Шалоіменко Володимир

Шалоіменко Володимир

Володимир Шалоіменко народився у місті Василівка, Запорізької області. Після закінчення університету, жив та працював у місті Дніпрорудне, Запорізької області. На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну займався інформуванням громадян м. Дніпрорудного про події, які відбувались навколо. Відповідав за наповнення інформацією сторінок міського голови та мерії в соціальних мережах, керував локальним медіаресурсом. Після ув’язнення росіянами міського голови та захоплення міста ще місяць прожив під окупацією. У квітні 2022 року евакуювався до Івано-Франківська, далі ‒ до Львова. Нині проживає у Львові, займається проєктним менеджментом у громадському секторі, допомагає ветеранам війни проходити етапи соціалізації, інтеграції в цивільне життя. Волонтерить, зокрема, відбудовує Україну. Має мрію відбудувати рідні міста після звільнення їх від російської окупації. З 2024 року захищає країну у лавах Збройних Сил.

ІСТОРІЯ ОДНОГО МЕРА

ІСТОРІЯ ОДНОГО МЕРА

Я був голосом мера Дніпрорудного в соціальних мережах. Нині він у полоні, але його голос не може бути німим. Я не можу залишатись осторонь, ховати голову в яму, як страус, коли людина, з якою я працював, тепер піддається тортурам російських нелюдів. Я транслював його думки в мережу і зараз відчуваю провину за це. Бо я не вільний, поки він поневолений.

15 днів війни промайнули, як один. Кожного ранку разом із оператором ми записували прямі ефіри міського голови в соцмережу, оперативно інформували про рішення та потреби Дніпрорудненської громади. Зараз, коли озираюся, розумію, що деякі дні ‒ як кадри,  що тепер назавжди засіли в моїй голові і пам’яті.

24 лютого 2022 рік. Зранку мене терміново викликають в міську раду, щоб створити текст повідомлення про збройний напад Росії на Україну. В цей час жителі міста вже розривали своїми запитами «особисті». «Що нам робити?», «Де мер?», «Нас бомблять?». У місцевих пабліках поширюють міф про те, що «мер здав місто».

Ми вирішили зробити прямий ефір на сторінку мера, в якому він одразу без вагань визначив Росію окупантом, зазначив, що від окупанта нам ніяка допомога не потрібна, і оголосив, щоб вони забирались геть з України. У місті відчувались панічні настрої, люди скуповували паливо, знімали готівку з банкоматів, спустошували прилавки магазинів та аптек, хтось виїхав з міста у перший же день. У підсумку дня ми спростували декілька фейків про відключення електроенергії, а також здачу міста Росії.

25 лютого 2022 року. Ранок розпочався з ефіру. Ніч пройшла спокійно, продовжуємо зберігати спокій, поступово вирішуємо проблемні питання. Стараємося не брати до уваги гучний проїзд містом українських «буків» та іншої важкої артилерійської зброї, про яку не можна було говорити. Почалися перші негаразди з готівкою в банкоматах, їжею в магазинах, медикаментами в аптеках, але при цьому гартувався свідомий дух українства. Населення мобілізувалося й згуртувалося, аби протистояти ворогу. Найактивніші організували Народну дружину для патрулювання міста під час комендантської години. Так, це робили звичайні мешканці, не поліція. Представників поліції залишилось у місті від сили семеро. День завершився ефіром на тему «Якщо буде сирена, то спускаємось у бомбосховища».

27 лютого 2022 року. Після прямого ефіру почули перші вибухи, росіяни бомбили сусідні села та мою рідну Василівку, де я народився. Запустили сирену. Надійшло повідомлення на сторінку: «Чому сирена?». «Тому що тривога», ‒ відповів я. Усі тимчасово впали в ступор, заціпеніння. Мер сидів, імпульсивно перебирав подушечками пальців, чухав бороду, всі мовчали. «Не здам, буду відбиватись», ‒ сказав він після невеликої паузи. Ми всі почали обговорювати план дій на випадок, «якщо окупанти з автоматами зайдуть у місто». Більшість підтримала евакуацію людей, документації; вирішили залишити адмінбудівлю порожньою. Наш мер, Євген Сергійович, рішуче відповів: «Буду в кабінеті, спочатку проведу переговори, якщо не вийде домовитися, заберу з собою декілька окупантів на той світ». Його заступник фиркнув і додав: «Не треба нічого робити. Що тут поганого, якщо вони просто візьмуть місто?». Тоді ми ще не знали про те, що ця людина згодом стане прислужником росіян. Меру подзвонили: «Містом проїхався КамАЗ». «Що хотіли?». «Шукали паливо». Згодом передали інформацію, що росіяни вже грабують магазин в сусідньому селі, оператор та водій мерії виїхали на місце, але поки доїхали, окупанти вже втекли.

