Пилипенко Олександр

Олександр Пилипенко народився та мешкав у місті Бердянськ, Запорізької області. Колишній працівник міліції та місцевого виконавчого комітету. Останні 5 років займається підприємницькою та громадською діяльністю, а також журналістикою – є Головою ГО «Платформа Суспільної Взаємодії» та редактором онлайн-видання «Локатор-Медіа», яке спеціалізується на антикорупційних викриттях (а тепер і на воєнній тематиці). Повномасштабне вторгнення російської армії в Україну застало Олександра у Бердянську. Оскільки поліції в місті майже не залишилось, в першу ж ніч Олександр разом із колишнім колегою охороняли міську лікарню. Коли місто було окуповано, через оголошення у фейсбуці зібрав групу добровольців зі свого мікрорайону для протидії нічним мародерам. Удень займався наданням гуманітарної допомоги містянам – це тривало, доки можна було отримувати підтримку ззовні. В окупації пробув 37 днів, і коли зрозумів, що вона затягується і стало критично небезпечно, виїхав у колоні Червоного Хреста до Запоріжжя, звідти ‒ до Дніпра, потім деякий час мешкав у Львові. Останній час перебуває на Закарпатті, де має змогу займатися своїми звичними справами.

ВІД МОРЯ В НІКУДИ

27 лютого о 14:30 сталася подія, яка розділила моє життя, як і життя всіх інших бердянців, на «до» та «після», – місто захопили російські війська. Колона «уралів», «буків», БМП, БТРів та іншої техніки з маркуванням «Z» безперешкодно в’їхала в Перлину Приазов’я ‒ ні барикад, ні окопів, ні бліндажів перед Бердянськом не було. Пізно ввечері пролилася перша кров – був убитий один і поранений інший охоронець заводу «Бердянські Жниварки», що були одягнені в камуфляж та відмовилися надати окупантам свої телефони, аби ті зателефонували додому. Того ж дня ворог узяв під контроль будівлі мерії, поліції та телевежу. Наступного ‒ мешканці провели перший мітинг-протест, який загарбники безуспішно намагалися розігнати пострілами з автоматів і залпом із важкого знаряддя по акваторії затоки. Стало зрозуміло, що мирне життя Бердянськ покинуло остаточно. Над містом нависло гнітюче відчуття небезпеки, а час, здавалося, зупинився.

Виживання

Безкінечні черги до магазинів та аптек із майже порожніми полицями вдень та безлюдні вулиці ввечері, рашистські блокпости та патрулі, проукраїнські мітинги та новини про закатованих активістів, гул від «уралів» та іншої військової техніки, які цілодобово пересувались через місто, абсолютна втрата відчуття безпеки та впевненості у майбутньому – таким стало наше життя в окупації.

Проукраїнський мітинг в тимчасово окупованому Бердянську 07.03.2022 р. Фото – Олександр Пилипенко.

Фактично з перших днів почались перебої зі зв’язком. Для того щоб мешканці не передавали українським силовикам координати та іншу важливу інформацію про рашистів, їм відключали телефонну мережу та інтернет. Іноді це тривало по п’ять днів поспіль – ми були відрізані одне від одного, а Бердянськ – від зовнішнього світу. Винятком був лише провідниковий «Укртелеком», вайфай, який можна було зловити на Центральному ринку, біля відділення «Райффайзен Банку» та ще на декількох локаціях. Туди почали одночасно стягуватись десятки людей. Через перевантаження мережі на відправлення одного текстового повідомлення могло витрачатись по пів години, але розуміння, що поспішати нікуди, і бажання відправити своїм близьким звістку, змушували чекати.

Блокада міста призвела до нестачі продуктів харчування, засобів гігієни та медикаментів. Закрилися всі великі мережеві та безліч дрібних магазинів, ціни на товари злетіли до хмар ‒ виникли всі умови для гуманітарної катастрофи. 7 березня через бойові дії під Маріуполем була пошкоджена магістральна лінія, і до Бердянська припинилась подача газу (її відновили лише у жовтні). Як наслідок, суттєво збільшилось навантаження на електромережі, а це призвело до відключень. Місто сиділо без світла, тепла та гарячої їжі.

