ВІЙНА, ЯКА МЕНЕ ЗМІНИЛА

 Я завжди боялася темних підвалів. Постійно думала, що там хтось сидить і слідкує за мною. А зараз я у підвалі живу. Сплю на гнилих полицях, де раніше стояли бабусині закрутки. Пам’ятаю той смачнючий полуничний джем, який ми їли з хлібом за обіднім столом. Теплі спогади заглушує біль. Полиці боляче впиваються мені у спину.

«Доню, ти тільки не хвилюйся, але наш аеродром обстріляли, щось починається... Їдь додому». То був той самий дзвінок о 6 ранку. Трясця його туди. Пам’ятаю, як у 9 класі під час шкільних уроків з основ здоров’я нам завжди наголошували: у скрутні моменти не панікувати та мати холодний розум. Я так добре запам’ятала те правило, ніби знала, що воно мені колись точно знадобиться. «Добре, мам, скоро буду». Від дзвінка стало холодно, тому я полізла шукати обігрівач, що лежав під ліжком. За вікном уже виднівся чорний гриб від вибуху. Він був настільки близько, що здавалося, ніби я можу дотягнутися до нього рукою. Ішов обстріл центральної частини міста.

Пакую валізи. Кожна річ ‒ мій цінний спогад. Цю вишивану сукню прабабуся Анна вишила для своєї дочки Ярослави. Вона передається з покоління в покоління, адже у нашій сім’ї вишиванка, цитую, ‒ «атрибут високої української моди». Дістаю улюблений світшот. Я одягала його щоразу, як ми збиралися у колі сім’ї, аби пограти в лото. Ці спогади гріють душу, але я змушую себе повертатися до реальності. Валізи спаковано, авто чекає. Я виходжу зі своєї затишної квартири у неспокійне місто. Люди бігають у пошуках банкоматів, аби зняти готівку. Місто поглинають затори. У повітрі літають чутки та чиєсь шепотіння. На заправках уже немає бензину та газу. У роті відчувається гіркий присмак хаосу. Мій Херсоне, мені тебе не вистачатиме. Колись я обов’язково повернуся, адже у нас іще стільки непрожитих моментів.

Лунають гучні вибухи. Я добігаю до автівки та тремтячими руками віддаю водію свої спаковані речі. За кілька хвилин ми їдемо містом, я спостерігаю за херсонцями. Хтось бігає вулицями, хтось стоїть у черзі в аптеку по ліки, інші поспішають на роботу та вдають, ніби все так, як має бути. Стоїмо у заторі вже добру годину. Телефон розривається. Купа повідомлень: «Як ти там? Усе добре?». А тоді сестра надіслала відео і сказала: «Подивись і заспокойся». На відео український військовослужбовець зазначив, що збройні сили були повідомлені про можливі провокації зі сторони країни-сусіда та знали, що це почнеться о 4 ранку. Так я зрозуміла, що обстріли ‒ це тимчасові залякування зі сторони Росії, а також що збройні сили у будь-якому випадку вже стоять на позиціях. Мені відлягло. Я вірила, що цей жах короткочасний. Та хто ж знав, хто ж знав…

Ми виїхали з міста, з того людського армагедону ‒ і трохи полегшало. Світило сонечко, вітер ворушив верхівки дерев. За відчуттями був наче сон. Просто дурний сон, фільм чи, може, розіграш, який скоро закінчиться. До неба тягнувся величезний стовп чорного диму, вогонь якого пожирав усе навколо, ‒ горів чорнобаївський аеродром. Незабаром у нас закінчилося паливо, а до найближчої заправки було 2-3 кілометри. Той момент став початком зародження дурних думок у моїй голові. Мозок казав мені: «Вам ніхто не допоможе, якщо не доберетеся до заправки за 3 хвилини ‒ у вас влучить ракета. Ви помрете на цій трасі, бо дуже скоро нею їхатимуть російські танки». Я не знала, що таке панічні атаки, але зрозуміла у той момент, що свою першу панічну атаку я вже зловила.

Коли ми дісталися заправки, я трохи взяла себе в руки. Я вдома. Як добре було в рідному селі, тихому та спокійному. Я вірила, що тут я точно в безпеці. Рідні стіни були для мене янголами-охоронцями. Мами немає, вона поїхала на закупи. Молодший брат обійняв мене і почав плакати. «Я так злякався! Як добре, що ти приїхала», ‒ казав він. Разом ми розпаковували речі та збирали тривожні валізи. До останнього не вірили, що вони нам знадобляться. Та вже не було вибору. Мама повернулася з сумками, заповненими продуктами та ліками,  і ми все одразу віднесли до підвалу. До того самого сирого й темного підвалу, який став моїм захисним куполом.

