ДРУГИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Розділ 1. Передмова та свідомі українці Стаханова

Для мене війна почалася не у 2022-му. А почалася вона з анексії Криму та АТО на сході України. Моє рідне шахтарське місто Стаханов окуповано РФ уже десятий рік. Місто шахтарської слави та народження радянського міфу про Стахановський рух.

Після розпаду Радянського союзу більшість території Донбасу стала дотаційною. Іншими словами, потребувала додаткового державного фінансування. Через це почали закривати шахти. Єдиним вугільним об’єднанням в Україні, яке закрили, стало «Стаханов-Вугілля». В один момент без роботи залишилися 25 тисяч людей, здебільшого чоловіки. Держава, на жаль, не створила жодної альтернативи. Ті чоловіки почувалися нікому не потрібними. Багато з них поїхали на заробітки у Росію, у великі міста Москву та Ростов-на-Дону. У них склалося враження, що такий високий рівень життя ‒ на всій території РФ.

Місцеві політики Донецької та Луганської областей підливали олії у вогонь і поширювали міф про Донбас, який годує всю Україну, і про те, що російськомовних будуть утискати.

До того додавалася російська пропаганда: про втрачений Радянський союз, якого боявся весь світ, про те, який сильний лідер Володимир Путін, бо підняв Росію з колін, та про те, що «братська» країна неправильно рухається у бік Європи. Тому події «русской весны» (прим.: ряд проросійських та сепаратиських подій на сході України 2014 р.) розвивались неймовірно швидко. Тоді я не зміг оцінити масштаби загрози і навіть не уявляв, що на мене чекає попереду.

У лютому 2014-го я вперше виїхав за кордон. То був навчальний тренінг для тих, хто вивчає польську мову та місцеву культуру. Я відвідав Зелену Гуру та Вроцлав у Польщі. А дорогою додому ми з групою відвідали столицю Чехії ‒ Прагу. Як потім виявилося, від золотої Праги до полону в «ЛНР». Повернувся я у березні, але рідне місто стало вже зовсім іншим. «Сірим» та вороже налаштованим. Ніби нізвідки, у місті з’явилася купа жінок і чоловіків, яких я ніколи не бачив. Більшість із них були маргінальної зовнішності. Усі готові мітингувати хто за що: хтось ‒ за відновлення Радянського союзу, хтось хотів стати частиною Росії, а деякі ‒ мати «великі» російські пенсії. Усі ‒ злі та похмурі. І всіх їх об’єднувала ненависть до України.

Звісно, були прапори Росії та червоні прапори. І всі несамовито волали: «Россия! Россия! Россия!». Досі пригадується, як жахливий сон. Пам’ятаю, переглядаючи фотографії цих мітингів, натрапив на дуже дивний людей. Незвично одягнуті на початку лютого-березня 2014-го. То була якась мілітарна форма, без розпізнавальних шевронів. Люди військової виправки стояли поодаль головних подій та споглядали з самовпевненими усмішками за перебігом подій. Ніби ляльководи, які керували своїми маріонетками. Російські куратори, які натиснули на гачок гібридної війни у Стаханові.

Невдовзі найбільш агресивно налаштовані мітингарі створять «народну дружину». Одягнуться у військову форму та пов’яжуть собі на праву руку червону тканину. Потім встановлять намет у центрі міста та цілодобово будуть там «охороняти громадський порядок». Паралельно знімуть прапор України та повісять прапори Росії, Білорусі та прапор міста Стаханова. А зроблять вони все це, тому що повірять російській пропаганді. Яка щоденно транслювала: «На схід України рухаються автобуси з праворадикалами з "Правого сектору". Вони їдуть, щоб нищити пам’ятники радянської епохи».

«Правий сектор» так ніколи і не приїде у місто. А «дружинники» візьмуть зброю від «братской России» та стануть «ополчением». Ополченням від здорового глузду та сучасного світу. Далі вони влаштують повну анархію в місті. Де буде діяти тільки право сили.

Коли я повернувся з-за кордону, я побачив, як на проросійській мітинг прийшов хлопець із прапором України. Стільки ненависті та агресії від проросійських мітингарів я ніколи не бачив. Усі вони в унісон кричали: «Зрадник! Провокатор!». За наш жовто-блакитний стяг того хлопця ледь не розірвали на місці та виштовхали з площі, поки він не зник.

Усе в місті змінилося. Було дивно усвідомлювати: от ніби ще є законні органи влади, але в той же час з’являються блокпости з озброєними людьми. Вони починають перевіряти документи, віджимати гроші та автівки. У кого з бойовиків більше стволів, той і хазяїн життя. Почалися пошуки «ворогів народу».

