КОЛИ Я НЕ ДИХАЛА

Цього разу я не прокинулась. Відтепер блукаю в кошмарах, які ніби щоразу все більше руйнують мені душу. Кожен день ‒ випробування. Втрати стають частиною мого життя. Моя подруга більше ніколи не спізниться на зустріч зі мною. Її вбив російський снаряд. Моєї сонячної та веселої подруги Асі більше немає. Мій світ занепадає, як і моє покинуте місто, що пахне попелом. Воно також зруйноване війною. Я більше не поїду на дачу, яка була мені другим домом, і не їстиму черешню з дачного саду ‒ цього всього більше немає: Росія зруйнувала мої мрії, спокій та щастя.

Я пам’ятаю своє 16-річчя в сосновому лісі, пам’ятаю стерті кросівки від танців та розваг. Зараз там усе закладено мінами. Те, що колись було моїм спасінням від важких думок, перетворилось на кладовище моїх щасливих моментів. Той ліс був моїм укриттям для душі ‒ там, посеред дерев, я почувалася вільною та захищеною. А зараз тією безтурботною підлітковою душею, сповненою нерозумінням, сумом і відчаєм, я блукаю серед уламків зруйнованих будинків і диму, що височіє над містом.

Усе жахіття розпочалось 24 лютого. Разом із хлопцем ми жили у квартирі, яку винаймали. То було перше житло, яке я могла облаштувати сама і створити затишок так, як хотіла. Ми провели там усього декілька місяців разом, але я вже почувалася господинею. Та квартира для мене ‒ це запах пирога з яблуком, який уперше для мене зготував мій хлопець, це відчуття спокою та життя, сповнене мрій. Більше цього немає.

6 ранку. Мамин дзвінок. Плач і крик у телефоні. «Доця, Кульбакине обстріляли!». Я знала, що буде щось страшне, вже за декілька тижнів до цього, коли тата відправили в Маріуполь; він ‒ військовий. Важко дихаючи, я підійшла до вікна і побачила чорне марево над Чорнобаївкою. На мить здалося, що дихати я більше не зможу. Чую постріл, другий, почуваюся так, наче втрачаю свідомість.

Мій хлопець, на диво, був досить спокійним. А мене охопила паніка. Спокій мого хлопця почав дратувати, я зійшла на крик. 

— Вань, швидко речі збираємо! ‒ кричала я до нього. ‒ Що ж робить, ну що ж це робиться?!..

— Ти збирай документи, поклади мою зелену куртку і чорні теплі штани в пакет, я поїду заберу зарплатню.

— Яка зарплата?! ‒ кричала знову охриплим голосом. ‒ Я зараз вмру від страху, Ваня, ну не біси мене! І нікуди не йди!! 

Я була стомленою і наляканою, страшенно боялася залишатися у квартирі сама і благала його нікуди не їхати. 

Десь із цього моменту моя пам’ять стирається, спогади плутаються. Пам’ятаю дорогу, дівчинку біля під’їзду, яка тримала ведмедика і показувала йому, в якому місці палає. Пробка була від Херсону до Миколаївського кільця. Здавалось, що на трасі зібрались усі машини міста та області. Ваня страшно дратувався, автівки майже не рухалися вперед, він різко крутнув кермом і виїхав на зустрічну смугу. За нами майже відразу поїхали інші автівки. Тоді я побачила тільки один транспорт, який їхав у бік Херсона. То була поліція, на білій «тойоті». 

Зізнаюся, я завжди соромилась містечка, в якому я народилася. Завжди недооцінювала його, воно майже ніде не фігурувало, про нього не говорили, його не знали. Мені здавалось, що тільки у великому місті я буду повністю щасливою і нарешті досягну того самого омріяного успіху. Проте втікаючи від війни, я їхала саме в рідну Баштанку. Тільки там, по приїзду, я змогла заспокоїтись. Ніякого успіху мені вже не хотілось, я відчувала, що тут захищена, що моє місто, про яке так мало хто знає, не спіткає ніяка біда. 

Але я і цього разу помилялася. 1 березня Ваніному татові зателефонував брат. Він був у теробороні й знав ситуацію, саме він і повідомив нам про те, що до нашого міста йде колона танків зі ста одиниць. Сказав, що терміново потрібні банки та бензин; додав, що зброї дуже мало. Мене охопив суцільний жах. Ніде, ніде мені не вдавалося заховатися. Ну невже все це продовжується? 

