ОБЛОГА ЧЕРНІГОВА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ РОДИНИ

У ранкових новинах повідомили: в Україні почалась війна. На всій території країни діє військовий стан. Коли я почула про перетин кордону та наступ російських військ, не сприйняла це як серйозну загрозу. Подзвонила на роботу і дізналась, що всі працівники тимчасово переведені на дистанційну роботу.

Я родом зі стародавнього міста Чернігів, розташованого на півночі України, історія якого бере початок ще за часів Київської Русі. Чернігів пережив багато потрясінь за всю історію свого існування. Мої рідні, тато та старенька бабуся, а також кішка і кіт, живуть у Чернігові. У день російського вторгнення на вулиці світило сонце та було тепло. Мені подзвонив батько та сказав, що постріли артилерії, яка наближається, чутно з вікон. Чернігів обстріляли з установок «Град». Жителів просять не виходити на вулицю.

Попри погані новини, я вирішила їхати до Чернігова. Червона гілка метро в Києві була закрита на вхід. Транспорт у Києві паралізований. Я доїхала до метро «Лісова» і не побачила там жодної маршрутки. На якусь мить я розгубилась. Але потім згадала про електричку. Взяла паспорт і поїхала на Дарницький вокзал. Жінка у касі, чорнява, худорлява, тихим голосом повідомила мені: «Сполучення з Черніговом закрито».

Я зателефонувала бабусі. Мою бабусю звати Тамара, вона довгожителька. Таких, як вона, за віком у місті дуже мало. Бабусі 92. Вона пережила Другу світову війну і в Чернігові живе дуже давно ‒ понад 50 років. Бабуся декілька разів питала у мене, чи справді російські танки стоять біля Чернігова і обстрілюють наше місто з артилерійських установок.

– Так, бабусю, – відповіла я. – Ніхто не вірить у війну, але вона справжня. Чернігів оточений російськими військами.

А тоді почалося бомбардування Чернігова. Нестерпні години та дні постійних вибухів, коли було незрозуміло, звідки лунають страшний гуркіт та постріли. На вулицях точилися бої. У місті поступово почали зникати світло та теплопостачання у квартирах. У них стало дуже холодно. Я спала одягнена.

З єдиного каналу новин по телебаченню та по радіо передавали інформацію стосовно алгоритму дій при облозі міста. Казали: потрібно вижити та протриматись якомога довше. Щойно з’явився інтернет, я ввела у пошук фразу «Облога міста». Мені відкрилась сторінка державного сайту з порадами, як вижити та що мати при собі у разі посилення наступу росіян. Писали: головне ‒ максимізація можливостей вижити. Вдома треба мати великий запас води, їжу, яка довго не псується та не потребує вогню, ліхтарики, сірники та свічки, теплу одежу, заряджені павербанки, засоби індивідуального захисту, шматок білого простирадла (під час евакуації його можна пов’язати поверх одягу як символ цивільного населення), знати адресу укриття, мати аптечку з найнеобхіднішими медичними препаратами, мобільний зв’язок та документи. Я перевірила наявність у мене речей зі списку і склала «тривожну» валізку, щоб швидко евакуюватись у разі погіршення ситуації.

З бабусею ми живемо окремо, тому я також попросила її зібрати найнеобхідніші речі та документи на випадок евакуації. Як і в молоді роки, моя бабуся слухала радіо, щоб не пропустити жодної новини про війну. Вона чекала на перемогу. Мій батько намагався купити харчів та годинами відстоював у довжелезних чергах, щоб прогодувати всю родину. Коли була електрика та з’являвся інтернет, я шукала можливості виїзду з міста та притулки для біженців за кордоном, постійно гуглила, як знайти притулок та де розташовані центри допомоги українцям.

