СТІЛЬЦІ

Ми більше не збираємося ні на Різдво, ні на Великдень. Своєю вагою тиснуть спорожнілі стільці. Наша родина-тисячолітній мур посипалася за кілька років.

Першим у 2015 після двох тяжких контузій пішов Діма. Далі, не змирившись із горем, ‒ дід Іван, потім ‒ дядько Андрій. Згодом втратили ми Софійку. Максим загинув у боях минулого літа. Нещодавно дотліла тітка Алла. Люся лежить з інсультом після прильоту в сусідній будинок. Дядько Сергій у тяжкому стані у військовому шпиталі. Решту війна викльовує по нервах.

Багато роз’їхалося. Тітка Шура, Аня ‒ в Польщі. Поліна ‒ в Німеччині, Оля ‒ в Канаді. Хто де шукає собі місця. Ми – розірвані коралі. По різних закутках. Розсипалися. 

Було, що сестра з племінницею повернулися. Хотіли бути разом із хворою тіткою. Вечір. Летять безпілотники Shahed. Поки без вибухів. Лише тривожне торохкотіння. Закриваємо дитині вуха, бо в неї істерика. На ранок ‒ рожевий рюкзак з єдинорогом біля дверей і рішуча фраза з її маленьких вуст:

 ‒  Я зібрала нам вєщі і піченьє. Їдем в Словаччину.

Перебираю варіанти. Думаю, як заповнити ці в’їдливо порожні стільці. Кого б запросити?

Хм. Людмила ‒ в окупації. Неможливо приїхати ні їй, ні нам до неї.

Телефоную Оленці. Невчасно. Каже, на зв’язок не виходить Павло. Навзрид повторює, що нічого не хоче. Лишень щоб Павло був живий. Що не пробачить собі, якщо від нього нічого не залишиться. Вони так і не встигли народити дітей. Заспокоюю її як можу. В цей час у моїй шухляді голосно дихає лист: «Вибач. Я знав, що можу померти. Будь мені щаслива!».

Важко. Можливо, поїхати до Марини? Вона з мамою та сестрою розкидані по різних країнах. Бабуся лишилася в Україні. Не змогла покинути своїх кізоньок. Правда, згодом перестала робити свій сир. Його ніхто не їсть. Не тому, що несмачний. Нікому.

Була в Марини на новорічні свята. Вино. Вечір. Свічки з ароматом шампань. Дві молоді дівчини. На підході доставка. Ми дуже довго планували нашу зустріч. Я завчасно обрала авіаквитки і спланувала залізничний маршрут. Маринка відшукала красиві тарілки з візерунком-зірками і зібрала музичний плейлист. Обидві в сукнях. Бо потрібно ж розважатися. Еге ж!

— Як думаєш, чого росіяни наших військових ґвалтують і відпускають після такого? Чому не вбивають?

— Хм…

Дівчача розмова знову перейшла у буденне русло.  

— Я про що. Вони ж можуть розказувати про це суду. Чого росіяни не бояться цього? Я більш-менш можу уявити, чому відпускають жінок. Але навіть якщо не зважати на трибунал, то мужики врешті можуть повернутися і воювати з більшою люттю.

— Не знаю. Не можу знати точно. Але схиляюся до думки, що таке роблять для більшої травматизації нас як суспільства. Щоб під впливом максимального можливого на метр квадратний жаху вимордувати емоційно, позбавити нас сил, енергії і жаги до життя. Щоб не розвивалися, не збільшувалися. Виснажилися. А виснажені люди не здатні опиратися. 

— Точно! Щоб не хотіли жить і плодитися. У цьому я даже не сумніваюся. Реально! Дивись, я більше пів року тупо не могла займатися сексом. І кого я з дівчат не чую – у всіх схожа херня. І вічні картинки з цією дічью, що росіяни з нами роблять, перед очима, які відбивають бажання від всього одним махом, ‒ говорить і здмухує з рук: робить так, коли дуже боїться повторення.

— Так. І психологи пишуть про масовість проблем з лібідо.

— Ну ладно інші. Але я. Ти ж розумієш – це нонсенс.   

Сміємося. Добре, що залишаються приводи. 

— Це точно неспроста. Можливо, це не основна ціль, але точно не остання, через що вони це роблять. Вони ж уміють втирать в мозок. 

— Так. У психологічно-інформаційних штуках росіяни дуже сильні. Досвід е-ге-гей.   

Видихаємо. Вирішальна тиша. 

