КІЛЬКА КІЛОМЕТРІВ ДО СВОБОДИ
Перше, що ми побачили, ‒ міни вздовж узбіччя. Їх було багато. Так наче бруківкою виклали бордюр. Смертельний бордюр. Бачу, як колеса машини, що їде попереду, ковзають по липкій грязюці, як вона летить у різні боки. Нас теж заносить. Влад міцно тримає кермо, напружений, від нього залежить наше життя. Мовчу, не відволікаю. Про себе молю: «Доїдь, будь ласка, залишилося трішки». Згорілі авто в кюветах. Це ті, що не доїхали. Минаємо село в «сірій зоні». Не знаю, як воно називається. Та вже і не важливо, бо села немає. Розбиті вщент будинки, відчинені двері, голодні кури ходять на подвір’ї. Де їхній господар? Виїхав? Покинув? Чи, може, у тій хаті, що без вікон, лежить?
Я не знала, як скінчиться наша дорога. Чи залишимося ми з чоловіком тут, посеред «сірої зони», разом із покинутими курми? Чи я знову побачу свою доньку, чи їй залишиться лише написаний мною лист? Єдине бажання було тоді ‒ жити!
Ціна свободи від російських окупантів висока… Але ми готові були її заплатити.
**** **** ****
Я добре пам’ятаю день, коли окупанти зайшли в Херсон. Наші військові не встояли на Антонівському мосту. Ми не знали, що буде далі, коли ворог зайде у місто. Про цю новину повідомили на офіційній сторінці обласної адміністрації, але чутки ще не розійшлися містом. Ми з чоловіком мчали на вулицю. Ситуація в місті могла змінитися будь-якої хвилини. Влад тримав телефон і виставив кадр. Тоді, посеред вулиці, я промовила свої перші слова: «Вітаю, студія...». Перехожі бігли повз мене в пошуках магазинів і банкоматів, що працюють. А я продовжила: «Російські війська прорвали оборону… і заходять у місто». Я говорила про те, чого перехожі на вулицях Херсона ще не знали. І мені було страшно.
Наступні дні ми з жахом спостерігали за колонами техніки, яка сунулася Херсоном. Основними джерелами інформації стали телеграм-чати. Пам’ятаю відео в одному з пабліків: цивільне авто окупанти розстріляли прямо в центрі міста, серед пасажирів ‒ дівчинка-підліток. Її мама потім писала в кожній групі пошукові пости: хотіла вірити, що її донька жива. Людей викрадали просто з вулиць, магазинів. Тоді росіяни ще нічого про нас не знали ‒ хапали будь-кого, аби залякати інших. БТРи стріляли по парковках, будинках, людях.
Десь тоді ж сталася і трагедія в Бузковому парку. Декілька десятків розстріляних тероборонівців, які вірили, що з самими автоматами і кількома коктейлями Молотова зможуть зупинити навалу окупантів. Росіяни розстріляли їх із танка та мінометів «в упор». Я не знаю, чому наші з тероборони не мали достатнього озброєння, чому влада не зробила нічого, аби захистити місто, і де були поліція та військові. Знаю лиш те, що серед загиблих були звичайні хлопці. Деякі з них тримали зброю вперше у своєму житті.
З відео в тому-таки телеграмі ми дізналися про те, що біля нашого будинку росіяни облаштували блокпост: окупували двоповерхову будівлю магазину, у вікнах встановили кулемети. Поряд ‒ два БТРи і купа військових. Ми боялися виходити на вулицю.
Декілька пакетів крупи на старій пожовклій полиці, напівзасохлий окраєць хліба у целофановому пакеті. То було все, що залишилося на нашій кухні. За тиждень запаси скінчилися. Треба було йти до магазину. БТР був просто на дорозі. А в голові була думка: «А що як нас просто розстріляють?». Наша спроба закінчилась невдало. Ми повернулися назад до квартири. Наварили каші і доїли окраєць. Тоді ми ще не знали, що то буде єдиний шматок хліба, який ми з’їмо протягом наступних трьох тижнів.