Перебувати у такому оточенні неймовірно важко. Ніби всі однієї миті перетворилися на зомбі, які заговорили словами російської пропаганди про те, що України більше не існує, встановлено зовнішнє управління, в країні стався державний переворот і таке інше. Я почав шукати однодумців. І знайшов їх у соціальних мережах ‒ то було неформальне об’єднання  «Свідомі українці Стаханова». Ті люди стали для мене справжнім ковтком свободи.

Ми почали таємно зустрічатися. І навіть знайшли місце для наших секретних зустрічей – приміщення на території трамвайно-тролейбусного управління. Кімната була не в найкращому стані, зі старими радянськими меблями та діркою в підлозі. Але в тому було щось незвичне, ми почувалися підпільниками.

Наші зустрічі відвідували різні люди, різного віку ‒ від школярів до літніх людей. Ми не хотіли бути частиною Росії, ми не хотіли війни, і головне, що нас об’єднало, – любов до нашої країни.

 

Розділ 1.1. Шевченківські читання

5 березня я отримав повідомлення від Олександра Хайла, мого знайомого з інституту. Він запропонував провести читання до дня народження Тараса Шевченка у Стаханові. Я погодився, і ми оперативно створили івент і запросили всіх підписників сторінки «Свідомі Українці Стаханова». Перед цим мені стало відомо на роботі, що міське об’єднання «Просвіти» також планувало свій захід. Я подзвонив очільниці просвітян Ніні Семенівні та домовився про спільну акцію.

Місцем зустрічі для нас став пам’ятний знак, де планувалося встановлення пам’ятника Тарасу Шевченка, по вулиці Леніна, навпроти стадіону «Перемога». На жаль, ще у 2011 році якісь вандали вкрали бюст Шевченка і місто залишилося без Кобзаря, а наші читання вийшли дуже камерними. Молодь і просвітяни більш поважного віку читали вірші, всі були сповнені оптимізму та віри в позитивне завершення сепаратистського шабашу. Декілька годин у колі однодумців.

       

 

 

 

 

 

 

 

      

Місцеві мешканці влаштували Шевченківські читання до 200-річчя Кобзаря у Стаханові 9 березня 2014 року. Фото з особистого архіву - Євгена Шляхтіна

 

У той же самий день і час в Луганську відбувалося українське Народне віче, куди прийшло багато патріотично налаштованих людей, яким була не байдужа Україна. Оскаженілий натовп із російськими прапорами увірвався на площу, де проходило віче. Їх було багато ‒ кілька тисяч людей, ‒ вони штовхали та били людей з жовто-блакитною символікою, навіть дітей. Було багато крові та страху.

Сепаратисти швидко відтіснили учасників віча і зайняли площу навколо пам’ятника Т. Шевченку, при цьому вони викинули квіти, які лежали біля монумента. Після цього з криками «Россия! Россия!» вони почали штурмувати обласну державну адміністрацію. Міліція бездіяла. Натовп увірвався до кабінету голови ОДА і змусив його написати заяву про відставку. Над будівлею ОДА були вивішені російський і червоний прапори.

 

Розділ 1.2. Листівки «Луганщина ‒ це Україна»

На зборах «Свідомих» активістка Світлана Євсєєва повідомила, що їй знайомі надіслали тисячу листівок «Луганщина – це Україна».

П’ять людей зголосилися їх розклеювати. Взяли в машину драбину, клей та скотч. Біля 19:00 почали розклеювати листівки на стовпи по центральних вулицях Леніна та Карла Лібкнехта. Усе проходило добре, але хтось викликав міліцію. Всіх наших хлопців і дівчат запхали до міліцейської машини та відвезли до міського відділку. Протримали декілька годин, у всіх взяли свідчення. Мені встигли повідомити, і я почав дзвонити юристам, правозахисникам «Євромайдан SOS» та іншим представниками громадського сектору. Багато людей телефонували до міліції та питали, які причини затримання. Шквал телефонних дзвінків подіяв, і всіх відпустили та не виписали жодного штрафу.

Організація та участь у тих патріотичних заходах ‒ то було найщиріше, що траплялося у моєму житті. Але, Боже, які ми були наївні та наскільки не відчували реальної загрози. Ми навіть намагалися спілкуватися з організаторами проросійських заходів. Ми їм казали: «Що ви робите? Ви розумієте, що ведете війну в рідне місто?». А вони відповідали: «Все буде чудово. Все станеться, як у Криму, і ми станемо частиною РФ».  

 

Розділ 2. 30 березня 14-го

Був сонячний недільний день. Я насолоджувався вихідним у повній мірі, зранку почитав, а після обіду планував піти в кінотеатр із друзями. Але все порушив телефонний дзвінок Світлани Євсєєвої.