Окрім нас, у домі були ще коти. Рудий Маркіз і сіра Марта. Їм було дуже непросто. Налякана жахливими історіями про покинутих собак та кішок у Києві під час евакуації, я розуміла, що зроблю все, щоб їм було не так страшно. Як і для людей, для котів головне – вода, їжа та спокій. Я згадала про улюблене телешоу «Мій кіт із пекла» відомого американського спеціаліста з психології котів Джексона Ґелексі, на рахунку якого тисячі врятованих життів тварин. Досі пам’ятаю його слова: «Не турбуйте тварину, не лякайте її, дозвольте їй бути в безпечному місці, не витягайте зі схованки». І я не турбувала.

«Мій кіт із пекла». Я згадувала цей серіал з усмішкою. Справжнісіньке пекло було в Чернігові. Якщо хтось вважає котів тваринами з пекла ‒ що ж, нехай так. Але справжнє пекло ‒ це війна, бомбардування та смерть людей. Пекло ‒ це звичний світ, який руйнується на очах. Жах, тривогу та неспокій відчувало все живе навколо. Тварини були нажахані. Я дивилася на них, на їхні перелякані, округлені очі, які питали: «Що з нами буде?».

Мені зателефонувала бабуся. У трубку я чула, як вона плакала. Я злякалась.

–  Що трапилось? – моя рука стиснула телефон, серце калатало десь у горлі.

–  Приходила тітка Надя, сусідка… ой, боже, боже… яка біда… у страшному сні не присниться. Не можу повірити… лихо, страшне лихо, горе таке…

–  Що трапилось?

–  У наших сусідів… діти загинули… Їхній будинок обстріляли, він загорівся. Діти не змогли вибратися… От біда… Прийшла, от, пом’янути своїх… сидимо за столом… вона плаче… Зараз у Чернігові не хоронять. Морг по швах тріщить… везуть і везуть, везуть і везуть… вже не знають, куди мерців подіти… русскі солдати коло цвинтаря «Яцево»… цвинтар обстрілюють, нелюди…

Моя бабуся народилася у 1930 році, до Другої світової війни у російському місті Курськ. За весь свій вік пережила багато: Друга світова війна, радянська влада, проголошення незалежності України. Коли почалася війна у 1941 році, їй було всього 11. З дитинства вона та дідусь, який воював на фронті, багато розповідали мені про Курську дугу і танкову битву під Курськом. Я з дитинства знаю, що війна – це дуже страшно.

Бабуся плакала.

–  Надя вже не може плакати… а я не можу слова знайти, щоб її заспокоїти. Передивляється фотографії… Картає себе за те, що могла бути з дядьком Віктором на їхньому місці… ой, лихо… Принесла мені, от, трошки буряка та капусти. Буду варити борщ…

З кожним днем у Чернігові ставало складно купити хліба і харчів. Стояли по 6 годин на іншому кінці міста, щоб купити кілька хлібин. Нашу улюблену пекарню розбомбили. Я відчувала, як страх смерті розповзається містом. Зникало світло, відключались холодильники, не працював інтернет. Зі знайомими новинами обмінювалась при зустрічі, у чергах або під під’їздами будинків. Був поганий телефонний зв’язок.

Коли почалася облога, городяни перебралися жити на дачі: і пічка є, і тепло, і подалі від військових, а бої точилися вже на декількох вулицях міста. Одного дня на дачний масив Стара Подусівка, що біля соснового лісу, почали скидати бомби. У наш дачний будинок влучив снаряд. Злетів шифер, утворилася велика діра у покрівлі. Коли я приїхала туди, то побачила декілька уламків від снарядів біля яблуні.

Я була налякана – і від вибухів, і від стану невизначеності, який тривав уже майже місяць. Я відчувала жах, коли по всьому місту лунали сирени. Місцева влада радила городянам спускатися у бомбосховища та не нехтувати власним життям, але бомбосховища не були пристосовані до тривалого перебування. То були підвальні приміщення міських установ чи закинуті підвали будинків. Ми вирішили сидіти вдома. Що буде то й буде.