Паніка знову накрила мене з головою, я кричала і плакала, а ще постійно закочувала і відкочувала рукави своєї піжами. Ще ніколи в житті мені не було так страшно. Ваня намагався бути спокійним, але постійно ходив з кімнати в кімнату та визирав у вікно. І я бачила, що йому страшно також. Ми знали, що нам необхідно діяти швидко. Ваня разом зі своїм татом і братом зливали бензин з машини, а я з дружиною Ваніного брата і його мамою перебирали банки та розділяли ганчірки. А потім ми почули якийсь гуркіт. Я зрозуміла, що то був не звук автівки. То зайшли танки. Із переляканими очима чоловіки схопили коктейлі Молотова і побігли на вулицю. Я відчула, що ще трохи ‒ і від страху я втрачу свідомість. Чула ті танки, їхні гусениці, чула, як вони стукають по дорозі, нагадуючи важкий крок загрозливих створінь. Серце вискакувало з грудей і шалено калатало. 

Почалася боротьба за місто. Вулиці заповнилися димом, пилом і вигуками сусідів, які не мали підвалів і просили сховатись. Плакали діти. Разом із чужими дітьми плакала і я. Мама Вані та Аліна, дружина брата Вані, дуже швидко зреагували. Ми мали вечеряти, тому на плиті вже стояли гарячі голубці та готові бутерброди з маслом і шпротами. Поспіхом вони поклали воду та харчі в пакет, поки я не могла прийти до тями й стояла біля дверей із чаркою, куди мені накрапали валер’янки. Я мала би бігти в підвал, разом з усіма іншими, але не могла. Мене охопили страх і ступор, я думала про свою родину, яка була не зі мною, а на іншому краю міста, і страшенно нервувала за чоловіків, яких уже через хвилину на подвір’ї не було. Вони завчасно продумали свій план дій і почали діяти згідно з цим планом. Коли я все ж таки спустилась до підвалу, мій шок минув, я побачила маленьких наляканих діток, вони тремтіли і плакали; сусіди, в яких не було підвалу, попросили прихистку у Ваніної родини і прийшли сюди разом зі своїми дітьми. Спочатку я побачила маленькі голубі оченята, а тоді й саму крихітну дівчинку. На вигляд їй було не більше шести місяців. Я дуже люблю дітей, тому я одразу вмостилася біля неї і почала її забавляти. Усі навколо обговорювали ситуацію, а моя увага була тільки на маленькій Нікуші, я хапала дитячі брязкальця, ключі, які лежали на маленькому столику, який облаштували до цього чоловіки, і намагалася заспокоїти та відволікти дитину. Десь із вулиці долинали постріли, вибухи, чулися крики людей. Я досі пам’ятаю ті злякані маленькі оченята, пам’ятаю нижні два зубчики, які тільки-но прорізались. Пам’ятаю усмішку, яка з’являлась, коли нам вдавалося розвеселити її. Так минули 2 години і 48 хвилин з початку того жаху.

Коли я почула омріяні знайомі голоси, то аж заплакала. Повернулись наші чоловіки. Мабуть, таких змішаних емоцій я ще не відчувала ніколи. Я плакала і раділа, що вони живі, і бігла, щоб їх обійняти. Тоді я трусилася всім тілом, але досі не розумію, чи було то від страху, чи від радості. Одночасно я хотіла дізнатися, що відбувається, і разом із тим просто хотіла спокою, який завжди відчувала в обіймах коханого. 

А тоді Ванін тато скрикнув: 

— Бігом усі в підвал: вони зайшли на нашу вулицю!..

Я стояла не поворухнувшись, але сльози котились рікою. Мені хотілось тікати від цих реалій світ за очі. До підвалу мене спустили чоловіки. Поцілували нас і пішли… До самого ранку я просиділа в кутку сирого підвалу і плакала. Коли сили покидали моє тіло, мені вдавалося заснути, але час від часу мене будили постріли і крики людей. І я знову плакала, а тоді знову засинала ‒ і так по колу, до самого ранку. Вранці я прокинулася від гучних розмов і знову побачила наших чоловіків. Була щаслива як ніколи нарешті знову обійняти коханого. «Вони повернулись, дякувати богу!» ‒ лише це лунало в моїй голові. 

