МОЯ ПРАВДА: ВІЙНА, ПРО ЯКУ НЕ МОЖНА МОВЧАТИ

Не читайте мою історію: проігноруйте допис, прогортайте сторінку, пропустіть це зізнання, але натомість назвіть хоча б одну людину, котрій вдалося втекти від Правди…

Я дізналася про війну, коли мені було 4 роки. Ні, не про повномасштабне вторгнення, а про дефініцію як таку. Образ війни часто з’являвся в родинних історіях. Мій прадідусь Микола втратив молодість у німецькому концтаборі, а після повернення додому в нагороду отримав улюблене радянське «зрадник»; сусідка бабця Катерина розповідала, як ховалася в погребі та їла грицики у час фашистської окупації; прадідусь Коте узагалі пройшов довжелезний шлях із Грузії в Оріхів у лавах радянської армії. Але найбільше я любила чути історію про мого прадідуся Петра, якого ледве живого врятувала після розстрілу прабабуся Дуня, ховаючи від фашистів у власному льосі.

Але ж війна ‒ то так, то було колись. То просто пожовклі фото загиблих родичів-військових та покладання квітів 8 травня до Могили невідомого солдата. Чи все ж ні?

Я добре вчила в школі історію, старанно виписувала причини та наслідки збройних конфліктів. І що глибше занурювалася в це, то страшніше ставало від думки: «А давно в нас не було війни!». Якщо ви відкриєте підручники з історії України, то побачите, як довго наша нація захищає свою незалежність, синьо-жовтий прапор, «Ще не вмерла…». Як би це цинічно не звучало, але напад з боку «братського» народу був очікуваним. Утім, це той випадок, коли навіть внутрішнє раціо відрікалося від такої правди…

Для мене війна розпочалася у 2014 році. Щоправда, тоді я не відчула її на собі. 2022 рік усе виправив. Але навіть тоді, в лютому, це здавалося схожим на якусь штучну чортівню, симуляцію.

Уже четверту ніч я спускаюся в підвал, чую звуки арти поблизу, читаю новини про окупацію сусідніх сіл і не вірю. Хіба може це трапитися зі мною? Я не вибирала бути героїнею фільму про війну! Але Правда – вона не про літературні сценарії…

Після початку великої війни в Оріхові майже відразу з’явилася купа воєнних. БТРами було всіяно центр і район військкомату, відкривалися блокпости. І тоді вперше моєю рідною вулицею проїхав танк. Місяць тому тут тільки-но зробили ремонт, цією дорогою мене постійно возив шкільний автобус, тут я вперше виїхала за кермом авто. Які танки!

І, до речі, щоб зрозуміти які, я почала у паузах між обстрілами вивчати російську зброю. Усі можливі різновиди ворожої техніки, їхні габарити, дальність, звуки пострілів. Звичне заняття для 19-річної дівчини. Але я гуглила і читала, бо розуміла, що ворог близько. А мені треба знати, чим мене хочуть убити.

Більшість магазинів Оріхова зачинилася майже відразу. Люди розібрали з полиць усе. Навіть чупачупси, які роками залежувалися на касі. Продукти завозили двічі на тиждень. Ці дати можна було сміливо обводити червоним кружечком на календарі, бо я ще ніколи не чекала походу до магазину так, як тоді. То був шанс вирватися з чотирьох стін або ж підвалу.

На 19-й день великої війни я зібралася в магазин по згущене молоко. Я ніколи не любила його, не розуміла і вважала пережитком радянщини. Але тепер згущеного молока хотіли мій кіт Сергій Кузьмич і я, 19-річна Дарія.

Утім, згущеного молока ніде не було! Його не привозили.  «Це не продукт першої необхідності!» ‒ казала мені знайома продавчиня Лариса із найближчого магазину. Я вже подумала було зварити ту кляту «згущівку» сама, зі звичайного молока. Але світло тоді вмикали по 3-4 години на день ‒ у перервах між обстрілами. Було не до варіння.

Я відчула цей нудотний, занадто солодкий смак «згущівки» аж у Запоріжжі. Банка щастя коштувала 57 гривень. Переїхати до цього міста мені було неважко. У перший день війни я втекла з Харкова до рідного Оріхова. Думала, що якесь маленьке містечко нікому не цікаве. Але я сильно помилялася. Кожнісінького вечора у чатах рідного міста читала: «Сьогодні Оріхів візьмуть!». Це «сьогодні» триває вже 411 днів, а окупантам ніяк не вдається захопити мою «фортецю». До найближчого окупованого пункту всього лише 12 кілометрів.

Усіма силами я намагалася переконати себе, що в Запоріжжі буде краще. Але коли приїхала туди, в голові з’явився дисонанс: люди гуляють в парку, п’ють каву на терасі, співають в караоке, тоді як за 50 кілометрів від них, у моєму рідному Оріхові гинуть люди. Щодня.