Черги були скрізь. Ті декілька магазинів у Чернігові, що працювали, щодня збирали купу людей. Одного дня, об’їхавши пів міста, батько так і не купив хліба. Саме в цей день у моїй квартирі зникло світло. Без електрики стало зовсім нестерпно. Батько зняв з автомобіля акумулятор, щоб заряджати телефон, і спробував увімкнути маленьку лампочку. Найгірше стало, коли зникла вода. У період блокади, воду можна було взяти з гідрантів, але черги до них були великі. Ми живемо біля річки, а тому наповнювали каністри водою, клали на візки і везли додому. Без води життя неможливе. Продуктів у магазинах ставало все менше й менше.

Я знову зателефонувала бабусі. Вона ледь стримувала сльози.

–  Що сталося? – видихнула я у слухавку.

–  У моєї знайомої, ти її знаєш, тітки Галі… Вона біля льотного училища живе, від осколків снарядів чоловік загинув. Удень почалися обстріли, й один з уламків його поранив просто на вулиці… Раптова смерть.

Усе це нагадувало оповідання жахів. Неможливо було повірити, що люди гинуть від російської зброї.

–  У Чернігові все ще не хоронять. Тітка Галя з Юлькою плачуть… Не можу до них ні дійти, ні доїхати. Усе життя їх знаю… Кажуть, роздають гуманітарну… Їм принесли велику коробку з продуктами… На тиждень-два вистачить…  –  плакала бабуся.

По всьому місту лунали сирени. Нескінченно. Знову й знову.

Ми намагалися знайти хоч якийсь позитив. Батько радів, коли російські льотчики не могли влучити по військових об’єктах. Він добре знав розташування військових у Чернігові й розумів, що росіяни просто не попадали по намічених цілях. А основною ціллю були українські військові. Усі ми почали звикати до вибухів та життя в облозі. Але чи можна звикнути до лиха?

Дороги були перекриті залізними «їжаками» і місто виглядало як знімальний майданчик фільму з постапокаліптичним сюжетом. Військові патрулі з автоматами, постріли на вулицях удень і вночі. Здавалось – це все не з нами. Сон, від якого неможливо прокинутись.

Мій дядько Олег залишився у місті через дуже стареньку матір, віку моєї бабусі. Дядько – художник. Творча людина, емоційний, бачить натхнення у всьому й ніколи не зупиняється на півдороги. Через те що дядько тривалий час був в окопах, у нього почалися галюцинації. Від такої сильної психологічної травми він оговтатись самотужки не зміг і потрапив до психоневрологічної лікарні. Світ навколо дядько сприймав як нереальний та нелогічний. На щастя, лікування допомогло. Я дізналась про цю трагедію, тільки коли дядько Олег повернувся додому. Його мати плакала від щастя. Була 2 тижні сама. Сусідка носила їй воду та хліб.

Одного дня батько прийшов з магазину додому, відчинив двері квартири і почув страшний вибух. Наш будинок аж підстрибнув на місці. Стіни затряслись. Після серії вибухів настала раптова тиша. Батько вийшов на вулицю і побачив сусідів, які зібрались біля під’їзду. Бомба влучила на територію лікарні, розташованої поруч. Виднілась величезна прірва від бомби біля пологового відділення. Від вибухової хвилі був зруйнований головний вхід у лікувальний корпус та повилітало скло у хірургічному відділенні. У цій лікарні колись працювала моя мати, лікарем-анестезіологом. За своє життя вона врятувала багато життів. Від вибухової хвилі була зруйнована поліклініка, а декілька артилерійських снарядів зруйнували 2 квартири у житлових будинках неподалік. У місці влучання були чорні діри та виднілись потрощені меблі. У нашому будинку в під’їздах були розбиті вікна. Повсюди ‒ уламки скла. Я ходила по місту і бачила, як обачливі мешканці заклеїли скотчем вікна ‒ хрест-навхрест, щоб скло від обстрілів чи вибухової хвилі не розлетілося і нікого не поранило. Білі хрести на вікнах додавали відчуття жаху.

2 квітня прийшла радісна новина – Чернігівщину звільнено. Українські війська перешли у контрнаступ. Росіяни почали відступати. Але я розуміла – до кінця війни ще дуже далеко.