Свєта була журналісткою регіонального видання «Телегазета», ми з нею часто перетиналися по роботі. Але з 2014 року ми подружилися, бо підтримували Революцію гідності та Єдину Україну.

Колаборанти вивісили стенд з противниками "російського світу" з надуманими звинуваченнями у Стаханові 30 березня 2014 року. Фото з особистого архіву - Євгена Шляхтіна

Дзвінок був дуже емоційним: «Швидко приходь на мітинг! На центральній площі встановили стенд із "нацистами" м. Стаханова, серед них ‒ твоє фото». Я швидко зібрався і прибіг на мітинг. Біснуваті люди билися в екстазі від виступів депутатів-комуністів та скандували: «Россия! Россия! Россия!».

 Озирнувшись навколо, я знайшов стенд, моє фото було у куточку справа. На стенді я побачив ще декілька знайомих облич: Стаса ‒ колишнього однокласника, Сашка ‒ з яким працювали на виборах, Костю ‒ якого ледь не вбили за патріотичну позицію. Ще була родина справжніх стахановських націоналістів Литвиненко.

Поки я розглядав стенд та кликав на допомогу міліцію, колаборанти почали збентежено переглядатися, побачивши «живого нациста» зі стенда. Підійшов начальник охорони громадського порядку Стахановського МВ УМВС, я попросив його прибрати стенд. Казав йому: «Які нацисти? Ми з вами бачимося на засіданнях у виконкомі. Приберіть це неподобство негайно». Він оглянув фото та наказав організаторам прибирали стенд. Тільки-но він пішов, вони знову кинулися його встановлювали. Так повторювалося декілька разів. Потім мій терпець увірвався, я зірвав своє фото і пішов додому.  

 

Розділ 3. Остання акція «Свідомих Українців Стаханова»

26 квітня 2014 року «Свідомі українці Стаханова» організували автопробіг «Єдина Україна» (містами Стаханов-Кіровськ-Ірміно-Брянка). Справжня свобода та щирість людей заряджали на повну. Почалися дзвінки з міліції: «Вам не надходили повідомлення на проведення автопробігів?» - «Ні, нічого не було». Хоча сам усе організовував та їду в колоні. А захвилювалися вони після нашого проїзду біля міського відділу міліції.

 

Патріотичний автопробіг у Стаханові, Кіровську, Ірміно та Брянці.  26 квітня 2014 року. Фото з особистого архіву - Євгена Шляхтіна

Але раділи ми недовго. Через чотири години в місто приїхали 40 озброєних колаборантів із захопленого Луганського СБУ. Почалися перші захоплення адмінбудівель: виконкому та ДК ім. Горького, почали з’являтися барикади у центрі міста. До цього були спроби захоплення відділу міліції, які знімали пропагандисти російських телеканалів. І міліція, щоб зупинити натовп, зняла прапор України та повісила червоний прапор Радянського союзу.

Ситуація смертельно загострювалася та наростала, як сніжний вал. Учаснику автопробігу погрожували пістолетом, він чудом залишився живий. Свідомі підлітки, Богдан та Володимир, встановили прапор України на териконі – у них почали стріляти «ополченцы». Виклик міліції не допоміг знайти винних, їх самих забрали до міліції. Але найстрашнішим було вбивство Володимира Попова. Його застрелили. Він сперечався з усіма колаборантами та дуже відверто підтримував Україну.

 

Розділ 4. 9 травня

9 травня 2014 року запам’яталося мені на все життя. Мене могли зарізати.

Міською радою були заплановані урочисті заходи до Дня перемоги у Другій світовій війні. Мені дають завдання фіксувати на відеокамеру будь-які провокації під час заходу.

Біля міськради всім роздають «колорадські стрічки» ‒ символ сепаратистів. Усі радо вішають їх біля серця. Мені також видають, я ховаю її до кишені.

Раптом мій сусід, Олександр Кліманов, який теж стоїть на площі з усіма, вказує на мене пальцем. «Це ‒ "Правий сектор", - кричить він несамовито. ‒ Поплічник Дмитра Яроша! Згадайте стенд! А ще він був у Польщі, в навчальному таборі "Правого сектора"».

Мене закрутили, почали бити. Натовп оточив мене та бажав крові. У повітрі була ненависть, кожен хотів пхнути та вдарити мене. Стало дуже страшно. Не пам’ятаю, скільки часу тривало побиття, здавалося, що цілу вічність. Кажу: «Подивіться в кишені, є посвідчення співробітника міськради!». Побиття припиняється, сепаратист Олександр Кашпаренко дивиться на посвідчення та рве його... Викидаючи слідом за ним також і колорадську стрічку.