Вечір. Новина у телеграм-каналі місцевих. «Збираємось на мирний протест проти окупантів на площі Свободи! О 10:00», ‒ читаю вголос чоловікові. Ловлю його погляд:
‒ Йдемо?
‒ Звичайно!
Уранці пішли пішки. Якби їхали машиною, нас би точно зупинили на блокпостах.
Гуляти Херсоном у ті дні здавалося розкішшю. Тоді я дивувалася, як багато людей вийшли на вулицю. І не одразу помітила: всі вони рухалися в одному напрямку. Перехожі зливалися в єдиний потік на центральній вулиці Ушакова. Вони йшли туди ж, куди й ми, ‒ на протест.
На площі вже було чутно крики і скандування. Коли ми підійшли ближче, я була шокована. Тисячі людей з прапорами та плакатами заполонили простір, складно було пройти крізь щільний натовп. Уздовж білих стін обласної адміністрації стояли російські військові зі зброєю.
«Домой, пока живой!», «Херсон ‒ це Україна!», «Русский солдат ‒ фашист и окупант!» ‒ скандував натовп. Російські військові стояли і порожніми очима розглядали людей, які, ризикуючи життям, прийшли сюди з прапорами України. Ми скандували разом з усіма, на весь голос. З криком виходили ненависть, злість і страх. Власне, страху більше не було. А тоді хтось вигукнув із натовпу:
‒ А пішли гуляти Херсоном! Це наше місто! Чого ми боїмося?
І всі пішли. Нам більше не було страшно. Наша земля. Наш Херсон!
Стан ейфорії ‒ приємний і водночас небезпечний. Після протесту ми поверталися додому. Почувалися вільними. Забрали з полиці в магазині останню пачку вівсянки і банку рибної консерви. От і вся вечеря.
А тоді в місто заїхав СОБР. Я не знала, як це розшифровується, знала тільки, що вони професійно навчені «придушувати» спротив. Почалися нещадні обстріли наших мирних протестів. Найактивніших викрадали. Пам’ятаю калюжу крові, в ній ‒ літній чоловік. Троє чи четверо хлопців намагаються перенести його в безпечне місце. Жінки кричать, плачуть. Хтось поруч панічно викликає швидку.
Після того випадку акції не припинилися. Але людей на них поменшало. Ми змінювали локації, час, а вони переслідували нас.
Ставало дедалі небезпечніше. Усе більше жителів залишалися вдома. Життя було важливішим.
Ми з Владом ходили до останнього. Доки одного разу не потрапили під обстріл світло-шумовими гранатами. Крик, паніка, люди відходили поодаль, але не розбігалися. Я загубила Влада, хоча він стояв за метр від мене. Під ногами щось засвистіло, полетіли іскри. Слідом за іншими протестувальниками я почала відходити за будівлю кінотеатру, поглядом зловила Влада, підбігла. Він був цілий. Губи пекли, очі заливали сльози. Один чоловік лишився посеред площі. Крізь сльози і кашель він продовжував скандувати «Херсон ‒ це Україна!» ‒ його забрали. Троє кремезних військових підскочили, скрутили йому руки і повели. Я не знаю, що було з ним далі.
Ще двох у той день поранили. Літня жінка отримала сильний опік, синтетична куртка вплавилася їй у тіло. Хлопцю граната влучила у коліно, його забрала швидка.
Більше протестів не було. Але боротьба продовжувалася.
**** **** ****
Прогулянки містом не давали нам забути, що ми ‒ люди, а не в’язні. Ми ходили багато. У ті куточки Херсона, які добре знали, і туди, де не були ніколи. До пішоходів прискіпувалися менше, тому прогулянки здавалися нам безпечними. Ми залишали телефони вдома. Чистити переписки перед кожним виходом було складно. З собою обов’язково брали документи ‒ на випадок перевірки.