Цю ніч ми вирішили пересидіти в укритті. Місця вже не так багато: все закладено речами. Біля дверей стоять лопата та сокира ‒ на випадок, якщо від вибуху нас завалить кам’яними стінами. Закрутки, які стояли на полицях, ми віднесли в гараж, аби було де спати. Перша ніч пройшла відносно спокійно, тому ми повернулися у будинок. Нашим захистом стало світломаскування, тому ми рушниками та простирадлами закривали вікна й сиділи вдома при світлі свічок. Спали одягнуті на випадок, якщо почнеться обстріл, аби швидко спуститися до підвалу. Від одягу свербіло тіло. Мене це дістало. Я не звикла так жити. «Тупі амбіції російського диктатора», ‒ подумала я та заварила чашку гарячої кави. Хотілося морозного свіжого повітря, тому, не вагаючись, я вийшла на вулицю. Пішла на город, де в дитинстві ми з бабусею садили картоплю та кавуни. Пам‘ятаю, як вона казала: «Досадимо ще кілька рядочків і сміливо можна йти по морозиво». Блакитне небо з моїх дитячих спогадів замінилося на червоне. Йшов обстріл Миколаєва. Російські покидьки ракетами обстрілювали військові казарми, заправки та жилі квартали. Місто горіло у вогні, потопало у сльозах та заливалося кров’ю. Сльози з очей крапали у мій напій. Яка вона, солона кава? Не знаю, бо чашка випала з рук, коли я почула гучний звук у небі. То був російський винищувач, який цілився на міст, що йде від мого села Шевченкове на Херсонську область. Та вони не влучили. Авіабомба впала на фермерське поле, де мала рости пшениця.

«Більша частина Херсонської області вже не контролюється українськими силами», ‒ писав новинний телеграм-канал. Окупанти зайшли в Херсон. Близько 13:00, коли я сиділа на кухні та їла вишневий пиріжок, я почула сильний гуркіт. Ми з мамою визирнули з-за дверей і побачили колону танків. Колона їхала на Миколаїв. Було важко зрозуміти, чиї то були танки. «Стовідсотково наші», ‒ відказала мама. Я теж так думала, поки на останньому не побачила російський стяг. Знову панічна атака. Ми з мамою побігли до підвалу. Інтуїція підказала нам, що треба ховатися.

Автоматні черги, вибухи. Бій ТрО та ЗСУ з окупантами. Дуло російського танка поцілило в будинок, що був на сусідній вулиці. Дах знесло, вікон немає, впала стінка. Ми з мамою гукали до сусідів, бо знали, що в тому домі жила сім’я. Хлопчик та його батьки виявилися неушкодженими, бо у той момент були в підвалі. Бій продовжувався та був настільки гарячим, що повітря обпікало шкіру. Російські танки тікали. Задкували. Туди, звідки приїхали. Перша маленька перемога. Оборона Миколаєва пройшла успішно. Тоді я почала потрохи волонтерити.

Відчуваючи поразку, окупанти почали зупинятися у селах, які розташовувалися, умовно кажучи, в полях. Дуже далеко від основної траси. Саме через ті села відкривалася об’їзна дорога на Миколаїв. Коли російські війська зайшли до села Новогригорівки, Мирне та смт. Луч, почалося пекло. Шевченкове було оточене з трьох боків. Ми більше не могли спати в будинку, обстріли були нескінченними. Мій 12-річний брат навчився розрізняти, що летить. «Це "гради" на Миколаїв полетіли», ‒ казав він. «Ооо, десь касетки поруч». Я була вражена тим, як він нальоту схоплював нову інформацію та ще й навчав нас. Ба більше, він знав, коли стріляють агресори, а коли наші дають відсіч.

Росіяни нищили все. У селі більше не було лікарні, бо поруч ударив «смерч». Більше не було аптеки, бо в центр прилетіла авіабомба. Не було вже й заводу з виготовлення напівфабрикатів, бо туди влучила С-300. Полички в магазинах порожні. Іноді приїжджала машина, яка розвозила жителям хліб. Та потім окупанти вдарили ще й по хлібзаводу. З кожним днем я ставала агресивною, бо не могла протидіяти вчинкам російських злочинців.

Чомусь мені здавалося, що в селі переховуватися набагато безпечніше, ніж у місті. Але й тут смерть невпинно наздоганяла людей. Першою з них стала тьотя Женя, мама моєї вчительки з фізики. Тьотя Женя була на веранді власного будинку, коли російська армія відкрила вогонь з артилерії. Отримавши осколкові поранення, вона загинула від втрати крові. Її дочка та моя викладачка, Антоніна Степанівна, розповідала, що вранці 18 березня вона ще спілкувалася з мамою по телефону. «Мама благословила нас у подальшу дорогу, а вже в обід її не стало». Іноді кажуть, що смерть не вибирає. Війна вносить свої корективи. І буває так, що у твоїх рідних стінах на тебе очікує ще й твоя смерть.