Найтяжче з переїздом було дідусеві та бабусі. В їхніх головах просто не вкладалося: як можна все покинути? Дідусь своїми руками викладав цегляний фасад нашого будинку. Бабуся по 40 хвилин обирала на маленьку кухню жовтогарячі фіранки, які мені ніколи не подобалися. Вони любили свій дім. То було їхнє особисте потаємне місце, котре давало їм відчуття спокою. Оспіване народними піснями на вечірніх родинних посиденьках, обвінчане солом’яними оберегами, які і я плела ще в дитинстві, заквітчане помаранчевими чорнобривцями. Їхнє насіння на посів щороку приходила зібрати й собі трішки наша сусідка Галя.

«Справа в тому, що у мене немає дому…» Як дивно, я почала цитувати рядки з пісень. Але ж моя Правда ‒ не про розтрощену оселю, хоча наш будинок після останнього прильоту таки залишився без вікон та скляних дверей у спальнях дідуся та моєї молодшої сестри.

За час війни я встигла змінити 4 квартири, утім, жодна не дала мені комфорту. Того самого комфорту, який би смакував бабусиними пиріжками з грибочками, пахнув би смаженою рибою дідуся, яку він от тільки-но вранці зловив у Кінській, грів би кавою з моєї улюбленої чашки з котиками. Так, звичайна чашка з котиками стала для мене дуже особливою. Думаєте я божевільна, бо сумую за нею? Але ж скільки таких божевільних сьогодні розкидано по всьому світу?

Згодом уся моя велика родина перебралася до Запоріжжя. Тоді мені стало легше. Коли я вперше побачила дідуся після тривалої паузи від початку широкомасштабного вторгнення, я дещо злякалася. Він дуже сильно постарів.

Мій дідусь був типовим сільським рибалкою: в його гардеробі можна було знайти 2 старі шведки та 3 потертих штанів, бо до нашої заболоченої Кінської іти в нормальному одязі було безглуздо.

Але за останні 8 місяців він геть змінився: молодша сестра вже не могла навіть порахувати кількість зморщок на обличчі. Його сиве волосся значно відросло й було нижче плечей, як у мене. І тоді я вперше побачила його з бородою. Він не голився всі ці тижні, бо в Оріхові знайти такі засоби гігієни у час війни було майже неможливо. Я не пам’ятаю ані його погляду, ані одягу, в якому він був вбраний під час тієї нашої першої зустрічі. Пригадую лише, як тато сказав: «Фух, а я вже подумав, шо дєд розучився улибаться». Дідусь усміхався, але що було там, поза його посмішкою?..

Шостого жовтня він за мене дуже сильно перелякався. Це день, коли на карті Запоріжжя з’явилася «зона відчуження» ‒ п’ятиповерховий будинок, якого вже не існує. Колись він був центром життя для кількох родин. Їхні дні обірвали російські С-300. А до мене трішки не дістало. Я була в сусідньому під’їзді. Моя квартира відбулася легким переляком: наскрізь вибиті вікна і шибки на балконі, розтрощені від уламків двері на кухні. Того дня мене довго не могла відпустити думка: «На тому місці могла бути я». Межею між смертю та життям стала одна-однісінька стіна.

Після того випадку я відчула шалену підтримку. Всі писали мені: «Як ти?». І я розуміла, що саме ці прислівник і займенник, просто фраза із двох слів та чотирьох літер, замінили нам усім три романтичних слова. «Як ти?» = «Я люблю тебе». Нова семантика війни.

Коли зв’язок у Оріхові глушили, я залазила на стару вишню і писала «Як ти?» Олі, яка залишилася в харківському гуртожитку, Каті, яка страждала від депресії у Вільнянську, та Аліні, котра потрапила під окупацію в Мелітополі. А всі наші розмови закінчувалися іншими словами: «Бережи себе».

Війна вже змінила мене і продовжує це робити кожного дня. Я переоцінила свої пріоритети та плани на майбутнє. Зараз адаптуюся щосекунди під умови такого часу, бо всім серцем не хочу покидати кордони Батьківщини. Упевнена, дуже скоро настане мить, коли ми всі вже у вільній Україні будемо згадувати цей час і ділитися своєю Правдою. Війна вимагає від нас незламності, впевненості та соборності, а ми, українці, все це і маємо.

Живу в дивні часи, страшні часи: «Тюльпани» та «Піони» стають для когось смертю, воєнні операції набувають статусу «священних», а чиїсь сини перетворюються на безбожно поцуплені шуби… То отака вона, моя Правда… Ну от, бачите, а я ж попереджала: не читайте…