— Я знаю, що ми можемо зробити. Нам треба рожать і виховувати дітей.

Пауза. 

— Я, блядь, знаю, як це звучить! Сама в шоці від себе. І в труні перевертається мій фемінізм, який щойно помер.

— А як же лібідо? Без нього буде тяжко.

— Не ржи! Тому-то вони й хочуть його зруйнувати! І діти ‒ це реально один із виходів. Сука, наперекір... Ой, виїхала в нову країну. Планує вона, блядь, довчити мову та універ...

Десь на черзі дзвінок від Іринки з-за океану. Дивно. Ми всі дуже різні. Попри всі зусилля, розмови про те ж.

Вона нарешті почала вибиратися з бездонної апатії. Було непросто і дорого. Було б легше, якби вдалося все зробити за страховкою, але американські психологи її ані крихти не розуміли.

— Як ти? Що там новенького з терапевткою?

— Ти знаєш, із цією все добре йде. Не пустопорожня балаканина з хитанням головою.

— Слухай! Я рада.

— Уже багато пропрацювали. І є результати. Я вже зранку встаю з ліжка. Чищу зуби. Нормально їм. І хочу це все робити! Отак!

— Вау! Вітаю.

Вираз її обличчя змінився.

— Що?

— Тільки є одне «але». Зараз я тобі розкажу, «як лєв ричить». Ха-ха, ‒ закриває обличчя руками.

Пауза.

— Тепер мені страшенно хочеться мати дітей. От зараз. От вже. Аж до панічних атак.

— Ого…

— І я не знаю, як це… Впишеться.

— Тобто ти вже вирішила?

— Не знаю. Нічого не знаю! Ти ж розумієш…

Плаче.

— Американська мрія цього не пробачить.

— Не пробачить! Ще роки тут потрібно дуже багато працювати! Впахувати! Фокусовано. Максимально. Я приїхала сюди не рік тому. Це ціль, до якої я довго йшла і потрібно йти далі за планом! І це не просто невчасно. Це піздєц як невчасно.

Не знайду слів для підтримки. Турбує те ж саме. Виривається десь в організмі закарбована мантра:

-          Ви-жи-ти.

Тваринне відчуття. Порушена найбазовіша зі всіх базових потреб – безпека. Загроза не удару, не болю, не відірваної ноги чи виколотого ока. Загроза як біологічному організму, виду. Загроза викорінення, винищення до нуля.  Зникнення в усіх проявах у флорі, фауні та застарілих каталожних описах. З нутра рветься рев зберегти свої гени.  Вижити хоч так. Бодай часточкою.  

-          Агов, гени! Це невчасно! Ви чули такі слова, як амбіції, мрії, особистісна реалізація?  Це ж теж я!

На терезах два жадання. Загострені війною настільки, що видно, як на вагах від напруги проступає піт.

— Іринко, ти ж знаєш. Ти можеш спокійно йти до своєї мрії. Це правильний вибір. Ти доклала до цього дуже багато зусиль! Ти можеш зберігати, просувати українське в мистецтві. Стимулювати людей дізнаватися про Україну. Щоб бути корисною, тобі не обов’язково «народити українця».

— Я це все розумію. Дуже добре розумію. Головою. Та нічого не можу зробити з відчуттями. Це просто… Якесь виття зсередини… Воно дуже сильне. Я не очікувала і не знаю, що з цим всім робити. Врешті, через цю хню просто не ліпиться… Воно мене поглинає.

Дискутуємо. Переконую її продовжити займатися скульптурою. Згадуємо про рідню – таланти і навички яких були загублені тоталітарною російською системою.

Пам’ятаю, що дід Іван з другом приписали собі років, аби потрапити в міліцейське училище. Ні, вони не хотіли вчитися там. То був порятунок від голоду та в’язниці. У 46-му, коли росіяни вчергове відбирали хліб у селян, їх спіймали на крадіжці колосків. Діти низенькі, і їм легше сховатися в полі. Це знали кремезні чоловіки, які били нагайками по колоссю, щоб виявити крадіїв. Отак і попалися. Закричали від болю. Зате в училищі годували. Про це радянська влада також подбала. Потрібно було виховувати нових кремезних чоловіків з нагайками.