У цій страшній війні нам допомагала навіть природа. Ніби знала, що росіянам тут не місце. Ночі були настільки чорними, що здавалося, начебто я втратила зір. Було важко знайти дорогу від підвалу до дверей будинку, хоча вони були за декілька кроків одне від одного. Хочеш увімкнути ліхтарик на декілька секунд ‒ бере параноя. Думаєш, що на світло прилетить літак, бо подумає, що то черговий сигнал.

Зими на півдні України здебільшого теплі, сніг ледве притрушував доріжки вулиць та гілки дерев і дуже швидко танув. Я вийшла з підвалу рано-вранці, аби випити чашку кави. Нарешті були солодкі декілька годин тиші. Поштовх. Не можу відчинити двері. Штовхаю з усієї сили та бачу сніг. І снігу ‒ по коліна! Останній раз бачила такий минулого року, коли відпочивала в Карпатах. Та чи був це збіг обставин? Думаю, ні. Природа теж має почуття і прагне справедливості.

Мій тато завжди був позитивною людиною. Його часто називали душею компанії ‒ через харизматичність і смішні жарти. З початком війни він ніби втратив цю свою родзинку. По телефону навіть складно було впізнати його голос. Мій тато більше не був таким, як у моїх довоєнних спогадах. Він перетворився на суворого, грубого мужика, який не мав ані почуттів, ані бодай тепла в серці. Він геть змінився. Ми більше не ті, ким були або ким хотіли бути. Тепер нами керує злість до нашого спільного ворога. Тато приїхав зі столиці додому в той час, коли наша траса контролювалася окупантами. За декілька днів до його приїзду на цій же трасі росіяни знищили машину швидкої медичної допомоги та вбили водія, медсестру й пораненого військового. Ще за декілька днів до цього вбивці розстріляли колону цивільних людей, які виїжджали із запеклих точок. Як тато дістався додому цілим та неушкодженим, для нас досі диво. Ми довго обіймалися, бо думали, що вже ніколи не будемо разом. У голову лізли спогади, як у дитинстві тато вчив мене кататися на велосипеді, а вже у підлітковому віці ‒ водити авто. Як я виграла першу партію в шахи, теж завдяки татові. Він мене навчив майже всьому, що знав сам. У підвалі стояла тиша, коли тато прийняв ухвалив рішення ‒ навчити нас робити коктейлі Молотова. Спочатку була теорія, а практика розпочалася наступного дня. Практикувалися ми у майстерні мого дідуся. Підготували все необхідне та почали. На диво, у мене все вийшло з першого разу. Тато тоді сказав: «Не думав, що моя ніжна тендітна дівчинка насправді така бойова». Я і сама не знала, що можу бути такою. У мене просто не було вибору. Поки тато вчив мене бойовому мистецтву, в нашому селі активно ловили мародерів та колаборантів. Вони, як підлі пацюки, ховалися у назавжди покинутих будинках і підвалах, та їх все одно знаходили. Мародерів прив’язували до стовпів на вселюдський осуд, а колаборантів віддавали на допити у правоохоронні органи. Я не думала, що у моєму рідному селі, яке назване на честь запеклого українця та талановитого письменника Тараса Шевченка, можуть бути прихильники «русского мира». Війна проявила всіх, і кожен отримав по заслугах.

Тато більше не міг бачити, як ми з братом здригаємося від кожного снаряду, що пролітав над нашими головами. Наша нервова система геть дала збій. Тому ми з мамою вирушили у більш спокійне місце. Кожен із нас мав рюкзак, де ми тримали найнеобхідніше. Волонтери забрали нас о 6 ранку. Ми довго і болісно прощалися з татом, бабусею і дідусем, а тоді під обстрілами поїхали на залізничний вокзал.

Мій тато, як і більшість мужніх українців, зараз ‒ у Збройних силах України та захищає наше право на існування. Зі сльозами на очах я повертаюся у рідне село 23 листопада 2022 року, коли читаю новини про звільнення Херсона. Падає дощ, стоїть невеликий туман. По всій Україні блекаут ‒ через масштабний обстріл російськими окупантами. Поки немає світла, вирішую пройтися вуличками села. Кожний другий будинок зруйновано. Невже там була військова база чи жили нацисти? Болить серце, коли наживо бачиш кадри з фільму про апокаліпсис. Країні-терористці тільки дай привід ‒ і вона знищить усе.

Кожного вечора я чую роботу ППО, та вже не лякаюся, бо знаю, що мене захищають. Нервова система пристосувалася до таких реалій. 2023 рік, а окупанти досі тероризують українців. У яких, як і в мене, є великий дар, що дістався нам від наших предків, ‒ незламність, войовничість та віра. Віра у те, що добро завжди перемагає зло, а наша згуртованість неодмінно здолає нечисть, що прийшла на наші землі. Вірю, що зовсім скоро так і буде.