявність власного житла і неможливість заробити на нове в іншому місці, небажання кидати свою землю і свій дім тощо. Не всі люди бійці по натурі і тому вони мають приховувати свою українськість. Собою ти можеш бути лише вдома, за зачиненими дверима і вікнами. Саме так виглядають сучасні етнічні чистки, які проводить РФ. Я не уявляв себе в цій новій, російській, реальності, тому виїхав.

Мій залишений у Луганську будинок кілька років простояв порожнім. Що далі, то більше його утримання перетворювалось на тягар. Як і людина, дім потребує догляду. Необхідно ремонтувати, протоплювати, сплачувати рахунки… Залишки знайомих і друзів у місті танули на очах, давати раду з будинком ставало все складніше. Зрештою настав час із ним попрощатися. Поступово були роздані та розпродані меблі, інструменти, побутова техніка... Настав день, коли в спорожнілому домі лишились лише кілька сотень книжок із бібліотеки та велика бабусина скриня, пофарбована охрою. Питання про те, як вчинити з книжками, стало для мене чи не найбільшим моральним випробуванням останніх 10 років.

Значна частина моєї бібліотеки — це книжки, які за офіційною політикою з бібліотек «ЛНР» почали вилучати вже у 2014 році. Фурор зробили із захоплення бібліотеки Українсько-канадського центру «Відродження», де зберігалися 30000 книжок, переданих на Луганщину нашою діаспорою. Влітку того ж року на одному з Луганських пропагандистських каналів зняли сюжет про захоплення офісу Народного руху України. Порожню квартиру назвали штабом «Правого сектору», а весь сюжет про «екстремістські наміри» уявних націоналістів лнрівські пропагандисти значною мірою «закрутили» навколо пари знайдених у цьому приміщенні тоненьких брошурок із біографією Степана Бандери. Саме ці брошурки виступали ілюстрацією уявних злочинів «екстремістів». Якби ці пропагандисти прийшли в мій тепер уже колишній дім у 2014 році, вони могли б кілька років поспіль знімати цілі серіали.

Усвідомлюючи це, підшивки унсовських «Українських обріїв» кінця 80-х, у яких серед іншого були й інструкції з мінування мостів та виготовлення запальної суміші, я спалив сам іще влітку 2014-го. Самі газети понад 25 років я зберігав не заради інструкцій з диверсійний дій, а як цікавий приклад української преси часів до відновлення незалежності. Але хто зі співробітників «Министерства государственной безопасности» (яке саме формувалося) повірив би у бібліографічний інтерес до цих газет, допитуючи мене в підвалі?

Незважаючи на проведену чистку періодики, у покинутому будинку лишалося кілька сотень книжок: українська класика, історія, книжки про права людини та міжнародні відносини, академічні підручники, словники — все те, що ще восени 2013-го бібліотекарі назвали б цінними виданнями.

У нашій сім’ї існував культ шанування книги. Поняття «викинути книгу» досі слабо уживається у мене в голові. Свою бібліотеку я збирав понад 30 років. Вигляд десятків із тих книжок, наче людей, я досі можу описати з пам’яті — палітурки, папір на дотик, ілюстрації, пошкодження. 

Удома лишилися перші книжки з історії України, які я купував іще старшокласником: репринтний коричневий двотомник Полонської-Василенко; синій, на цупкому напівпрозорому папері нарис історії Крип’якевича; Багалій у красивій червоній обкладинці; потерта історія Субтельного, яка правила нам за підручник у гімназії… Книжки, які пересилали знайомі з бібліотек майже вимерлих українських громад США та Канади. Книги молодості (переважно «Смолоскипівські») із дарчими підписами тепер уже відомих українських письменників і політиків. «Кобзар» і збірник Лесі Українки, які стояли ще у батьківських хаті. «Ні долі, ні волі у мене нема. Зосталася тільки надія одна…», — рядки, які я вчив із цього збірника ще для уроків у радянській школі. Важкі зелені томи УРЕ та більш тендітні томики «Енциклопедії українознавства».  Збірники з прав людини та верховенства права, які тягнув валізами з Варшави, Брюсселя та Вашингтона. Чотири товстенькі сині томики тлумачного словника української мови, подаровані мамою. Збірники українських приказок та прислів’їв. «Як ми говоримо» Антоненка-Давидовича, «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая… Липа, Донцов…

Уже через 5 років після проголошення «ЛНР» спроба знайти в Луганську людей, які б наважувалися забрати задарма хоча б найбільш нейтральні з цих книжок, перетворилася на величезне випробування. Годинами і днями я перебирав контакти в телефонній книзі та соціальних мережах, вишукував знайомих і знайомих знайомих, готових вивезти хоча б частину книг. Хтось обіцяв, думав і більше не виходив на зв’язок. Люди зітхали, співчували, але страх накликати проблеми на себе і близьких чи вирушити «на підвал» перемагав. Просити людей забрати книги я не відчував за собою морального права: лише пропозиція і їхній вільний вибір.

Після довгих пошуків, дзвінків і листування кілька людей погодилися прийти і взяти ті книги, які їх цікавлять. Літнє подружжя колишніх викладачів забрало твори Маркеса та кілька словників. На решту подивились і відмовились. Десяток найбільш дорогих мені книжок погодилися вивезти з міста знайомі.  Частину української класики та не-політичної літератури потайки забрали в установу культури. Більшу частину книжок не наважився забрати ніхто…

Жахливо усвідомлювати, але за п’ять років місто, де люди без страху протестували на вулицях, критикували владу, випускали опозиційні ЗМІ, вільно обмінювалися думками й ідеями, перетворилося на інтелектуальний концтабір. Я зберігав удома твори Енґельса та Ніцше, словник Ожегова та збірник «Розстріляного відродження», і нікому не спадало на думку розглядати це як злочин. Але в Росії та її сателітах немає місця свободі. За кілька років вони загнали сотні тисяч людей на окупованих територіях у стійло інтелектуального страху. Право на вільну думку, а особливо на думку українську стало злочином.

Тепер, коли тієї книгозбірні вже немає, я згадую свої намагання врятувати книжки вже спокійніше. Думаю про це як про минулу втрату. Тепер це — факт, який стався. Тоді ж неможливість зберегти книжки я сприймав як зраду себе і своїх переконань.

Зараз я усвідомлюю, що нічого непоправного не сталось. Книжки можна перевидати, привезти їх назад у Луганськ, зробити їх навіть більш доступними і популярними, зокрема, онлайн-засобами. Звичайно, не це потрібні час, зусилля, кошти, але найважливіше — аби були українці та українські структури, готові це робити.

Опір і відповідальність

Усі 10 років війни я ставлю собі запитання про те, чи можна було зупинити окупацію і хто би міг це зробити. Пригадую початок суспільно-політичного протистояння в 2013 році, неодноразові спроби колег із луганського Євромайдану налагодити діалог з опонентами.

Я не брав участі в цих ініціативах. Вони ніколи не видавалися мені перспективними чи приємними, але зусилля колег я вважав правильними. Тоді ці спроби виглядали логічними, адже за 25 років незалежності України, до 2014 року, в історії Луганщини випадків фізичного насильства щодо політичних опонентів практично не було. Виглядало так, що формально перепон для обміну думками не існувало.

Це вже зараз зрозуміло, що всі спроби налагодити діалог між майданом і антимайданом у Луганську були примарними. Антимайданівці взяли курс на силове захоплення влади та фізичну нейтралізацію проукраїнської частини громадськості (оскільки не влада, а саме громадськість виступала опонентом проросійських рухів). Причина тих невдалих спроб діалогу була проста: місцеві сепаратисти не були самостійні у своїх рішеннях, а вказівка з Москви була саме на силову ескалацію та захоплення влади.

Якщо спроби громадського діалогу виявилися невдалими, то чи могли би більш рішучі дії української влади завадити окупації частини Донбасу в 2014 році? Ми ніколи не дізнаємося відповіді. Можливо, в Москві чекали на більш рішучу силову реакцію Києва і прагнули саме такого сценарію ескалації для виправдання своїх дій. Але навряд чи має значення, що думали в Москві, бо, як показала практика, саме відсутність спротиву заохочувала Росію до агресії. Вони прагнули знищення нас як народу і надуманий привід для нападу готові були вигадати за будь-яких обставин.

У Луганську, Донецьку та більшості крупних міст цих областей ключові державні установи, міськради, управління СБУ, поліції і армійські частини були віддані в руки сепаратистів без суттєвого (а подекуди й без будь-якого) опору. Я був свідком того, як озброєний спецзасобами загін міліції без жодного фізичного протистояння звільнив натовпу вхід до обласної адміністрації.

Силове захоплення Луганської обласної адміністрації, Луганськ, 1 березня 2014 р.  Автор фото невідомий. Фото із соціальних мереж.

Аналогічно було і з приміщенням СБУ, в якому був величезний склад зброї. У багатьох інших випадках силовики просто складали зброю перед харитоновими з держаками від лопат. Звичайно, умовними харитоновими керували досвідчені російські агенти зі зброєю, інструкціями і коштами з Москви, але падіння, здавалося б, потужних державних та силових структур на Донбасі перед люмпенами виглядало жалюгідно. Значна частина так званих правоохоронців і чиновників, які роками отримували привілейовані зарплати і премії, пільги і пенсії за те, щоби берегти цю державу, у день ікс віддала її натовпу плебсу за найменшої реальної загрози.

Луганський прикордонний загін – ті, хто чинив героїчний спротив окупантам, Луганськ, червень 2014 р.  Автор фото - Луганський прикордонний загін. Фото з сайту Суспільне Донбас.

На жаль, у 2022 році в Херсоні і Сумах  ситуація виявилась багато в чому схожою на Донецьк і Луганськ 2014-го. Хоча цей раз міста захоплювала регулярна російська армія, але реальний спротив окупантам знову чинили саме громадські сили самооборони та частина військових. Значна частина силовиків та високопосадовців швидко залишила ці обласні центри.

Силове захоплення обласного управління СБУ в Луганській області, 6 квітня 2014 р.  Автор фото невідомий. Фото із соціальних мереж.

Якщо влада на Донбасі була неспроможна на опір, то яку позицію мали мешканці двох східних областей? До 2014 року в Луганській і Донецькій областях проживало приблизно 6,5 мільйонів. Станом на весну 2024 року більше мільйона із цих громадян відмовилися жити в окупації  так званих «ЛНР» та «ДНР» і виїхали на територію, підконтрольну уряду України. Ці люди зробили вимушений, але усвідомлений вибір на користь України. Адже мешканці окупованих територій можуть виїхати як у Росію, так і в безліч інших країн світу. Офіційної статистики немає, але за колом своїх знайомих ми знаємо, що сотні тисяч мешканців Донбасу з українськими паспортами емігрували до країн Європи та Північної Америки. Усі вони вибрали не-Росію. Втеча з рідних місць для багатьох з цих людей супроводжується смертями рідних і близьких, величезними матеріальними збитками, розривом сімейних зв’язків, непоправною фізичною і психологічною шкодою.

Цей мільйон із гаком людей зробив складний вибір, усвідомивши неможливість для себе жити у російській окупації. Але де була громадянська позиція цих людей в перші місяці 2014-го? Тоді для придушення «русской весны» було достатньо кількох кількатисячних демонстрацій під українськими прапорами, які б лише своєю масовістю без єдиного пострілу унеможливили б місцевий сепаратизм. Я не хочу, аби мої слова звучали як звинувачення землякам. У таких звинуваченнях немає сенсу. Насправді тоді чимало людей не сприймали серйозно загрозу «русской весны». Так само легковажив нею і я. Здавалося, ще трохи — і ця циркова вистава припиниться.

Часом повертаюсь до думки «А чи був я сам достатньо радикальним у ті дні?». Чи достатньо було лише моєї участі в публічних акціях, інтерв’ю для ЗМІ та допомоги в самоорганізації нових людей, які прийшли у громадських рух на хвилі Майдану? Чи слід було разом із колегами замість спроб пошуку діалогу йти на силове протистояння з прихильниками «русской весны» та душити силами самих активістів цей інспірований Росією бунт у зародку?

Зараз я знаю, що помилявся, але тоді силове протистояння видавалося мені неможливим і недоречним. Політичних опонентів я не любив, але сприймав їх як співгромадян з їхнім правом на свободу думки та асоціацій. Право на насильство я залишав державі. Я вірив, що для захисту конституційного ладу в нас є силові органи, які б мали зберегти саму структуру держави як основу для взаємодії громадян різних політичних поглядів.

Були люди (схиляю голову перед швидкістю їхньої реакції і громадським героїзмом), які вже навесні 2014 року перейшли до розвідницької і диверсійної роботи, налагодили контакт зі спецслужбами та військовою розвідкою або формували добровольчі батальйони. Моя віра у базову спроможність наших державних інституцій на місцях була помилкою. Ми ніколи не дізнаємось, чим би закінчилось громадське силове протистояння в Донецьку і Луганську (як це відбулося в Одесі), якби прихильники державної єдності атакували першими. Чи виграли б ми без підтримки місцевих правоохоронців та з ворожим ставленням більшості місцевої владної еліти, якби наш громадський сектор зробив ставку саме на силу? Те обмежене силове протистояння, яке все ж таки мало місце, як у Луганській так і в Донецькій області, ми програли.

Справжній ключ до потенційної перемоги (й антидот до окупації) був у десятках тисяч українських громадян сходу, які не розцінили загрозу як реальну / не вважали за потрібне / не мали часу / не хотіли / не звикли захищати свою Батьківщину і свої права в активний конституційний спосіб. На жаль, ці уроки коштують усім нам (і східнякам насамперед) дуже дорого. Але вчитись ніколи не пізно. Хочу вірити, що ми це зможемо.

Ми зможемо

Я певен, що ті, хто захоче, після деокупації матиме можливість повернутися у свої рідні міста і села. Як свого часу ми покидали рідні домівки, так покотяться назад у Росію окупанти і привезені ними сім’ї. Без невиправданого насильства, але з відчуттям настання справедливості та розумінням, що в XXI столітті настає край тривалій російській традиції паразитувати на чужих землях. Хай не так швидко, як хочеться, але людство змінюється і світ стає більш справедливим. Прийде справедливість і в наш дім.

Я вірю, що знову сидітиму у вагоні поїзда, цокотітимуть колеса, а я вдивлятимусь у вікно, шукаючи очима рідні пейзажі. У душі щемитиме від відчуття наближення до рідного міста. Поїзд минатиме Алчевський металургійний комбінат, і я знатиму, що до Луганська залишається менше години. У вікні пропливатимуть степи і терикони, річка Ольховка, робітничі передмістя Луганська, старий залізничний вокзал… Київський поїзд стишить ходу і, як і багато років, тому повільно підпливе до першої платформи й виходу в місто.

Я знову зможу відвідати могили предків, перші з яких прибули із Золочівського повіту на Харківщини освоювати землі Донбасу ще у далекому 1793 році. Покажу онукам будинки і вулиці, де жила їхня мати, жив я, жили їхні прабаби і прадіди. Ми побачимо половецьких баб у сквері моєї alma mater, проїдемось у  лісопарк на Гострій могилі, який ми рятували від забудови на початку бурхливих 2000-х, завітаємо до пам’ятника Шевченку, біля якого збирався луганський майдан. Неспішно пройдемося запиленими вулицями рідної Вергунки, заснованої козаками-запорожцями, а під ногами валятимуться абрикоси, яких традиційно багато на цих вулицях. Буде мирний літній вечір. Ми стоятимемо на вулиці, якою я йшов на вокзал у 2014 році, а місто над Луганню, як і багато років тому, ловитиме останні промені розпеченого помаранчевого сонця, яке повільно зникатиме в степах українського Донбасу.