Тоді нарешті ми всі змогли вийти з підвалу. Я мала надію, що все скінчилось, хоча розуміла, що все тільки починається.

— Дівчата, все дуже серйозно… ‒ почав розмову тато Вані.

Ми уважно слухали і завмерли в очікуванні. 

— Частину колони розбили, інша частина пішла на Снігурівку, а залишки блукають містом. Загинули люди, центру міста немає… ‒ промовив він і сів на стілець, опустив погляд і протер спітнілого лоба. 

Ваня з його братом мовчки стояли при вході до кухні з кам’яними обличчями.

Я злякано кидала погляд на кожного із присутніх, а тоді почула свій голос:

— Загинули люди? Хто?.. Загинув??

Так я дізналась про все, що відбулося тієї ночі. Жертви, руйнування, місто в страху. Ми вирішили діяти. Ваня разом із братом і батьком взяли на себе завдання перекрити одну з вулиць, аби утворити перешкоду для небажаних гостей. Ми з жінками вирішили облаштувати підвал, де могли би сховатись сусіди та діти під час ворожої атаки. Відчуття страху залишалося, але ми підтримували одне одного, і це допомагало нам зберігати спокій.

Я постійно тримала телефон у руках. Сподівалася побачити дзвінок від тата. Він був у Маріуполі, час від часу мені вдавалося зловити інтернет, у мене завжди були відкриті новини в телеграм-каналі. Розривало від болю всередині. «Мій таточко, що ж ти там переживаєш…» Ми вирахували час, у який найбільше обстрілюють, і коли була перерва в декілька годин, ми завжди намагались із Ванею їздити до мами, вона більше знала про тата та обстановку в гарячих точках. Новини завжди були невтішні, але тато завжди тримав бойовий дух і позитив: «Рідні, все буде добре, перемога обов’язково за нами, ми всіх чужих виб’ємо з нашої території». Я ніколи не сумнівалась у його словах, йому я вірила найбільше.

Час летів дуже швидко, і ми почали втрачати рахунок годинам і дням. Стіни підвалу стали нашими свідками, ми ділилися своїми спогадами, намагались підтримувати дух одне одного. Діти, які були з нами, дивували нас своєю витривалістю і мужністю. Ми намагалися знайти їм розвагу, але всередині зростало відчуття безсилля, невідомості та страху за майбутнє.

З часом ми стали ночувати у підвалі рідше, з’явилось відчуття, що все закінчується. Але хоч ми й були в будинку, ніколи не знімали з себе теплого одягу. Це було нестерпно. Я мріяла зняти з себе все, зняти той одяг, який був просякнутий болем, сльозами та переживанням і від якого чухалося все тіло. Ваня мені не дозволяв, але однієї ночі я скинула з себе все. І заснула, немов немовля. Як мало мені треба було для щастя!..

Над ранок я прокинулась від крику Вані: «Летить!!». А потім ударною хвилею мене скинуло з ліжка. То був російський літак, який скидав авіабомби, який убивав людей, руйнував людські долі й навіки залишився в пам’яті баштанчан. Закривши обличчя руками, я ще декілька секунд лежала в ступорі, поки Ваня не підбіг і не підняв мене, на ходу почав давати одяг… Той самий одяг, який я наважилася з себе скинути і який після того ранку я вже дуже довго із себе не знімала. Почалась паніка. «Мама, як там моя мама?.. а сестричка, тато?.. чи все добре з ними??!» ‒ я дуже переживала за рідних у той момент, тому що уявляла наслідки цього удару, але не знала, куди воно влучило. 

Схопивши всі речі, що бачили, ми скинули їх до підвалу, і вже аж там повністю одягнулися. Кожен з нас не міг знайти собі місця, у кожного був шок, кожен мовчав і був занурений у свої думки. Ми не знали, як бути далі, вікна вилетіли від ударної хвилі, надворі був мороз, води, світла та газу не було, бо все зруйнував «русский мир». Тепер вони дійшли до людських домівок. До будинків, які все життя будувались руками українців, до будинків, у яких народжувалися цілі покоління, до будинків, у які було вкладено душу.

