У МОЄМУ ДОМІ ОСЕЛИЛАСЯ ВІЙНА
Дев’ять сходинок ‒ і ти в буфері безпеки. Вони ведуть глибоко вниз, де немає світла, але є надія, що це темне місце одного разу врятує тобі життя. Усвідомлення, що моя нова домівка ‒ підвал, досі відсутнє, зате тіло пам’ятає, з чого все почалось.
«Клятий сміттєвоз!.. Хто придумав забирати сміття о 5 ранку?»
Я досі боюсь гуркоту цієї машини, він до біса нагадує звучання прильотів.
Тоді вистачило п’яти секунд, щоб усвідомити, що війна, яку пророчили і обговорювали протягом останніх двох тижнів, ‒ тепер моя реальність, а не пусті балачки.
Пробую встати з ліжка, але тіло перетворилося на камінь. Мені здається, що за моїм вікном уже колона танків із російським триколором і залишається близько семи секунд, доки снаряд потрапить прямісінько в мою кімнату. У дитинстві я часто дивилася фільми про війну, тож зараз моя фантазія не шкодувала мене, генеруючи нові криваві картинки.
Рука намацує телефон, і єдиний новинний паблік показує мені те, що я так боялася побачити за вікном. Я затискаю рота рукою, не хочу, щоб батьки, окрім обстрілів, чули і мій крик.
Того ж дня ми разом з батьками опинилися в підвалі двоповерхового приватного будинку наших друзів. Я бувала в цьому домі раніше, але мені ніколи не доводилося спускатися в пивницю. Дев’ять сходинок під землю, невеличкий коридор, котельня і ще три різні за розміром кімнати. Саме це місце я мала називати своєю домівкою.
Господарі будинку, тітка Олена і дядько Юсуф, використовували цей замкнений простір для зберігання консервації, старих неабияк зношених меблів і решти мотлоху, якому не знайшлося місця в будинку. Разом з ними тепер почиваю і я. Росія вирішила скасовувати націю, мене особисто, загнавши в пивницю лише тому, що я українка.
Тепер я дивлюся, як дядько Юсуф неспішно зносить донизу болгарку, два різні за довжиною брухти і валізку з інструментами. Усе це, може, знадобиться в разі, якщо двоповерховий будинок над нами складеться, як картковий. Я дивлюсь на це все і морально готую себе до найстрашніших подій у моєму житті.
У воєнних фільмах практично не показують, як живуть люди за межами поля бою. Виявляється, що життя не зупиняється. Знаходиться час для гучного сміху, приготування смачних страв, святкування дня народження та пісень під гітару.
Уже два тижні мій ранок починається в підвалі. Відчуваю, як ниє поперек, стегно пронизує гострий біль. Тіло досі не може звикнути до сну на твердому швацькому столі й протестує синцями на спині. У такі моменти тобі як повітря необхідні звичайні й навіть дивні, на перший погляд, речі. Кожного вечора, вкладаючись спати на жорсткому столі в сирому підвалі, я нестерпно хочу опустити голову на мою подушку. Нехай вона старенька і на ній назавжди залишились плями від мокрого волосся, але вона мені необхідна. Моментами здається, що навіть така банальна річ може вилікувати бодай частину тих ран, які кровоточать усередині мене. Але наступні 5 місяців я вкладала свою голову на десятки різних і чужих подушок: вони були нові, деякі з них ‒ ортопедичні, але зовсім не схожі на ту, яка лежить усередині мого зібраного дивану, разом із ковдрою.
До мене доносяться уривчасті розмови і ляскання духовки з листами. Я не знаю, котра зараз година, лежу в темряві, вдихаю вогке повітря підвалу. До реальності повертає відчайдушний вигук Каміли: «Усе, капець, я не встигла!».
Вибравшись із підземелля, я потрапляю на кухню. На столі димить свіжий бісквіт. Каміла сидить у кутку на табуретці, щока вимазана в борошні, несвіже волосся затягнуте в злегка розпатланий пучок. Каміла ‒ донька тітки Олени і дядька Юсуфа. 24 лютого вони з чоловіком разом вийшли з квартири: він ‒ добровольцем на фронт, вона, схопивши рюкзак і малолітнього сина, ‒ до батьків у приватний будинок. Сьогодні день народження маленького Артема. Напередодні я оббігала всі відчинені й напівпорожні магазини в пошуках найкращого подарунка. Навіть під час війни, в рідкісні години, коли нарешті затикалась повітряна тривога, я шукала для нього яскраво-червону пожежну машину. Артем довго не міг зрозуміти, чому він тепер не ходить до дитячого садка, чому не може гратися навіть на подвір’ї бабусиної хати і чому кричить мама, коли він не хоче спускатися до сирого й такого страшного підвалу.
Ми хотіли зробити для нього свято: спекти торт, підпалити свічки й урочисто вручити подарунок. Мабуть, не вийде. Каміла сиділа в кутку на табуретці, безвихідно склавши забруднені в борошно руки, і дивилась на бісквіт. Сьогодні вже втретє відключають світло. Вона дивом встигла випекти коржі, а ось крем збити так і не вдалося.
Але то були дрібниці. Уночі, після святкування дня народження Артема, вона отримала повідомлення від чоловіка: «Нас оточили, виховай гідного сина». Я бачила, як Каміла беззвучно ридала.