А тоді Кашпаренко дістає ножа та замахується до мого живота. Ніж в одну мить розрізає одяг, шкіряний ремінь та штани. На тілі залишається лише подряпина. Ще трошки ‒ і мене б не стало. Знесиленого, мене тягнуть до автомобіля «Нива». Врятувати мене намагаються двоє колег, Владислав Шаповалов і Сергій Строєв, їм не вдається. Мене забирають до Стахановського штабу бойовиків в УБОП.

Під конвоєм заводять до будівлі. Забирають документи, гроші та робочу техніку. Виводять на задній двір та закривають у залізному гаражі. The end. Здається, минуло півтори години. Мене вивели з гаража, віддали усі речі, вибачилися та сказали, що помилилися. Надворі в машині на мене чекав мій начальник Володимир Жидков. Мене відвезли до виконкому, викликали лікаря та провели огляд... Потім привезли додому.

 

Розділ 5. Робота

Я продовжив працювати у міській раді. Панувало двовладдя: легітимна влада та озброєнні сепаратисти. Про себе я думав, що залишатимуся на роботі, поки не почнуть змушувати давати присягу сепаратистському утворенню «Луганська народна республіка». Бо присягу дають один раз.

Вхід до Стаханівської міської ради до її захоплення незаконними збройними формуваннями. До березня 2014 р. -  Фото з інтернету. Автор невідомий.

 

У міській раді ситуація була складною: третина підтримувала сепаратистів, 10% відсотків залишилися вірні присязі, а всі інші очікували подальшого розвитку подій.

Моїм колом «своїх» були начальник мого відділу Володимир, начальник юрвідділу Максим, заступниця начальниці відділу молоді та спорту Мар’яна та секретарка міського голови Елла. Усіх очікувала різна доля. Володимир зі зброєю в руках пішов воювати з сепаратистами, Максим опинився в полоні, Мар’яна та Елла виїхали з родинами у вільну частину України.

21-22 липня 2014 Стаханов був остаточно окупований. На той час збройні сили України успішно звільнили міста Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. ЗСУ підійшли вже до міста Первомайська, а це вісім кілометрів від мого рідного міста. Сепаратисти відступали. Уночі по об’їзній Стаханова пройшла колона важкої військової техніки – гармати, системи залпового вогню «Град», БТРи і танки. 

А зранку по всіх центральних вулицях пройшла справжня орда: нескінченна колона сепаратистів та найманців з Росії. Легкові автомобілі, автобуси та вантажівки. Всі у камуфляжі, з автоматами, гранатометами та мінометами. Обвішані з голови до ніг нашивками та прапорами Росії, «Новоросії», «ЛНР», червоними прапорами радянського союзу, батальйонів «Призрак» та російських донських козаків.

Через активні бойові дії було перебито водогін, і в Стаханові почалися проблеми з водопостачанням. Технічну воду за графіком привозили комунальні служби. Тому, взявши відгул у начальника на першу половину дня, я пішов поповнити домашні запаси.

Жив я у приватному секторі. Власний будинок з подвір’ям. Досі сумую за абрикосовими та вишневими деревами, за кущами малини та полуниці.

Ми з батьком взяли садову тачку з бочкою та поїхали до двору ВГРЧ (військова гірничорятувальна частина). Туди з 9:00 до 12:00 повинні були привезти воду. Вистоявши чергу з 50 осіб, поповнили власні запаси.

Переодягнувшись, я пішов на роботу. На півдорозі зустрів ненависного сусіда Кліманова. Після нашої сутички минуло два місяці. Той з огидною усмішкою мовив: «Ти ще живий?». Я не розгубився та видав: «Живіший за всіх живих».

На роботі начальник дав завдання розмістити декілька повідомлень на офіційному сайті міської ради, тож я повернувся до свого робочого кабінету. Ввімкнув комп’ютер та електрочайник. І саме тоді до кабінету увірвалися 5-6 озброєних сепаратистів. Усі були в камуфляжному одязі. Зверталися один до одного виключно за позивними. Пам’ятаю: «Самара», «Барс», «Радикал». А в одного був бейдж із написом «Помічник коменданта м. Стаханов. Сергій Черезов». У всіх шеврони з прапорами Росії, «Новоросії» та донського козачого полку ім. Платова.

Вони кричать: «Ты – Шляхтин!». «Так», ‒ приречено відповідаю я. Одразу отримую удар прикладом автомата в живіт. Піт тече рікою, думаю, як врятуватися. Не можу прийти до тями, слідом ідуть іще удари ‒ по тілу та голові. Забирають телефон, перевіряють повідомлення та останні дзвінки. У кабінеті знаходять прапор України, забирають фотоапарати, відеокамери та системні блоки.

Під конвоєм мене разом із колегою вивели з приміщення. За всім цим спостерігали колеги з інших відділів, ховали очі, нічого не могли вдіяти. Наостанок мені на плечі накинули знайдений прапор України. Наказали сісти в автівку та повезли у невідомому напрямку.