На вході до міської ради завжди стояли російські військові. Це місце ми завжди проходили мовчки, намагалися бути невидимими. Але одного разу я побачила підлітка, що стояв на зеленій зоні. Підліток був прив’язаний до ліхтарного стовпа скотчем. На вигляд йому було років 13. Ще зовсім дитина. Поруч із ним стояв роздратований окупант, голосно лаявся. Секунда… Пролунав ляпас. Малий похитнувся. Той різкий, гучний звук залишився в моїй пам’яті надовго. Я смикнулася. Влад схопив мене за руку. Хлопчик схлипував, але не намагався вирватися. Він стояв мовчки, опустивши голову. Вдома на нього, мабуть, чекала мама, хвилювалася, чому його так довго немає. А він стояв тут, примотаний скотчем до стовпа. Просто в центрі Херсона. Ми мовчки пройшли повз. Було дуже соромно. Я не змогла захистити дитину, нашу дитину. І досі боляче.
**** **** ****
З часом у Херсоні потроху починали працювати кав’ярні. Ми любили взяти каву, сісти з нею на лавці й уявляти, що ми живемо нормальним життям. Навкруги весна, дівчата у сукнях, сім’ї прогулюються з дітьми. Уявну ідилію періодично порушували звуки вибухів за містом і оголошення на стовпах про зниклих людей. Слідом за кав’ярнями відчинялися кафе, ресторанчики. Ціни були шаленими, асортимент ‒ вузьким, та попри це, люди намагалися вчепитися за уявну нормальність.
Ми жили як уміли, як могли. Готували, стояли в чергах і засинали під звуки вибухів. Іноді вони були настільки гучними, що доводилося ховатися у ванній і грати в карти на холодній підлозі, підмостивши складені вчетверо рушники. Та тонка межа між нормальним життям і війною витончувалася з кожним днем... Але нам треба було жити.
Одного дня у місті відкрився сімейний ресторан, де я часто бувала до повномасштабного вторгнення. Там я пила вино з подругами, проводила робочі зустрічі, востаннє обговорювала свої плани на майбутнє. Неймовірно хотілося повернутися в ту реальність. Я одягла легке біле плаття в горох, тендітні босоніжки, і ми з Владом вийшли із дому. І от я вже на терасі ресторану, в моїй руці бокал із холодним дешевим вином, яке мені геть не смакувало. Але то було щось більше, ніж просто дешеве вино. З кожним ковтком я відчувала життя. Те саме нормальне життя, яке у нас відібрали загарбники. І все здавалося мені тоді нормальним. Якщо не повертати голову вліво, де стояло темно-зелене броньоване авто з літерою Z.
**** **** ****
«Я жива!!» ‒ кричу мамі в телефон. Зв’язок переривається. Його не було вже давно ‒ як у місті, так і в області. У декількох точках ледь ловив, але там завжди було стільки людей, що мережа перенавантажувалася. А розповідати рідним про те, що відбувалося тут, у Херсоні, було ще й страшно. Бо ФСБшники були скрізь.
Для моєї мами найважливішим було лише одне слово ‒ «Жива». Я ж понад усе на світі хотіла почути доньку, яку не бачила від початку війни. Гудок, ще один. Здається, зв’язок відновлюється.
Кричу до мами:
‒ Дай Катю!
‒ Алло… ‒ чую тоненький голос у телефоні.
‒ Доня, я тебе люблю!
‒ Коли ти приїдеш, мам?
‒ Скоро… Алло!
Зв’язок знову зник. На сьогодні розмову завершено.
**** **** ****
Я готую вечерю. Заморожені пельмені. Єдине, що я встигла вхопити в магазині, відстоявши довжелезну чергу. Вони розтанули в нашому старенькому холодильнику і перетворилися на суцільний ліпеник.
‒ Нічого, ‒ сміюся я. ‒ Закину в блендер ‒ і будуть котлети.
Чую стукіт у двері, стискаюся. Переляканий дивлюся на Влада. Той обіймає:
‒ То пралка на віджим перейшла.
Знову стукіт. Цього разу то до сусідів.
Мовчки вечеряємо імпровізованими котлетами. У голові продумую дії на випадок, якщо стукіт лунатиме в наші двері. Шостий поверх, тікати нікуди. Флешка з відеоматеріалами захована в іграшці. А може, просто не відчинимо? Будемо сидіти тихенько, як миші, вони подумають, що нас тут немає, і підуть собі?
Мию посуд. Влад грає в «плейстейшн». На секунду здалося, що мені завтра на роботу, а потім на каву з подругою зустрінемося, і може, поїдемо кудись на вихідні. За вікном спалах, вибух. Думки повертаються на місце. Війна.
**** **** ****
Я ніколи не любила свій День народження. Завжди плакала в цей день. Пам’ятаю свої 12. Пишного свята я не чекала. «Грошей немає», ‒ завжди казала мама. Але цього року вона дозволила мені зібрати багато гостей. Я запросила всіх, кого вважала друзями. Щаслива, у новому сарафані, від самого ранку я виглядала у вікно. Прийшов один. Я плакала.
День народження перед війною був на березі річки. Я заробляла, могла собі дозволити. Макіяж, дорогий алкоголь, накритий стіл, шашлик і дерев’яна альтанка. Пішов дощ, половина гостей не прийшла. У мене потекла туш.
Мої 27. За вікном літо, в моїй країні - війна. Зранку Влад вручив мені скромний букетик волошок, він купив їх за 50 грн в бабусі під зачиненим АТБ. Вона, до речі, просиділа там всю окупацію. Продавала квіти, горіхи і навіть шовковицю в одноразових стаканчиках, під якою сиділа. Одного разу я бачила, як вона продає свій зовсім новий сервіз. Думаю він був найціннішим, що у неї на той час було. Я раділа волошкам. Вони були сині, як чисте мирне небо. Ми прогулялися містом, купили пиво у дядька на вулиці, який розливав його просто з пластикової бочки, і пачку чипсів ціною в 10 кілограмів картоплі. Дорого, зараза. Але сьогодні свято. Тож можна.
2022 рік. Повномасштабна страшна війна. Доки Влад розкладав нашу святкову вечерю, я зайшла до вбиральні. Здалося, що я почула стукіт у двері. Подумки відмітила у себе параною. Кроки. Клац. Влад відчинив вхідні двері. Я почула приглушений жіночий голос:
- Мне нужна Валентина!
У голові загуділо. Збиралася вийти, але присіла біля дверей. Ноги не слухалися. Прийшли. За мною. За декілька секунд в голові промайнув той самий план дій, який я так часто прокручувала перед сном, за вечерею і в душі. Стало зрозуміло, наскільки він не досконалий.
Рішення прийшло миттєво: втопити телефон в унітазі. Але ні, якщо вже прийшли - не допоможе. У вікно? Шостий поверх. На сусідній балкон? Фільмів надивилася. Думки перервав голос Влада:
- Валь, до тебе прийшли!
Я боялася підвалу. Не через те, що він сирий і холодний. А тому що чула про катівні, через які проходили полонені. Впіймати журналіста для них за щастя, просто так не відпустять. Якщо побачать в телефоні переписки, де зливали позиції, можуть вбити. Влада, мабуть, теж заберуть. Він чоловік, будуть бити жорстокіше. Але не зґвалтують, як мене. Хоча…
Я зібралася з думками і вийшла з туалету. Врешті-решт тонкі двері з ДСП мене не врятують.
- Валентина, у которой День рождения, здесь живёт? - пролунав ще раз голос із коридора.
Я визирнула. Там стояла тендітна дівчинка з букетом у руці.
- Это Вам!
Серед квітів листівка: “Ми тебе дуже любимо. Твоя сім’я”.
Найгірший подарунок. Я знову плакала.
**** **** ****
Вересень. Окупанти вирішили провести псевдореферендум.
Пам’ятаю, як в ті дні з вікна машини бачила чоловіка, що голосував навприсядки під воротами свого двору. Над ним стояв російський військовий з автоматом і пильно дивився, де той поставить хрестик.
Ще один пункт голосування - на парковці біля супермаркету. Одинокий столик, пишна жіночка в окулярах, за кілька метрів російський військовий на табуреті. Спостерігач.
Ми здогадувалися, що після того, як хвора фантазія росіян назве Херсонську область «субъектом российской федерации», тут почнеться жахіття. Жити за їхніми законами не хотілося зовсім, бо мені «світило» ув’язнення десь в Магадані, а Владу - в кращому, випадку мобілізація від Росії або лежати мертвим у канаві. Хоча… Результат однаковий.
З кожним днем я розуміла, що не можу більше знаходитися з ними поруч, стояти в черзі, стикатися на вулицях, дихати одним повітрям із російськими окупантами.
Ми так довго чекали нашого звільнення, що іноді переставали в нього вірити. Не дочекалися - вирішили їхати геть.
**** **** ****
Збиралися в дорогу неквапливо і розсудливо. Я перебирала речі, періодично шморгаючи носом, бо багато чого мусила лишити.
Найбільше боялася, що ніколи не побачу свою доньку. 24 лютого, коли почалася війна, вона була у моїх батьків. У квітні їм вдалося виїхати з окупації. Пам’ятаю, як тоді нервувала, зв’язку з ними не було. Але і залишатися їм не можна було. Бо моя реєстрація за місцем проживання - в мами. Якби почали шукати - прийшли б одразу туди. Страшно припускати, що вони могли зробити з моєю сім’єю.
Пізніше моя маленька 8-річна Катруся зізналася, що під час виїзду вона молилася на кожному блокпосту. Не знаю хто її навчив молитися, точно не я.
У телеграм-каналах люди, які виїжджали, ділилися досвідом. Часто розповідали про те, як росіяни обстрілювали мирні авто, попри табличку “ДІТИ”. Або ж випускали колону людей і слідом “накривали” її з мінометів.
Я розуміла, що для нас цей виїзд може скінчитися так само. Найстрашніше те, що не зможу сказати доньці свої останні слова.
Їй нічого не залишиться від мене, окрім пам’яті і фото. Але я прийняла рішення. Найстрашніше в своєму житті. І написала їй листа. Прощального.
Аркуш паперу, вирваний з блокнота. Я плакала і писала. Писала і плакала. Про те, як уявляю її дорослою, як пишаюся нею. Я обіцяла, що буду поруч із нею завжди - під час її першого поцілунку, весілля, і моменти, коли їй буде сумно. Писала, що люблю її найбільше у світі. Про цей лист не знав тоді ніхто. Я заховала його у своїх речах для того, щоб його знайшли, коли вже будуть їх розбирати. Тоді, після моєї смерті…
**** **** ****
Свобода вже за декілька кілометрів. Попереду.
Коли ми зупинилися перед блокпостом на в’їзді у Василівку, мною почало трусити. Ми чекали на виїзд місяць. Чотири тижні в Запорізькій області, ночі в авто, нерви та сльози. Я готувалась до цього виїзду 720 годин, брала номери у тих, хто виїжджав раніше, телефонувала і ставила купу запитань: що перевіряють, про що запитують, на що звертають увагу?
І от я тут. Вже знаю: зараз вони витрусять всі речі. Перевірять сумки, авто і, якщо пощастить, пропустять. Попереду чекатиме найстрашніше - блокпост ФСБ. Там перевірка серйозніша: ноутбуки, телефони, провокативні питання.
Ми вийшли з авто, до нас підійшов російський військовий. Тримав руки на автоматі, наче в будь-який момент готовий був його схопити і вистрілити.
— Поздно приехали! - сказав, ніби виплюнув.
— Ми є у списках на виїзд - невпевнено промовила я.
— Говорю поздно уже! Три часа дня… Сёдня не проедете.