Постріл… третій… п’ятий… То «гради», з окупованої Снігурівки. Ми вже дуже добре орієнтувались у цьому за два тижні такого життя. 

Усі нахилились до підлоги і закрили голову руками, Ваня накрив мене собою. То було жахіття, я чула, як снаряди пролітали прямо над нашими головами. Я чула, як руйнувались будинки, чула сигналізацію, яка спрацювала в машині Вані. Саме в той момент я попрощалася з життям, міцно обійнявши Ваню… Заплющивши очі, побачила обличчя мами, сестрички і тата. Серце билося настільки швидко, що здається, скоро, розбилося б на маленькі шматочки.

Кожен вибух пронизував зсередини, було дуже боляче.

Секунди здавалися годинами, 8 хвилин безперервних вибухів і… нарешті тиша. Хоча в голові ще досі чулися постріли й вибухи ‒ в голові не було тиші. 

Чоловіки відразу піднялись нагору. Літній душ було зруйновано, вікна повибивало ударною хвилею, у воротях ‒ купа уламків. Через 10 будинків від нас ‒ повністю зруйнований район міста: будинки, квартири, парк ‒ усе зруйновано. Люди на вулицях кричать, дітки плачуть, літні люди від відчаю та горя падають на коліна і хапаються за голову. Саме з цього моменту я відчула лють до всього «русского мира», я почала ненавидіти кожного, я проклинала кожного, гіршого їм не бажала, бо немає нічого страшнішого, ніж геноцид. Страшні дні тяглися безкінечно, коли вибухи продовжувались один за одним. Ми вже не були людьми, ми стали тінню колишніх себе, нашим життям керував страх. 

Ранок. Вибухи. Знову сирий підвал, знову чарка і валер’янка на столі. Того ранку від Вані я почула найстрашніші слова за весь період повномасштабного вторгнення:

— Швидко збираєш речі, все необхідне ‒ і їдеш з Аліною до Польщі, до кордону я вас довезу. 

У мене зник дар мови. Усе стислося всередині.

— Ти жартуєш? Я не їду, краще я помру, але сама звідси нікуди не поїду. Ти розумієш, що в мене тут мама з сестричкою? А як я буду з татом говорити? Як він у Польщу буде телефонувати мені?

— Так тривати не може, Катя, ви не маєте так жити, ви не маєте цього терпіти.

Плачу ще більше, Ваня біжить у дім і починає збирати мої речі. Я розкладаю. Він свариться і кладе їх знову в дорожню сумку. В мене починається істерика, я приймаю той факт, що треба їхати, але не думаю ні про що, лише про родину, думаю, як відреагує мама, думаю про сестричку. Чи побачу я їх знову? Ваня розуміє, що я не можу заспокоїтись, він бере мою руку у свою теплу долоню і говорить: «Ми ще зустрінемось, ти повернешся додому, не хвилюйся. Усе буде добре, обіцяю». Усе було дуже швидко, не було часу ні на що, я благала Ваню заїхати до мами, я не могла просто так покинути місто і не попрощатися з рідними.

Під’їжджаючи до своїх воріт, я вже бачила маму на порозі, вона кинулась обіймати мене, я так міцно її обійняла, ніби знала, що це буде востаннє. Плакала, аж захлиналася: 

— Мамусь, я їду до Польщі. 

Через хвилину я була повністю розбитою, а через десять місто покидала вже не я…

Це була спустошена людина, яка жила, але не дихала, або дихала, але не жила. Я відчувала, ніби мені належить тут бути, як частині пульсуючої душі цього місця, та водночас залишитись там не було можливим. Я завжди мріяла побувати за кордоном і на мене вже чекала Польща. Та мрія, що колись здавалася такою живою та реалістичною, зараз позбулась кольору та сили.

Покидаючи обстріляне місто, я відчувала себе зламаною, а не вільною, і життя здавалося спустошеним, мов палітра без яскравих кольорів. А переступаючи кордон, я відчула, як моє серце стискається, втрачаючи останні зв’язки з минулим. По той бік кордону лежала рана невизначеності, і моє серце затиснулося в обіймах болю.