Привезли нас до штабу бойовиків. Того самого, у якому мене утримували 9 травня. На вході були барикади з покришок, а сепаратистів та російських найманців стало в стократ більше. Колишнє управління боротьби з організованою злочинністю перетворили в головний осередок злочинності.

Нас із колегою Максимом завели до кімнати. До захоплення УБОЗ, то була кімната відпочинку для співробітників. Посеред великої кімнати стояв більярдний стіл. Тепер замість куль на столі лежали знаряддя тортур: кийки, плоскогубці, ножі та скальпелі. А в куті кімнати стояв стілець з іржавим залізним ланцюгом. Усюди були сліди крові.

Нас зупинили посеред кімнати, біля столу. Декілька бойовиків почали бити нас міліцейськими кийками по руках і ногах. Били по м’яких тканинах, по стегнах та передпліччю. Мені наказали зняти штани та сорочку і загорнутися у прапор України. І почали бити ще сильніше. Кати змінювалися, а побиття продовжувалося. До несамовитого страху додався несамовитий біль. До катівні увійшов іще один камуфльований. Здоровезний, під два метри зросту. Узяв залізний ланцюг, намотав мені на шию та почав душити. Тоді у мене перед очима немов усе життя промайнуло. Не вистачало повітря, я почав задихатися. Мій кат перекинув мене собі на спину і продовжив свою справу. Хрустів хребет, закочувалися очі від болю. Коли мене кинули на підлогу, я став несамовито вдихати повітря. У цей час до кабінету завели знайомого, Євгенія Тимофєєва. У нього була розбита голова, а зелена футболка вся була у багряних плямах крові. Що не додавало оптимізму.

Після такого «теплого прийому» нас утрьох конвоювали до гаража на подвір’ї.  Шок від усвідомлення того, що я був у ворогів, знищував зсередини. Я аж ціпенів від страху. Ще більше налякало побачене всередині – абсолютно непридатне для утримання людей приміщення. Гараж був сталевим, і повітря в ньому прогрівалося, наче в сауні. Бруд та пил. На бетоні розкидані зламані стільці, ганчір’я, якийсь матрац та картонки. В усьому цьому смітнику тримали людей.

Першою я побачив жінку років 60-ти. Вона була змучена, і коли повернулася, я помітив її праву руку, яка повністю була синя від побоїв. Коли привели нас та закинули мої речі й прапор, вона відразу схопила прапор і заховала його в якийсь мішок. «Хочеш, щоб нас усіх повбивали?!» ‒ лиш вигукнула.

Ще якась дівчина кричала услід бойовикам: «Коли нас погодують? Навіть собаку на подвір’ї годують!». У тому ж гаражі були ще кілька чоловіків, але я перебував у повній прострації і геть не розумів, що мені робити. Повний ступор від безвиході. Одягнувши штани, я мовчки сів на якесь ганчір’я біля стіни.

Не встиг отямитися від усього трешу, який стався навколо, як мене викликали на допит. Конвоїри зі зброєю доставили мене у невелику кімнату. У ній були троє осіб у камуфляжній формі. Двоє із них з пістолетами сиділи за столом, а один, із кийком, стояв у кутку кімнати. Допит почав найєхидніший: «Ми ‒ контррозвідка «ЛНР». Ти посягнув на конституційний устрій «Республіки»! І ще, напевно, ти коригувальник вогню. Надай показання, з якими спецслужбами України ти співпрацюєш?». Я відповів: «Я не співпрацював зі спецслужбами. Так, я проводив акції проти війни та за Україну в Стаханові». І одразу отримав декілька ударів кийком по плечу. Закричав від болю.

«Подумай до завтра. Тимофєєв уже почав нам усе розповідати», ‒ додав «Консул». «Святий» кивнув «Мордатому», і той знову почав бити мене по руках та ногах. Потім мене знову закрили у гаражі.

Мої думки про те, що невже я так нікчемно закінчу своє життя, перервали конвоїри. «Укропи, виходьте розвантажувати снаряди!». Як виявилося, гараж складався з двох частин: в одній утримували цивільних полонених, а в іншій половині був склад, забитий доверху артилерійськими снарядами. Ми підійшли до «газельки» і розвантажили два десятки ящиків зі снарядами та ПТУР.

Коли через декілька днів показалися літаки ЗСУ, у мене був певний дисонанс. З одного боку, була надія, що йде наступ і Стаханов скоро звільнять, а з іншого ‒ якщо зараз ударять ракетами по штабу сепаратистів, то від нас нічого не залишиться. Тим часом ув’язненні почали ховатися: хтось ‒ під лутками дверей, хтось ‒ в автомобільній оглядовій ямі. А в мене була німа сцена. Я так і залишився, на брудній підлозі, не шукаючи ніякого укриття.