О 12:30 почули сильний вибух, вийшли на площу біля мерії, жителі також почали збиратися на площі, усі чекали відповіді від мера. Організувалися групи з різними позиціями. Хтось хотів  радикально закидати техніку окупанта коктейлями Молотова, хтось мав наміри нічого не робити, а просто здати місто (в подальшому ці люди стали колаборантами ‒ прибічниками росіян), а комусь спало на думку вже починати партизанити. Надійшла інформація про 10, 40, 170 одиниць техніки, яка рухається на місто. Мер не підтримав радикального підходу, бо ми не мали потрібної зброї для захисту, натомість сказав, що будемо домовлятися. Головне завдання – зберегти спокій і життя людей.

На годиннику ‒ 15:00. Виїзна дорога з Дніпрорудного, над нами залізничний міст. Автівками перекрито проїзд. Мешканці міста голіруч готові зупинити окупанта, не впустити їх в місто, разом з ними мер. Несподівано з лісостепової зони виходить чоловік з ящиком у руках. В ящику коктейлі Молотова, оглянув усіх здивовано: «О, я думав тут нікого не буде, вирішив сам зупиняти окупанта». Тепер коктейлі Молотова ‒ це план «Б». По дорозі швидко мчить автівка, наша цивільна розвідка. Розвертається, колеса труться об асфальт, видають гучний шиплячий звук. «Там танки їдуть!» ‒ кричить водій. Ми напоготові, оператор вмикає прямий ефір. Збільшується гучність важкої техніки, починає трястися земля під ногами. Бачимо танки. Йдемо на них, але мер зупиняє, каже: «Мене вибрали, я відповідальний за вас, тому піду сам». Шкутильгає, бо має проблему з коліном, і йде назустріч танкам, що зупинились. Дуло першого направлено на мера. Пару хвилин перемовин. Євген Сергійович розвертається, робить пару кроків до нас, дивиться в небо, мабуть, дякуючи Богу. Танки здають назад. «Матвєєв красавчік!», «Мер відігнав танки», ‒ криком доноситься з натовпу. Люди радіють, підтримують оплесками. Викрикують «Слава Україні!», «Героям Слава!». Але не довго. Знову розвідка, машина, звук коліс. «Там піхота, БТРи, КамАЗи». Відігнали вже колективно.

На банері «Вас вітає місто Дніпрорудне», іронічно. Фото – Володимир Шалоіменко.

 

28 лютого 2022 року. 02:00 Разом з мером і жителями стоїмо на організованому блокпосту, гріємось біля вогнища. Чоловік з команди час від часу підкидає покришки у вогонь. Говоримо про життя та смерть, молоді люди більше починають говорити про смерть і страх померти негідно. Мер заспокоює: «Це я вже прожив, а вам ще жити й жити». Наче готується лягти під якийсь російський броньовик. «Та що ви таке кажете, ми за вас горою», ‒ відповідає хлопець. «Та шуткую, всім нам іще жити й жити», ‒  підбадьорює мер.

1 березня 2022 року. Промова мера про цінність життя, стійкість, підняття бойового духу. І підтримка громадян. Усі продовжують стояти на барикадах. Мер на своєму місці, поруч з людьми. Ми ‒ українці, стоїмо за Україну.

Мер м. Дніпрорудне Євгеній Матвєєв розповідає жителям про цінність життя. Фото – Володимир Шалоіменко.

 

Серпень 2022 року. Наш міський голова уже шість місяців як у полоні. І це все, що про нього відомо. Усе решта – чутки. Про те, що він уже звільнений та відпочиває разом з донькою на березі Чорного моря в Криму і до нього періодично приїжджають колаборанти для консультацій, як керувати містом, або ж він просто переховується за кордоном. Або після звільнення йшов по узбіччю в бік міста від місця полону, був убитий кимось зі своїх чи чужих, і тепер його змучене тіло гниє десь у лісостепу. І найабсурдніше, з того, що я чув: він інсценував своє викрадення, аби стати полковником ФСБ РФ, щоб приховано керувати містом. Тим не менш, все це виявилося фантазіями. Мера привезли в спільну жіночу камеру ізолятора тимчасового утримання в м. Дніпрорудне. Привозили туди за викрикування гасла «Слава Україні!», за допис у мережі на підтримку України, за сусідський донос чи просто за неприємний погляд у бік окупантів. Через знайому я дізнався про ув’язнення та стан Євгенія Сергійовича. З 14 березня по 30 липня його тримали в одиночній камері в м. Мелітополь, годували однією банкою рису з гуляшем з російського пайка на день. Чоловік у пригніченому психологічному стані, інформаційному вакуумі, запитував, чи є в людей хліб та вода. Після 6 місяців окупації міста, він не отримував жодної інформації. Колись статний чоловік, він сильно схуд,  відросли волосся та борода, досі був одягнутий у зимовий одяг та взуття (власне, посеред літа був у тому, в чому його викрали). Був сильно вражений наявністю продуктів харчування (хот-догів, піц), які родичі передали ув’язненим дівчатам. Наступного дня його забрали у невідомому напрямку. 

