МІСТО В ЯКЕ Я НЕ ПОВЕРНУСЬ

Ранок, коли вся Україна прокинулась разом, для мене розпочався з уроку літератури в 6-В класі. Перед тим як вийти онлайн до дітей, я сиділа на кухні й думала про те, що вперше не маю слів для своїх учнів. Кава, яку зробив мені чоловік, давно вистигла. Я тримала в руках холодну чашку, витирала сльози і вперше не була готова до уроку. Мабуть, ніхто з моїх колег-вчителів не був готовий, тому ми просто діяли за звичним сценарієм. Zoom-дзвінок ‒ і екрани почали вібрувати тривожними голосами.

‒  Ярослав, увімкни камеру. Женя, не чую, що ти кажеш, мікрофон.

Діти були розгублені, ставили багато запитань і самі ж по черзі на них відповідали, перебиваючи одне одного. Віка ‒ моя учениця, взяла до комп’ютера молодшого брата, вони залишилися вдома самі, їхні батьки звично пішли на роботу.

Ми говорили про Чарльза Дікенса і його «Різдвяну пісню в прозі», про текст і його сенси. Ніхто з нас жодних сенсів у той момент не бачив. Але я вимучено посміхаюсь, щоб підбадьорити учнів. Бачу відблиск заграви. Якщо швидко вимкнути мікрофон, діти не почують. Хоч би не в нас, хоч би не в нас.

Вибух почув кожен із моїх учнів. У кімнаті Віки заплакав молодший братик. Наступний урок нам скасували. Із 24 лютого по 1 вересня 2022 я не провела жодного.

Перша повітряна тривога застала нас того ж вечора. У тамбурі з сусідами ми дотримувалися правила двох стін ‒ це, до речі, єдине правило, яке ми засвоїли в перший день. Усю ніч у чатах мого міста ширилася зрада про здачу міста. Ми знали, що Бердянськ не буде оборонятися, знали, що ТрО не сформовано, знали, що двері військкомату заварені, бачили українську військову техніку, яка покидає наше місто і рушає обороняти Маріуполь із Запоріжжям. Ми все знали, а тому почали формувати спротив самі. Хлопці, дівчата, чоловіки і жінки примружували очі в недовірі до кожного, але об’єднувалися.

Через три дні після повномасштабного вторгнення Бердянськ було окуповано. Поневолення міста я зустріла під дверима гуртожитку педагогічного університету. Нас було багато, але порівняно з кілометровими чергами російських танків, нас не було взагалі. Над головою почувся гул літака

‒ Авіарозвідка! Можуть скинути снаряди! ‒ крикнув якийсь хлопець із натовпу.

У цей момент люди кинулися до дверей гуртожитку, а я стояла. Більшість моїх друзів та чоловік теж стояли, бо від дверей ми були надто далеко.

«Я не помру. Не сьогодні», ‒ думала я, дивлячись на тінь літака. Треба збиратися додому. Хлопці кричали про бензин і спирт, збиралися робити коктейлі Молотова. У той день коктейлів було два і кидали їх не хлопці, а молода дівчина ‒ з вікна своєї машини. Російський БТР зупинився, але не згорів. Дівчина встигла втекти і скинути відео свого подвигу в чати міста.

Наступний БТР з піхотою і танком я на власні очі побачила у дворі своєї багатоповерхівки. Російська мова і до цього звучала у дворі нашого будинку, але в той момент вона вперше зазвучала як чужа. Ми стояли на балконі, знімали відео на смартфони і відчували лютий як ніколи. Страху не було. Лють зароджувалася під шкірою.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Першого березня зник зв’язок із найближчими селами. Я думала про те, чи залишилися ще ті села цілими, чи живуть там іще люди. Стаціонарний інтернет зник, але мобільний зв’язок ще тримався. Того дня я вперше побачила відео розстріляних на дорогах машин і фотографії мертвих тіл. Негативні сценарії про село нав’язливо і липко засіли в голові. До села поїхали друзі, тоді багатьом здавалося, що там буде спокійніше. Ми помилились. Села були розстріляні та пограбовані. Люди налякано сиділи в підвалах і чули гул техніки у себе над головами. Заснути тієї ночі я так і не змогла. Одягнена в джинси і светр, під двома ковдрами, я мерзла в ліжку. Мій пес Нільсон теж заліз під одну з ковдр, хоча до цього ніколи так не робив. Він був нашою з чоловіком 38-градусною батареєю. Центральне опалення не працювало, бо котельню підірвали ще декілька днів тому. У квартирі було від 6 до 12 градусів. Ми замерзали.