Надовго мене не вистачило. Щовечора, лягаючи спати на дерев’яну поверхню, я не знала, чи прокинуся вранці. Кожен прожитий день під час війни ‒ це маленьке життя. Зранку лежу, не кліпаючи дивлюсь у стелю, прокручую найжахливіші сценарії. Удень з радістю наминаю домашні вареники з вишнею, але останній так і залишиться лежати на тарілці. Скотилася стрімголов до підвалу, забула як дихати. Над будинком винищувачі. Ніч дарує можливість тихо, майже пошепки заспівати: «Ой, у вишневому саду...».
Через двадцять днів війни я істерично просила маму з сестрою виїхати з країни. У батька котилися сльози. Він тихо повторював: «Їдьте… Їдьте. Мені навіть так легше буде».
І от я стою у своїй кімнаті, притуляюсь обличчям до холодної стіни і не можу втримати сліз. Дивлюсь на те, як лежать мої речі: на столі недопита чашка з чаєм, посеред кімнати пуста, але вже готова вмістити в себе всі мої речі валіза. Намагаюсь запам’ятати все, кожну деталь, щоб потім хоча б подумки повертатись у це місце. Дивлюсь на вікна. На кожне скло мій батько клеїв скотч у вигляді хреста, мабуть, тому вони ще досі цілі. Біля під’їзду жителі будинку варять кашу на багатті. Світла немає вже близько тижня. Не можу зрозуміти, як та завжди вишукана пані з першого поверху за кілька десятків днів стала старшою років на п’ятнадцять, ще й мляві губи виглядають зовсім незвично без в’їдливої червоної помади. Нова хвиля обстрілів приводить мене до тями. Я знервовано відчиняю шафу і гармидером скидаю свої речі в купу. Намагаюсь негнучкими руками скласти футболки, светри, троє джинсів, не хочу думати про те, що в цю крихітну валізу не вміститься головне ‒ моя душа. Як її скласти? Навпіл або впоперек? Як я поїду без неї? 
Залишаю це діло. Нова думка вчепилась у мене залізною хваткою: «А що як я більше ніколи сюди не повернусь?». Відкриваю альбом із дитячими фотокартками і намагаюсь обрати найкращі. Зупиняю свій вибір на знімку, де я верхи на синій конячці, катаюсь на каруселі разом з мамою, вона легесенько підтримує мене своєю рукою. Друге фото ‒ із батьком: ми на санчатах, летимо з крутої засніженої гори, обличчя в розфокусі, але щирі посмішки гріють мене в цій холодній кімнаті, навіть у нечіткому вигляді.
Далі був вокзал. Людей з кожною годиною ставало все більше і більше. Здавалося, що така відома всім харків’янам будівля вже не зможе вмістити в себе жодної живої істоти. Але двері знов відчинялись ‒ і новий потік біженців хвилею розходився по залу очікування. Тендітна дівчина тягла на собі два рюкзаки і неохопних розмірів переноску з собакою. Воєнні, які намагались якось регулювати процес посадки у потяги, відштовхували її третій раз: «Дівчино, вгамуйтесь! Спочатку з маленькими дітьми, а потім усі інші… А ви ще зі своєю псиною лізете, тут би хоча б люди змогли виїхати». Біженка розгублено жувала губи, а в переносці розривався кудлатий собака, охочий вчепитись у горлянку кожному в цій залі. Уже восьму годину я стояла в гіллястій черзі і як ніхто розуміла того пса. Я вже не відчувала ніг, з обох боків, мов плоскогубцями, мене затисла маса людей. Я бачила лише головні двері, які були для мене недосяжною ціллю, ‒ вони періодично відчинялись, люди викочувались, а я залишалася на місці. Того дня мені так і не вдалося виїхати з Харкова.
Друга спроба виявилася вдалою. І от я вже стою біля заляпаного віконця й бачу, як віддаляється мій рідний Харків. Потяг несе мене геть із України, я навіть не знаю куди. У голові лунають слова: «У мене можуть забрати домівку, в мене можуть забрати місто і навіть країну, але в мене ніколи не заберуть мене. Я маю діяти. Я маю жити».
Не можна порівнювати українців, які зробили вибір покинути свій дім, і тих, хто вирішив залишитися. Не можна оцінювати, кому було складніше, хто пережив більше горя і яке рішення було правильним. У цьому завданні є лише «дано», правильної відповіді немає.
Ця дорога була складною не тільки фізично, а й емоційно. Я бачила стільки горя, сліз, розлук, відчужених поглядів. Моментами мене оточували тільки тіла, ці люди автоматично рухалися, перетягували свої сумки, дзвонили на всі номери з телефонних книжок, але всередині них була порожнеча: це видавали їхні порожні погляди.
Моїми ліками стали тексти. Я просто сідала на красивій веранді в невеликому будинку в Словаччині й починала писати. Краси я не бачила. З часом я почала забувати життя до війни. Усі мої мрії та плани розвалились і перетворилися на єдине бажання ‒ жити. Усе те, що я вибудовувала все своє життя, розвалилося за секунду і стало непотрібною грудою мотлоху. Я відчула, що є тільки зараз, а майбутнє настільки ілюзорне, що смішно навіть думати про нього. Усе необхідне може поміститися в одну валізу, а за бажання ‒ навіть у рюкзак. Тільки душа так і не влізла, хоч як би я її не запихала. І ось я сиджу в такій тихій, миролюбній Словаччині: над моєю головою сліди від літаків, на горизонті розкинулися гори, поля вкрилися зеленню, але мені все це не потрібно.
Я хочу додому! У мене було стільки цілей, ідей, мрій, але, як виявилося, вони не перекладаються іншою мовою. А землею для їхньої вдалої посадки та реалізації може бути тільки родючий український ґрунт.
Харків. Вокзал. Лютий 2024 р. - Фото з інтернету. Автор невідомий.