12-13 березня 2022 року. Час від часу я згадую заключне нічне повідомлення, яке надіслав йому перед полоном. То була інформація від Запорізької обласної військової адміністрації про те, що росіяни підірвали міст у Кам’янському ‒ якраз саме через цей міст мали повертатися з Запоріжжя наші водії, які евакуювали жителів. Ми хвилювалися за них. Євген Сергійович повідомлення не прочитав, я йому зателефонував, сказав про міст. Він засмутився, відповів: «Це погано», ‒ але з його слів я розумів, що він уже шукає потрібне рішення. На годиннику була 3 ночі, тому ми домовились скоординуватися на ранок.

Уранці з вікна квартири я побачив, що його робоче авто не стоїть навпроти мерії, відчув зле. Те зле виявилось правдою. Матвєєва Євгена Сергійовича, міського голову міста Дніпрорудне, викрали російські окупанти. Згодом, по обіді, моє нічне повідомлення було прочитано, але вже не адресатом, а катом, який, імовірно, хотів знайти у ньому «страшну антиросійську позицію».

Тривога сильніше стиснула груди, страх за рідних і за себе зміцнював свої позиції. Я боявся бути наступним, бо тільки я мав усі доступи до робочих сторінок мера та мерії. Почали нервово сіпатися м’язи, майже постійно я почувався страшенно втомленим. Походи на роботу давалися важко. Я пробував надавати інформацію дистанційно. Писати – моя справа життя, писати – це працювати головою. Не знаю, чи я витримав би фізичні тортури… Вплив присутності росіян, страх втратити здоровий глузд відбились на моєму моральному стані. Місяць постійного стресу. Окупант казав, що заходити в місто не буде, натомість кожного дня здійснював проїзди. В один з днів окупації я йшов по вулиці в бік дому і побачив, як отентований КамАЗ із російськими солдатами проїжджає повз. Один із окупантів з автоматом у руках єхидно дивився на мене, усміхався, я дивився на нього і хотів плюнути, думав, що зараз застрелять, але, на щастя, машина поїхала далі.

Квітень 2022 року. На початку місяця, після чергової російської ротації я евакуювався. Шлях проходив через 4 російських блокпости, спочатку на таксі до Василівки, потім на автобусі до розбомбленого мосту в селі Кам’янське, далі на маршрутці через вирви від снарядів та нерозірвані ракети на трасі до Запоріжжя, далі на потязі в Івано-Франківськ, потім ‒ Львів. Уже зараз розумію, що втратив усе, що було в Дніпрорудному…

На першому російському блокпосту окупант під час перевірки документів з радістю в очах зауважив, як добре в нас цвіте абрикос і що скоро треба буде збирати врожай. Було гидко це чути. На останньому контролі нам побажали «Щасливої дороги та мирного неба!», натомість у спину полетіли «гради». Досвідчений водій маршрутки крикнув: «Виключіть телефони та позакривайте вікна!» ‒ і ринув по трасі у бік Запоріжжя…

У кінці місяця на зв’язок вийшов оператор, який залишився в окупованому місті, повідомив, що мене шукали, але він не здав. Під час допиту в «поліції» на запитання «Знаешь ли ты человека, который делал новости и писал в сеть?» відповів, що він тільки здавав записані відеоматеріали і нікого не знає, хоча ми були друзями. Добре, що йому разом із сім’єю вдалося виїхати з окупації…

Кінець березня 2023 року. Номер міського голови з’явився у вайбері. Так я зрозумів, що минув рік і його номер вже продали іншій людині. А його самого, людину, яка стала на захист українського міста, починають потроху забувати… А він десь є, у невідомому місці, без засобів зв’язку. Чи живий він взагалі? На жаль, це запитання залишається без відповіді.

Additional Project Image