За вікном -7. Та весна теж виявилася лютою. Ми з чоловіком шукаємо ще одну ковдру, обігрівачі вмикати не можна через можливе перевантаження електромереж. У деяких районах міста світло вже вибивало. Темрява, холод, окупація і страх, але ми з Льошою домовилися не вмикати обігрівач, бо так робили тільки люди з маленькими дітьми. Адміністрація українського Бердянська ще працювала, але вже не в будівлі міської адміністрації, звідти їх вигнали росіяни. Онлайн і з великою складністю адміністрація міста координувала гуманітарну допомогу, роботу комунальних служб, намагалася встояти перед окупантами навіть під страхом смерті. Усе, про що адміністрація просила зараз, ‒ не вмикати обігрівачі. Тож ми й не вмикали, з поваги та розуміння. Не вмикали ані ми, ані наші сусіди, друзі і знайомі, не вмикали майже всі, бо газу в місті вже теж не було і хотілося, щоби хоч світло залишилось.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Вечір уже ніхто не рахує якого дня. Проукраїнських чатів міста стає більше, заклики звучать гучніше, а колаборантів навчаються вираховувати з двох-трьох повідомлень. У закритий чат, що існує і досі, пише Юля: «У нас є макет листівок. Хто може роздрукувати і повісити?».

Друкуємо 25 листівок із російськими втратами за перший тиждень і закликом здатися. Виходимо в ніч. Мій будинок і військову частину, що зайняли росіяни, відділяє сквер. Перед ним я завмираю.

‒ Нас уб’ють одразу, якщо впіймають.

‒ Скоріш за все, заберуть «на підвал», ‒ розважливо вставляє мій чоловік.

У мене тремтять руки. Сумка з листівками наче світиться в темряві.

‒ Я не можу. Це безглузда смерть, я нічим не допоможу.

‒ Таня, повертайся. Я можу сам.

‒ Не можеш! Ні! Нільсон помре без нас! Будь ласка, пішли додому, ще не пізно, прошу.

Ми стоїмо. У військовій частині починається рух техніки, і ми бачимо два червоні вогники ‒ сигнальні ракети.

‒ Будь ласка… ‒ мене починає трясти від холоду і жаху.

Чоловік бере мене під руку і волоче в сторону дому, сама я майже не йду.

Уночі я не сплю, стережу, аби Льоша не вийшов сам клеїти ці кляті листівки. Ми їх сховали в шафі під купою одягу, а пізніше розвіяли по вітру.

Наступними днями листівки і заклики окупантам відправлятися додому все ж почали з’являтися по місту, люди виходили на акції протесту з українськими прапорами і кричали: «Домой, пока живой!». Ми з Льошею теж виходили і теж кричали, наші два прапори, маленькі, трошки більше долоні, майоріли серед сотень таких же синьо-жовтих, але всі розуміли, що так не буде вічно. Окупаційні війська це теж розуміли, і їм, мабуть, сильно влітало за відео проукраїнських мітингів в окупованому Бердянську. Врешті мобільний зв’язок зник. Ми опинилися в інформаційній блокаді, але ми були до цього готові. Збори проукраїнських мітингів продовжували відбуватися кожного дня о 12:00 біля Міської ради, як і було вирішено ще при першій зустрічі.