Після розвантаження мене забрали мити авто ватажка сепаратистів Павла Дрьомова. На дворі гучно грала музика, протяжно лунало «Вставай, Донбасс! Россия-мать, с тобой». Машина стояла біля входу в штаб. Саме там я і побачив своїх переляканих батьків. Вони просили мене відпустити. Але сепаратисти накричали на них і наказали негайно мене забрати подалі від їхніх очей. Я тільки встиг викрикнути: «Принесіть їжі». Спілкуватися з рідними нам більше не давали. То була певна система: «свідомих» забирали показово з дому і роботи, щоб усі бачили і боялися, що і з ними так буде. У такий спосіб сепаратисти намагалися стримувати будь-який антиросійський спротив.  

Через декілька годин нам у гараж передали два пакети з їжею. «Шляхтін. Тимофєєв. Забирайте». Двері не встигли зачинитися, як примчав сепаратист «Консул»: «Укропи, на вихід! Ви що, охуїли! Особливий режим та окрема їжа?! Ви тут не на курорті!». Я не витримав тоді й відповів: «Запитайте у постояльців, тут не годують людей». Він вилаявся та дав дозвіл на передачу нам їжі.

А потім на мене чекала перша ніч. Полонені, які довгий час перебували у гаражі, попередили: «Зараз почнеться». Так і сталося. Пролунав скрегіт засова. До камери почали заходити п’яні бойовики ‒ «розважатися».

Бойовик із позивним «Полковник» наказав усім шикуватися. Від них несло запахом нещодавно випитої горілки. Почали проводити «виховну роботу». Казали, що вони з передової зі зброєю в руках захищають Донбас від «київської хунти». Що якби не вони, то вже всіх російськомовних повбивали. Що коли «ополченці» лишили Слов’янськ, там «карателі» нацгвардії розп’яли маленького хлопчика. І ще дуже багато іншої російської пропаганди, яку одним словом можна було назвати коротко ‒ маячня.

«Полковник» почав кричати: «Чому ви тут? Хто за що тут опинився?». Усі по черзі почали: «Порушив комендантську годину», «Затриманий п’яним».

«Хто укропи, блядь? Крок вперед!» ‒ знову кричав бойовик.

Я, Макс і Тимофєєв зробили кроки вперед. І одразу почули погрози: «Ми вас відправимо на мінні поля! Будете збирати трупи!». Далі били кийками та кулаками. До мене знову підійшов той самий здоровило, який душив мене раніше залізним ланцюгом. «Ну що, хто не скаче, той москаль?» ‒ промовляє. Я стояв мовчки. «Скачи, я сказав!» ‒ проревів він. І вдарив мене кийком з усієї сили. Бив цілеспрямовано ‒ по голові. Намагаюсь прикритись руками, побиття не припиняється. Він щось кричить, але я його вже не чую. Від болю падаю і втрачаю свідомість.

 Я прийшов до тями від жахливого болю. Боліли голова і все тіло. Замість рук були дві набряклі клешні-гематоми. Пальці не згиналися. Уже потім я дізнався, що у мене на руках було шість переломів. Кати вийшли. Від втоми та стресу я заснув на лахмітті, розкиданому посеред бетонної підлоги. Прокинувся від страшного болю і від того, що наші ряди поповнювалися. У камеру потрапляли нові люди. Усі полонені повинні шикуватися щоразу, як відчинялися двері.

Ранок розпочався з того, що конвоїри вивели всіх на подвір’я. По периметру стояли автоматники та слідкували за нами. Вихід на подвір’я був «раєм на землі», бо залізний гараж нагрівався у серпні до температури сауни. Ми всередині наче варилися, сморід був жахливий. Дихати не було чим, до цього всього додавався пил на підлозі, через що всі рано чи пізно починали кашляти. Температура була настільки високою, що коли опинилися на вулиці, деяких ув’язнених трусило від холоду. Хоча на вулиці було близько 27 градусів.

Після ранкових процедур «укропів» почали викликати на допит. З кожним «спілкувалися» близько години. Мене забрали, і знову був той самий склад. Почав «Консул»: «Пиши зізнання, що ти корегувальник і працюєш на СБУ». Я відмовляюсь: «Це не так. Я не буду писати». Знову «Святий» дає відмашку «Мордатому», той починає бити кийком. По голові, по тілу, б’є по поламаних руках. Біль нестерпний, втрачаю свідомість. А далі, як в голлівудському блокбастері, на мене виливають відро холодної води. Щоб я прийшов до тями. І далі побиття.