Знаю про справу життя, бережно поховану під копицею дров. Млинок для просіювання борошна. Віз і відкручені від нього колеса, щоб сховати непомітніше. Це все знайшли, коли дядько Саша одружувався і тут вирішили будувати хату. Я бачу, як прадід Степан намагався врятувати від розкуркулення бодай частинку свого ремесла. Як він обережно відкручував колеса, складав і розкладав кожну дощечку з копиці розміром з пів хижі. Так, щоб ніхто не побачив. Так, що через 50 років той віз не згнив і не струхнув. Мені легко уявити всю його любов до хліборобства. Я не можу осягнути відчай ‒ про цей скарб він так нікому і не сказав. Записався в «будьоновці». При тому хороше слово про радянську владу лунало в нашій хаті лише один раз. Тоді прабаба Тетяна швидко огріла нагадуванням:

-          Тебе ця власть з’їсти хотіла! Забув?

У 33-му якийсь чоловік прибився до нашої хати. Як багато інших, він був доведений до відчаю штучно створеним голодом. Вибив вікно. Схопив мого діда і почав витягати з хати. Пощастило, що прабаба встигла повернутися. Ледь одбила. Мого діда Миколу.

Дід Микола. Я зараз багато думаю про нього. Він був найстаршим з родичів, яких я застала. У свідомому віці пережив Голодомор 33-го та 46-го, Другу світову, радянську окупацію. Його спорожнілі стільці були важчими.

«У нас в хаті від штучної голодовки померло четверо. В хаті в баби Мусі ‒ троє. У Тетяни зчахли чоловік і немовля. Нашого Семена та Марію розкуркулили. Їхніх дітей отобрали в дєтдом. У тій хаті, де зараз Валік, жив рідний брат діда з сім’єю. Їх руські вислали до Сибіру і забрали все господарство. Діда Івана вбили в 1936-му за Сталіна…»

Десятирічна я не запам’ятала всіх імен, цифр та деталей. Закарбувалася лише буденність на його обличчі, з якою він це розповідав. Тепер я її розумію. Спину задуває той самий дух «братнього народу».

Дід згадував, як у 1941-му, коли німці зайшли в Білу Церкву, багато містян зустрічали їх з хлібом і сіллю. Як визволителів. А Степан з сусідньої вулиці подарував солдатам на знак вдячності власноруч вирізьблений дерев’яний гарнітур. Сподівалися нарешті звільнитися від росіян і дихати вільно, а власних ресурсів для цього не вистачало. Не вийшло.

Коли Червона армія зайшла в місто, то хотіли розстріляти мою бабу Надю. Нерозумне дитя запитало, чому вони не роздають дітям шоколадки, як німці. Вона два дні ховалася у хмизі, щоби врятуватися.

Тоді ж зібрали з усіх хат хлопців, які встигли підрости. Решта дорослих чоловіків вже давно були або мобілізовані до армії, або в остарбайтерах. Зібрали та погнали живим щитом в бої під Вільшанку. Звідти батьки забирали вже мертві тіла своїх дітей. Щоб поховати по-людські. Про ці та інші злочини росіян прабаба Уляна розповідала моєму татові кожного разу, як приходила в гості до онуків. Будила вночі. Говорила пошепки. Попереджала, що відкрито переповідати не можна, бо вишлють у Сибір або вб’ють. 

Усі ці злочини знову повторюються на моїй землі. Їх знову вчиняє та ж сама країна, ті самі люди. 

Знову окупували нашу землю, примусово нав’язують своє громадянство, переслідують незгодних, катують та ґвалтують.

Ми кричимо світу про це і вдень, і вночі. Кричимо, щоб злочинів не стало ще більше.

-          Чи чуєте ви нас?

Ви чуєте, як знову на окупованих територіях примусово мобілізують українських чоловіків і живим щитом зганяють на лінію фронту? Чи бачите ви, що проти нас знову використовують голод – руйнують зерносховища, блокують морські порти, обстрілюють птахофабрики та пункти видачі гуманітарної допомоги? Тримають у блокаді людей без води та їжі. Ви чуєте, як знову вигрібають з наших домівок здобутки нашої праці – автомобілі, гроші й навіть дитяче взуття. Крадуть урожай агропідприємств, сільськогосподарську техніку, металопродукцію меткомбінатів. Ви бачите, що нас знищують? Як живих так, так і мертвих. Вчиняють наругу над тілами загиблих військових. Обстрілюють кладовища. Знову нема спокою ні живим, ні мертвим.

Колись дід Микола розповідав мені, як совєти знищили три старовинні кладовища. Там були могили і наших предків. На одних кістках і склепах зробили «Парк слави». Ще одне кладовище перетворили на дитячий садок. Інший забудували житлом. Схожа доля спіткала будинки в центрі міста. