СЛОБОЖАНСЬКЕ. ОСТАННЯ КАРБОНАРА

Найсумніший день мого життя стався саме тоді, коли я нарешті зрозумів, що це не на два-три тижні. Життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але раніше ‒ то як?

Життя дев’ятнадцятирічного Артема грало найяскравішими барвами. Я щойно відсвяткував день народження, у той же день здав останній екзамен та закрив сесію. Просто насолоджувався безтурботним життям більшості студентів: жив у гуртожитку, ходив на пари та повертався у рідне місто гуляти з друзями. І так кожного тижня.

Тепер навіть якщо війна раптом миттєво закінчиться, й Україна переможе, і всі території повернуть, ми все одно не зберемось з усіма друзями на напівзгорілі, але найсмачніші шашлики біля річки Донець. Бо берег іще довго буде усипаний мінами. Не з усіма одногрупниками ми знову зможемо зустрітися на улюбленій «курилці» біля університету, куди ми навмисно приходили за пів години до початку пар, чисто щоб потеревенити. Бо хтось уже розпочав нове життя в іншій країні. Уже ніколи не будемо безтурботно гуляти рідним Харковом, адже рубці, які залишила війна, постійно будуть нагадувати про часи, коли слова «спокій» і «безпека» вважалися неможливою розкішшю.

Я часто чув від людей про те, що перші дні війни вони не пам’ятають зовсім. Я ж пам’ятаю все. Все, що зі мною відбувалося і що я відчував. Пам’ятаю, як мене будить мама і каже: «Почалася війна. У Харків сьогодні не поїдеш». Пам’ятаю, як не повірив, бо знаю, як легко мама піддається впливу. І сказав їй тоді: «Ой, та це неправда, то просто паніка у телеграм-каналах. Я збираюся і їду в гуртожиток». Утім, виявилося, що мама казала правду.

Перші кілька днів війни я не вилазив з ліжка і читав новини. Писав усім. Рідним, друзям, знайомим, одногрупникам. Перевіряв, що з усіма все добре. Наскільки це взагалі було можливо. Не скажу, що я сильно злякався. У Слобожанському було набагато тихіше, ніж у Харкові, тільки вночі почали чутися прильоти.

А тоді я вперше вийшов на вулицю. Мені потрібна була готівка. Усі тільки й говорили про те, що банківські картки перестануть працювати. Тож мені потрібен був банкомат. І продукти. У магазин я вирішив піти разом з другом. Ми домовилися зустрітися в мене о дев’ятій. Поки нікого не було вдома. І ось ми з Русланом вже в черзі на касі в АТБ. Попереду нас бабці, їхні корзини ледь не ломляться від пачок з цукром та крупами, які вони жадібно нагребли через страх дефіциту. Позаду черга зростала з такою швидкістю, що в натовпі не видно було полиць, самі люди. Я дивлюся на свого напарника і прошу його сходити по бекон. Я ще не усвідомлюю, що через тиждень буду радіти звичайній ковбасі, але тоді, у перші години повномасштабного вторгнення, я захотів приготувати карбонару. Через пару хвилин Руслан повернувся із пачкою нарізаного на слайси бекону. Його вартість дорівнює двом курячим філе. Ми продовжуємо стояти в черзі. Вона майже не рухається. Дорогою додому відстояв ще одну чергу, цього разу за ще більш марною покупкою ‒ пармезаном. Бо яка ж паста без пармезану?

За годину ми з друзями вже метушилися на кухні. Один слідкував за макаронами, другий натирав сир, я робив усім чай, а ті двоє друзів, які ніколи не допомагають, уважно стежили за тим, щоб ми й на хвилину не залишились без їхніх ну дуже доречних порад. Ні в кого не було страху. Всі ми досі не вірили, що війна може бути реальністю. Ані за вісім попередніх років, ані за ці декілька годин.

Ми жартівливо згадували отого нашого єдиного друга, який весь останній місяць ходив блідий і тільки й говорив, що про початок війни. Тепер він сидів у бункері, разом із родиною своєї дівчини з гордістю за те, що мав рацію. А ми сиділи в мене у кімнаті, в яку приволокли кухонний стіл, і їли карбонару. Таку смачну, але таку недоречну, що ця абсурдність ‒ єдине, що гріло нам душу. Тоді ми ще не знали про те, що наступного разу отак зустрінемось тільки взимку.

Останні роки ми з мамою звикли жити вдвох у трикімнатній квартирі. Увечері першого дня повномасштабного вторгнення до нас переїхали сестра з чоловіком та два племінники. Бо наша квартира найближче до підвалу. Лише другий поверх. Діти, яким на двох не було й 10 років, не могли зрозуміти, чому вони переїхали жити до нас і чому вночі всі будуть спати разом у коридорі.

Увечері ми вперше почули вибухи. Весь день десь удалині постійно щось бахкало, але навіть це звучало дуже страшно, особливо для людини, яка ще досі не усвідомила, що почалась війна. Увечері над нашим селищем уже чулися літаки й гучні вибухи, і я розумів: ще кілометр ‒ і ракета в нас у дворі. Усіх в моєму домі охопила паніка.

Коли ми з племінниками вийшли з під’їзду, перед підвалом вже з’явилась справжнісінька черга із переляканих бабусь, що миттєво викотились на вулицю з будинку. Перші слова племінника про підвал звучали отак: «Чому тут так погано? Чому тут нема ремонту? А ми тут весь час жити будемо?». 