Мене примусили, і я в усьому «зізнався». Бо якщо не робиш те, що їм потрібно, вони продовжують тортури. Якимось чином я написав під диктовку потрібний їм текст. А писати зі зламаними руками ‒ ще той виклик.

Поки писав, «Консул» помітив мої руки: «Що сталося?». Кажу «Впав невдало вночі». Мене направили до медсестри. Там молода дівчина зустріла криком: «Нашим хлопчикам не вистачає ліків! А тут ще ворогам потрібно допомагати!». Але це важко було назвати допомогою. Вона натерла мені руки зігріваючою маззю «Рятувальник» та перемотала руки бинтом.  І наостанок дала дві пластинки Анальгіну. Ось це була вся медична допомога мені за весь час полону.

У гаражі ми пробудемо 10 днів. За цей час ув’язнять ще Сергія Потьомкіна ‒ приїдуть по нього додому. Також потрапить до нас Олександр Хайло. Саша намагався сховатися, але його все одно знайдуть. За те, що він ультрас ФК «Зоря», його будуть бити тільки по одній руці. Від чого вона буде кольору стиглої сливи.

На піку гараж набивали 50 людьми. Бранцям доводилося поперемінно сидіти та стояти, бо місця на всіх не вистачало. Кожен новий бранець – це носій інформації з волі. І ми намагалися дізнатися новини, щоб розуміти реальну картину справ. Бо за розповідями ополченців і контррозвідки, вони майже вже на підступах до Києва.

Мої допити та тортури тривали щодня і з часом минув умовний період «трьох діб» ‒ це коли ти перебуваєш у такому шоковому стані, що навіть не можеш розмовляти. Прийнявши реалії, «політичні» почали пошепки перемовлятися. Ми домовлялися про те, що кожен буде говорити на допитах, щоб нас не били. «Завтра я буду говорити про акції в Луганську. Ти кажи про автопробіг. І головне: говоримо про учасників акцій, які виїхали з міста», ‒ пропонував я. Усі погодились. Така тактика стала дієвою, кількість побоїв зменшилась. Бо ніби як ми їм щось розповідали на допитах.

Коли кількість побоїв зменшилась, я почав заспокоювати нових співкамерників, щоб вони легше «адаптувалися». Розказував порядки у камері та як зайвий раз не нервувати конвоїрів. Але спрогнозувати поведінку садистів та маніяків неможливо. Бойовики постійно заходили у гараж з погрозами. Так, тому, що душив мене ланцюгом, не сподобалося, що мій колега Максим мав вищу освіту і займав керівну посаду в міськраді. Через це він зробив кілька одиночних пострілів під ноги Максу в самому гаражі.

До мене заходив здоровань із позивним «Барс»: «Я звільняв Крим, тепер ось на Донбасі. Знаєш, що я з тобою зроблю? Обколю наркотиками та буду зрізати з тебе шкіру по шматках. Буду так робити, допоки ти не помреш». «Самара» розказував мені про історію Російської імперії та роль українського народу. Розповів про три проведені строки у тюрмі. А наприкінці сказав, що він мене розстріляв би або відправив на мінні поля.

Але найстрашнішим, звісно, було вбивство. 6 серпня 2014 року гараж поповнився новими в’язнями: Миколою Загладою та його сином. То був колишній працівник міліції. У квітні при спробі захоплення відділу міліції Миколу сильно побили. Потім він на деякий час виїхав, але згодом знову повернувся у Стаханов.

І щойно він повернувся, їх із сином схопили, будинок обшукали. І батька, і сина по черзі виводили на допити. Під час обшуку бойовики у Заглади-старшого знайшли флешку з інформацією, і його повторно дуже побили. Сина змусили прибирати в кімнаті для допитів, витирати кров батька. Якось після тортур Загладу-старшого повернули, синього від побоїв. Його руки були зв’язані і вже синіли, ймовірно, були поламані ребра. Його прикували до воріт гаража ланцюгом, а інших ув’язнених попередили, що якщо хтось із них наблизиться до нього, з ними зроблять те ж саме. Загладі було дуже зле, він довго стогнав, від несамовитого болю гримів ланцюгом. І тоді його вивели з нашого гаража на подвір’я й пристебнули ланцюгом до залізної труби. Якоїсь миті він замовк. Бойовиків казали потім, що його нібито забрали до лікаря… Але відтоді його ніхто не бачив.

 

Розділ 6. Школа-інтернат

На десяту добу змінився встановлений порядок. Конвоїри нічого не кажуть. Після обіду наказали збиратися головним «ворогам народу ЛНР»: «свідомим», «корегувальникам», релігійним та бойовикам. Не найкраща компанія для полону. Подумки розглядав два варіанти: можуть перевезти у приміщення колишнього відділу міліції. Бо я бачив, як вони там вешталися. Або розстріляти.