Відсутність інтернету майже повністю позбавила нас можливості розраховуватися через банківські термінали. Банкомати не працювали з першого дня, готівка закінчувалася. Якось я випадково знайшов спосіб вирішити цю проблему. У магазині одягу, де працював термінал, була величезна черга вимушених переселенців з Маріуполя. Вони розплачувались кешем, і я став біля каси та пропонував платити за них карткою. Переселенці були не проти і так за декілька хвилин я отримав кілька тисяч паперових гривень, але вистачило їх ненадовго, адже ціни в місті були захмарні. Через кілька днів цей трюк довелося повторювати. А ще через кілька – маріупольці розтратились або поїхали далі. А дефіцит готівки посилився.

Релокація

1 квітня я побачив, що на будівлі мерії з’явився російський триколор. То був 31-й день окупації Бердянська і 31-й день моїх роздумів над тим, чи зможу я залишатися у місті. Увесь цей час була надія, що ворожі війська покинуть його і можна буде повернутись до більш-менш звичного життя. Я розумів, що втрачаю змогу займатися журналістикою, бо в окупації немає свободи слова, та громадською діяльністю, оскільки моя організація залишилася відрізаною від зовнішнього світу та всіх партнерів, ‒ я просто вже не міг би бути собою. Та ганчірка стала сигналом, що жах затягнеться надовго, і тригером для негайного ухвалення рішення.

Разом із дружиною ми вирішили виїжджати евакуаційними автобусами, які періодично прибували до Бердянська із Запоріжжя. Для цього нам треба було якомога раніше добратися до великого розворотного кільця за містом, де окупанти облаштували перший блокпост, і зайняти чергу. Ми взяли з собою рюкзак та дорожню сумку – рівно стільки, скільки можемо донести в руках. Попрощались із батьками, котами, вівчаркою на прізвисько Дік і покинули домівку.

6-та ранку. Беремо «з бордюра» таксі, платимо 500 гривень (вдесятеро більше, ніж це коштувало до війни) і доїжджаємо на місце. Але даремно: колона автобусів ще не прибула ‒ окупанти не пропустили її на лінії розмежування у Василівці. Повертаємось додому.

Люди очікують евакуаційний транспорт поблизу Бердянська 05.04.2022 р. Фото – Олександр Пилипенко.

Наступного ранку все повторюється. Автобусів знову немає, хоча на годиннику вже 10-та, черга з кількох сотень людей починає рідшати. Десь об 11-тій вона вже зменшилася наполовину, але ми з дружиною вирішуємо чекати далі. Нарешті транспортна колонна з’являється, але з іншого напрямку – маріупольського. Це 5 автобусів Червоного Хреста. Їх не пропустили до Маріуполя, і вони вирішили спробувати забрати людей з Бердянська. Пакистанські волонтери довго домовляються з окупантами про евакуацію, нарешті ті дають згоду.

Черга розсипається, бо кожен хоче потрапити до автобусів. Російський військовий з грузинським акцентом голосно повідомляє, що спочатку пройдуть жінки з дітьми, а потім ті, кому пощастить. Усі сумки ретельно оглядаються, тиснява. Нас із дружиною пропускають швидко, ми навіть отримуємо сидячі місця поруч. Врешті до автобусів потрапляють усі чотири сотні охочих, багатьом доводиться сидіти в проходах чи на сходинках. Порожніх місць немає зовсім: усе завалено сумками, рюкзаками, пакунками.

Водій попереджає, що зупинки будуть лише на блокпостах і виходити можна буде тільки на вимогу військових, на їхні питання відповідати коротко і на провокації не реагувати, інакше можна залишитись на дорозі, як це вже траплялось у попередні рейси. Відходити на узбіччя також не можна, оскільки вони заміновані. Вирушаємо.

Ми припускали, що шлях буде непростим, але не настільки – замість звичних трьох годин ми їхали більше доби. Поблизу лінії розмежування окупанти зупинили колонну і змусили всіх ночувати на розбитій заправці. За вікнами автобусів був мороз, у салоні ‒ теж, десь поруч чулись вибухи. Однак усе було того варте ‒ розуміння, що до вільної української території залишалось зовсім небагато, зігрівало краще за будь-що.

Ми поїхали геть від безправ’я та безнадійності, адже наше місто перетворилося на «сіру територію», де немає прав людини, законів та справедливості, бо їм на зміну прийшло викорінення української ідентичності. Ми релокувались, щоб зберегти своє національне самовизначення і мати змогу боротися за відновлення мирного життя під жовто-блакитним прапором.