За кілька днів невелике селище в Чугуївському районі було відрізане від людей. З одного боку було чисте поле, за яким ‒ Балаклія, місто, в яке ось скоро увійдуть російські війська. З іншого ‒ річка, міст через яку підірвали для того, щоб ворог не пройшов далі. Автобусів до Харкова немає, електропотяги не їдуть, а єдине, що залишилось в АТБ, ‒ це полички, повністю заставлені пачками польських чипсів. Це ледь не єдине, що завозили раз на тиждень. Хоча навіть польські чіпси були таким святом, що, незважаючи на комендантську, ми ставали у чергу о 5 годині біля магазину. Робітники АТБ ходили по цих чергах, малюючи на наших долонях номерки у черзі, щоб мати змогу відійти. І ось, відстоявши декілька годинну чергу я купую ту нещасну пачку чипсів з королівським сиром, і мені аж до абсурдного смішно з цієї ситуації.

Згодом життя почало повертатись до звичного стану. Зміївська ТЕЦ, для обслуговування якої і було побудоване наше селище, несподівано стала для нас щитом. «Навіщо бомбити станцію, якщо вона може працювати на нас?» – мабуть, так вважали росіяни, адже поки вони були поряд ‒ безпосередньо у саме селище прилетіла всього одна ракета. Фури з продуктами почали їздити в об’їзд розбитими сільським дорогам ‒ вони щоразу робили коло у 50 кілометрів. Уже через кілька місяців дефіциту в продуктах майже не було.

Маленьке селище на 14 тисяч осіб за 60 кілометрів від обласного центру, до початку повномасштабного вторгнення Слобожанське не відрізнялося особливо цікавим життям. Тут усього п’ять нормальних закладів, де можна було посидіти з дівчиною, три повноцінних магазини і дві школи. Відновити життя такого маленького клаптика землі легше, ніж навіть один зі звичайних спальних районів Києва, Харкова чи Одеси.

Кожного вечора, щойно стемніє, обидві сторони починають перекидатися ракетами між собою. Підводжу погляд догори і бачу, як десятки вогників здіймаються в небо та летять у бік Харкова чи Балаклії. А ми просто ‒ десь посередині й сподіваємось, що жодна з них не впаде у нас. У селищі ще залишились люди. Люди, які не хотіли жити в окупації, люди, яким була потрібна тільки одна країна ‒ рідна. Але навіть ті люди, що залишилися, розуміли: ворог може дійти до нас в будь-який момент. Йому просто потрібно захотіти і перестрибнути поле у 10 кілометрів. До останнього на запитання «Чи захоплять Слобожанське?» навіть військові відповідали: «Хто його знає? Можуть. Але ми теж робимо все можливе, щоб цього не допустити».

Моя мама, окрім того, що найкраща людина у світі, бо народила мене, також є директоркою дитячого садочка. До цього вона йшла 20 років ‒ усе моє життя. До мого народження вона працювала у школі та була однією з найкращих серед вчителів і вчительок. Усі її дипломи були червоними, а медалі ‒ золотими. Це жінка, для якої навчання вже не було любов’ю, навчання ‒ то і було її життя.

А тоді народився я. Маленький, дуже слабкий та з алергією на будь-що. Заради мене вона звільнилась зі школи і влаштувалась працювати у дитячий садочок, щоб особисто слідкувати за своєю дитиною, в якої в чотири роки ще й виявилась астма.

Зараз це доросла та сильна жінка, яка навіть під час війни не залишила свого місця й обов’язків. І хоч садок уже понад рік не заливався дитячим сміхом, вона постійно працює. Усе літо вона, разом із іншими добровольцями, провела у селищній лікарні, на базі якої розгорнувся військовий шпиталь. У цьому місці десяток звичайних людей разом із лікарями боролись за життя сотень наших захисників. Кожного разу після добового чергування вона поверталась такою втомленою, якої я її ніколи не бачив. Навіть несподівані перевірки з міністерства освіти у дитячому садочку так не виснажували цю людину так, як крики, кров та весь цей жах, через який їй довелося проходити щодня разом із іншими працівниками шпиталю.

Але вона приходила додому, спала, прокидалась і знов йшла працювати. Заради того, щоб через декілька місяців радісно чути від уже знайомих військових: «Харківську область повністю звільнено».

Останні пів року Слобожанське, як і вся Харківщина, перебуває у відносній безпеці. Славні бійці ЗСУ вигнали з території області окупантів, визволили Куп’янськ, Балаклію та Ізюм, а головне ‒ дали змогу Харкову жити й квітнути. До міста вже повернулись сотні тисяч мешканців, які люблять своє місто, для яких воно ‒ найкраще.

Вони пам’ятають ті страшні вечори у підвалах. Пам’ятають, як Салтівку намагались зрівняти з землею, пам’ятають той жахливий «приліт» по будівлі державної адміністрації. Але завдяки нашим військовим, які повернули території, люди змогли повернутися додому, вдихнути у місто нове життя і почати його відбудову.

Я дуже сподіваюсь, що кожна тимчасово окупована область повторить історію Харківської. І кожен українець зможе так само зібратись у колі друзів на карбонару чи ще щось. Але цього разу з приводу святкування нашої перемоги.