Мені захотілося розплакатися…
До нього підійшов інший росіянин, обличчя його було відкрите, він посміхався. Але посмішка не здавалася привітливою, більше жахала. Він шепнув щось на вухо колезі і махнув нам рукою:
— Доставайте вещи! Все!
Ми швидко витягали сумки на узбіччя
— Доставай из сумок! - крикнув мені і підійшов до Влада.
Я бачила, як він забирає його документи і кладе в кишеню. Мовчки нахилилася до сумок, ретельно спаковані речі викладала на ковдру, яку розстелила просто на дорозі. Він підійшов до мене і пильно спостерігав. Я діставала джинси, прокладки, нижню білизну. Думки були не тут: я згадувала історію подруги, яка розповідала, що її чоловіка окупанти сильно побили на блокпості; згадувала про те, що для багатьох цей виїзд став останньою точкою. Найбільше боялася за чоловіка, у нього зір поганий, його по голові бити не можна.
Раптом наше авто завелося і поїхало з блокпоста, у саму Василівку. Влада ніде не було. Серце калатало. Я зрозуміла - щось не так. Забрав документи, відправив у Василівку, точно… там комендатура! Це перевірка! Що з ним там зараз зроблять?
— Куди він? - різко запитала у військового.
Він здивовано підвів погляд на мене:
— Щас будет.
— Що сталося? - наполягала я.
Мені було страшно, але я розуміла що треба щось робити.
— Я сказал щас будет.
Він пішов до наступної машини, кинувши мені наостанок:
— Проверил. Собирай.
Хотілося впасти на ті сумки і плакати. Уява малювала найстрашніше. Розгублена, налякана я стояла на узбіччі. Розкидані речі, відкриті сумки і відчай, такий шалений, що не змогла би викричати його навіть якби загорланила на всю Василівку.
За 10 хвилин Влад повернувся. Я ожила… Бо за ці 600 секунд вже встигла кілька разів померти зі страху. Він бачив мій погляд, але не відповів нічого. Я знала - йому теж страшно. Моєму брутальному, дорослому, бородатому чоловікові - страшно.
Хвилини і ми проїжджали вже “будку” окупантів на блокпості. Влад відчинив вікно і віддав військовим блок цигарок, за яким і їздив у Василівку. Такою була такса за проїзд.
Ми не мали права розслаблятися. Попереду - ФСБ. Зустрічі з ними я боялася найбільше у житті, і готувалася кожен день в окупації. \З телефона видалила всі світлини, які хоч якось натякають на те, що я журналістка. Натомість 8 місяців колекціонувала світлини квітів, котів і їжі. Поліція, військові, чиновники в телефонній книзі перетворилися на офіціантів та водіїв.
Я добре продумала свою легенду: я - весільна координаторка. Профіль в інстаграм з відповідними фото та публікаціями підготувала заздалегідь. У Херсоні чула про те, що фейси (так ми їх називали) мають програму, яка відновлює дані та переписки. Якщо таку маніпуляцію проведуть на моєму телефоні - мені кінець. Там і чати з нашими спецслужбами, яким я передавала координати окупантів, і переписки з роботи, і ще безліч причин для того, щоб “прийняти” нас.
Взяла Влада за руку перед блокпостом:
- Або ми зараз проїдемо, або - ні.
Така проста, але болюча фраза.
Чула історії про людей, які намагалися виїхати, але фсб написали на авто маркером “додому” і не випустили. Без причини, просто, бо їм так захотілося.
Секунди очікування як вічність. Маркер зі скрипом лишає на лобовому склі жирний чорний слід. Це номер! Номер! Нас пропустили!
Влад заводить авто, протягує машину вперед.
Я боюся посміхатися, раптом побачать і передумають.
Всередині все кипить.
Свобода… Раніше мені здавалося, що це щось узагальнене, велике і є у кожного. Але у нас її забрали. Вона була там, за сірою зоною, дорогою смерті, де майорів синьо-жовтий стяг, де можна було вільно сказати: «Я журналістка! Я українка!»
До свободи залишилося всього кілька кілометрів…