Кожного дня… До того, як російська армія почала стріляти над головами проукраїнських мітингувальників. За декілька днів до пострілів росіяни викрали двох «організаторів» мітингів. Організаторами вони, може, і не були, ті чоловік і жінка просто виступали з мікрофоном частіше за інших, частіше за інших викрикували лозунги, а потім були піддані тортурам у підвалах рідного міста ‒ чужими цьому місту людьми. Жінка, до речі, моя тезка — Тетяна, побувала «на підвалі» двічі. Вона вибралась з окупації і розказала про побиття, струм, фізичне і психологічне насилля над жінкою, над дружиною і матір’ю. Я, як ніколи не луплена дитина, була вражена і спустошена від такої жорстокості.

Мене могло чекати те ж саме: навіть перебуваючи в окупації, я писала проукраїнські пости в інстаграм, волонтерила в школі й розносила літнім людям ліки з гуманітарного конвою України. Ніякої партизанської діяльності я не вела, але мене попередили, що навіть подібна волонтерська діяльність може привести «на підвал». Погрожували тим, що за участь у проукраїнському чаті й дружні зв’язки з українськими військовими мене можуть убити в моєму ж рідному домі.

Питання виїзду нависло над нами з чоловіком, як хмара, але їхати тоді не було куди. Я так любила своє місто, що ніколи не уявляла життя за його межами. Моя мама вже 12 років жила в Києві, і я б давно могла жити з нею, стосунки у нас теплі і надзвичайно дружні, однак для неї Бердянськ виявився маленьким і безперспективним. Це роз’єднало нас колись давно.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

На мій день народження ніякого зв’язку зі світом не було вже чотири чи п’ять днів, але ми почули від сусідки, що в супермаркеті неподалік є інтернет. Мій чоловік, який ніколи не любив ходити по магазинах, а після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця нелюбов у нього тільки загострилося, першим сказав:

‒ Нам терміново треба йти! Подзвонимо рідним.

З початку окупації з дому ми виходили тільки вдвох, тож ми обоє швидко зібралися і побігли. У супермаркеті людей набилось битком, усі швидко з тривожністю писали смс і дзвонили, хтось посміхався. Мене вразив кремезний, але вже з посрібленими скронями чоловік. Він плакав, стояв, спершись на стіну, дивився в телефон, і я побачила мокрі доріжки сліз на його щоках.

‒ Мама, все добре! Ми живі, світло є, ‒ кажу в слухавку. ‒ Так, вода теж є, але газ і тепло обіцяють не раніше літа. Дякую, мама, не плач. Ну то й що, що день народження? Усе ж добре, ми живі. Ви як? Це в Києві ракети кожен день, а тут тиша. Так, взагалі не стріляють, і вибухів немає. Так, про Маріуполь я знаю. Нільсон дуже схуд, корму в магазинах майже немає. Яка гречка? Він на пшонці вже другий тиждень. Льоша нормально, з папою своїм говорить…

Розмова коротка, вітання, сльози, благання і знову сльози.

— Мам, усе буде добре, та з’явиться зв’язок, у когось навіть інтернет стаціонарний пробивається. Я теж люблю тебе. Ми зараз у магазин і додому.

Так ми і жили. Черги до магазинів, дім, читання книжок вголос одне одному і коротка прогулянка з собакою один раз на день.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Йому було три роки, і до початку Російсько-української війни він ніколи не чув вибухів. Інколи його лякав грім, але вибухи лютневого ранку він зустрів на диво спокійно. Сьогодні йому чотири з половиною, і кожну тривогу його трясе поруч на подушці чи в коридорі. Я заспокійливо занурюю кінчики пальців у його шерсть і радію, що відчуваю його тремтіння: це значить, що він живий. Він ‒ мій шарпей Нільсон. І якщо раніше його лякала тільки вулиця, тепер йому страшно і вдома. Мені теж страшно. Від того, що ми з чоловіком реально обговорювали вбивство свого собаки як щось можливе, а може, й неминуче. Мій чоловік уже мав досвід окупації Донецької області з 2014 року і добре знав історію, щоб розуміти, що таке фільтраційні табори.

Одного вечора Льоша заговорив про те, що ми будемо змушені тікати, хоч би навіть пішки, адже доля вчительки української мови і викладача історії України в окупації відома. Наших колег уже починали схиляти до співпраці. Наша відмова окупантам і її наслідки були лише справою часу.