Під прицілом автоматів нас завантажили до мікроавтобуса. Бачу, що не до відділу міліції нас везуть, їдемо за ставок. Усе, везуть на каменоломню і там вб’ють. І вже не вперше все життя промайнуло перед очима. Подивившись на обличчя оточуючих, зрозумів, що не у мене одного такі думки. І тут починає говорити представник євангелістської церкви: «Братья, не печальтесь, ведь душа вечна! И если мы сейчас умре...». Не встиг він договорити, як ми всі хором промовили: «Заткнись!». Зараз вже смішно, а тоді було дуже лячно. Ці двоє релігійних вийдуть на волю. Але попередньо на допиті їм розіб’ють голови та поріжуть тіло ножами. Після чого один з них попередить, що в нього гепатит. Їм потрібно потрапити до Алчевська, але на останні гроші вони куплять цукерки «Корівка» і передадуть їх нам «на підвал».

Привезли нас до школи-інтернат на вул. Матросовій. Там у них були військова казарма, контррозвідка та шпиталь. А нас відправили у підвал.

Умови були жахливі. Настала німа сцена. Кожен занурився у свої думки. Через пів години дід-сепаратист почав розповідати анекдоти й смішні історії. Це нас всіх трохи підбадьорило. Але не надовго, бо спати довелося на сирій земляній підлозі. Декотрим щастило, коли був дерев’яний настил з дощок, дверей або кришок столів. І трохи старих матраців. Постійно ввімкнена лампа світила тьмяним променем. Денного світла не було. Нестерпна спека змінилася на жахливу вологість. За  короткий термін більшість почала чахоточно кашляти.

Допити продовжувалися. Найгірше в цьому було те, що камера для тортур розташовувалась поруч через стінку. І коли знову когось забирали на допит, ми чули жахливі крики й стогін від болю. Знову удари прикладом і ‒ крики. Тому коли відчинялися двері, у нас були роздвоєнні відчуття. З одного боку, надія на омріяну свободу, а з другого ‒ що знову заберуть на допит, почнуть калічити тебе або людину, з якою сидиш поруч. Постійний страх. І ще незрозуміло, що страшніше: бути побитим чи чути крики іншої людини.

До туалету нас виводили один раз або двічі на добу. Приходили конвоїри. Усі повинні були відійти від дверей. Далі двері відчинялися і у полоненого було приблизно 7-10 хвилин, щоб вийти з підвалу, піднятися на перший поверх, пробігти 50 м по коридору, де відкривався широкий вибір: сходити у туалет, умитися, набрати у пляшки води та вилити сечу з пляшок. Увесь цей маршрут ми пробігали під дулами автоматів, гвинтівок та пістолетів конвоїрів. Навіть у туалеті поруч завжди стояли бойовики з автоматом і підганяли.

Наша черга полонених формувалася наступним чином: спочатку йшли ті, кому треба було «по-великому», потім ‒ вилити сечу, наповнити пусті пляшки водою. Останніми йшли курці. Бо останній залишався мити туалети і йому давали декілька цигарок.

Пам’ятаю, як ми вперше так бігли. І я побачив бузковий захід сонця, помітив його майже випадково, боковим зором, коли пробігав на першому поверсі. У мене було лише кілька секунд, щоб ним помилуватися. Але той захід сонця я запам’ятав на все життя.

Після переводу ми думали, що залишимося без їжі. Але почали отримувати наші передачі. І ось одного разу на дні посилки я знайшов клаптик паперу. Впізнав почерк мами, Олени Василівни. Там було всього кілька слів: «Любим и целуем! Мама и папа». Читати ці рядки було неймовірно важко. Я знову їх перечитав і розридався. Плакав навзрид. У камері запала повна тиша. Ніщо не викликало таких емоцій, як ця записка. Ні коли ламали пальці (я кричав від болю, але не плакав), ні побиття на допитах до втрати свідомості.

На третій тиждень побиттів стало менше, але кожного «політичного» намагалися зламати психологічно. Нам всім уже казали: «Ми вас не розстріляємо, але ви забагато бачили, тому будете тут до кінця війни».

 

Розділ 7. Другий день народження

28 серпня до контррозвідки ЛНР приїхав місцевий командир донських козаків Павло Дрьомов. «Політичних» перевели в окрему камеру, меншу в рази за всі попередні. Максимум вона могла вмістити до 10 полонених.

Почали поспіхом викликати до себе в’язнів. Чудово пам’ятаю ту метушню, грюкіт дверей першої, другої, третьої камери, швидкі кроки полонених на перший поверх. Цього вечора вийшли на свободу десь сорок людей. А загалом понад 200 людей пройшли «підвал». І жодного військового серед них не бул