    — Без Нільсона я нікуди не поїду.

    — Дай боже, щоб він витримав дорогу.

   Наступного дня ми купили заспокійливе для собак. Для людей «заспокійливе»      залишилося лише в скляних пляшках і жерстяних бляшанках.

Щовечора ми випивали наше «заспокійливе», аби не бачити снів. Ми лягали спати одягнені ‒ не через страх обстрілу, а з суто прагматичних міркувань.

Якщо по нас прийдуть посеред ночі, ми хоч будемо одягнені.

Ми обмінялися набором ключів із нашою сусідкою, теж про всяк випадок, і домовились, що вона не кине нашого пса, а ми, якщо що, заберемо її кішку.

Насправді лякали нас тільки постійна тиша й очікування бодай якихось дій. Хоч якогось сигналу про те, що Україна нас не забула, про те, що ми потрібні їй. Таким сигналом став підірваний у порту російський корабель. У той день бердянці на вулиці усміхалися одне одному, бо слідом за російським кораблем, тобто на дно Азовського моря, відправився майже весь особовий склад десантного корабля «Саратов». Усміхалися майже всі, а ми з чоловіком готувалися за потреби прийняти друзів-студентів у себе вдома.

Вікна гуртожитку Бердянського педагогічного університету якраз виходять на порт, у якому стояв корабель, тому окупанти першим ділом ламали двері студентських кімнат. Берцями і резиновими кийками студентів вигнали з гуртожитку, без права на повернення.

‒ Та ми ще легко відбулися, ‒ каже моя знайома, зі слідом російської підошви на синьому пальті. ‒ Саша взагалі має гематоми по всьому тілу, а Ігорю розбили голову, мабуть, струс мозку.

Я пишу повідомлення друзям на підконтрольну територію України: «Будь ласка, розкажіть про це світу. Поки всі святкують знищення корабля, студенти нашого університету сидять в актовому залі на допиті. Телефони у них забрали і в лікарню сказали не звертатися».

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Зв’язок то зникав, то знову з’являвся, а моя мама сивішала з кожним днем тиші.

    ‒ Доню, російські війська відійшли від Київської області. Приїжджайте до нас. Магазини працюють, їжі вдосталь, і ми ‒ Україна!

    Ми з чоловіком почали шукати способи евакуації і стали в чергу до колон, що йшли з Маріуполя. Видалося, що наша однокімнатна квартира та двадцять з лишком років життя кожного, вкладаються в сумку та похідний рюкзак.

‒ Нільсон дуже схуд, ‒ каже Льоша. ‒ Зате його легше буде нести на руках, якщо знадобиться, ‒ зітхає з сумом він.

   Мінус 7 кілограмів за півтора місяця. Наш пес був схожий на обтягнутий шкірою і рудою шерстю скелет. Ми теж схудли, але це не здавалося критичним. Голод і спрага супроводжували нас півтора місяця. Хоча гроші на картках у нас були, вони не коштували нічого, якщо це не готівка. Я згадувала бабусю, яка все радила мати про запас, і дивувалася своїй нерозважливості. Вони щось знали, ті бабусі. Вони знали життя.

Із сумом я оглядала полиці з дрібницями, велику бібліотеку та свіжий ремонт, що ми нещодавно зробили з Льошею. Все це моє життя, і я його покидаю. У цій землі похований мій батько і дві бабусі, я їх навіть навідати не зможу перед від’їздом. Окупаційна влада не пускає на кладовище живих.

 

****                                                     ****                                                           ****

 

‒ Знаєш, як називають цю дорогу? «Дорога життя», ‒ мені дзвонить Паша, колишній поліцейський, що виїхав з окупації за два дні до нас.

‒ Дорога життя, ‒ нервовий смішок. ‒ Я там чуть не здох. Ребра поламані, може, і ніс, гематоми по всьому тілу. Вони знайшли в моєму телефоні видалені фото техніки. Добре, що не вбили, бо деякі чоловіки не доїжджають до українських блокпостів. Доля їхня невідома, може, «на підвалах», а може, вже й в землі.

Я нервово заламую пальці.

‒  У них є списки. Не знаю, чиї прізвища там, але мого не було, тому я проїхав, ‒ продовжує Паша. ‒ Видаліть усе, вони перевірять.

Смартфони перевірені й очищені вже декілька днів тому, але ми знову повертаємося в діалоги з рідними і видаляємо будь-які згадки національної позиції.

Уночі приходить повідомлення: «Зник безвісти». За ним ще одне: «Не вірю». І знову: «Не може бути». Звук цих повідомлень немов розриває всі мої нутрощі на шматки. Я теж не вірю, але це війна. Я знаю, що може бути.

Уранці ми вдвох сідаємо в евакуаційний автобус, Нільсон лягає біля наших ніг. Заспокійливе діє на нас трьох, рідна тітка дала мені в дорогу пів пластинки ‒ для нас із Льошею.

Дорога, що раніше займала три години, того дня тривала одинадцять, чотири з яких ми провели під обстрілами.

Сімнадцять блокпостів росіян. Роздягнені до трусів чоловіки, у яких шукають «екстремістські» татуювання. Жінки і діти в автобусах. У туалет дозволили вийти один раз, покурити не виходив ніхто.

На блокпостах перевіряють документи, сумки. Наші нерви натягнуті, як розтяжка обабіч дороги. Скаляться, бажають гарної дороги, а в спину починають обстрілювати.

«Сіра зона» між блокпостом тимчасово окупованої території та Україною зустрічає наш автобус цивільною машиною, що висить на дереві. Її відкинуло при наїзді на протитанкову міну. Далі ми бачимо два спалені вщент танки, тіл уже немає.

За 10-15 хвилин до українського блокпоста починається обстріл з боку Росії.

«Живими не відпускають», ‒ проноситься думка в моїй голові.

Бачу дим і чую вибухи. Одна рука стискає долоню Льоші, інша заспокійливо гладить пса. Наша колона автобусів зупиняється, але ненадовго.

‒ Будемо робити прорив, ‒ каже водій.

«Сьогодні я можу померти. Мама собі не пробачить, буде себе звинувачувати, що покликала нас».

Я не шкодую. Кажу собі: я намагалась вирватися з окупаційного полону, і мені просто не пощастило. У мене було хороше життя, веселе і радісне. У мене було кохання і була мрія. Хоч би ми всі померли одразу, не хочу мучитися. Нільсон зможе втекти, але сам не виживе.

Другі  сльози з початку повномасштабного вторгнення. Чую свист, і автобус робить поворот.

«Слава Україні», ‒ синьо-жовтий банер і усміхнені обличчя українських військових.

‒ Вітаємо вдома! Прорвалися! Чоловіки, на вихід з документами. Дівчата, трошки зачекайте, ‒ український військовий курить і передає дітям яблука. ‒ Що ви кажете? Та звісно, поїдемо, але обстріл треба перечекати. Виходьте, покуримо.

Ми виходимо і вдихаємо солодкий дим свободи. Чую вибухи зовсім близько і пошепки промовляю: «А далі буде?».

 

****                                                     ****                                                           ****

 

Я згадую про свої дрібниці на полицях у квартирі. Для кожного з нас це не просто речі. Чи можемо ми придбати таку саму книгу чи листівку, що нам переслав друг з іншої країни? Чи знайдемо ми такий самий браслет, що сплели з подружкою в літньому таборі? Чи буде ще можливість лягти спати з іграшкою, без якої не міг заснути в дитинстві? Чи  зв’яже бабуся нам теплий і колючий светр?

Пальці натикаються на ключі, що лежать на дні сумки, і я задаюсь питанням: «Чи відімкнуть вони двері, за якими рідна домівка?».

Наші «дрібниці» нас пам’ятають і чекають на полицях життя, але місто, в яке я повернусь, ‒ мій Бердянськ ‒ уже точно буде іншим.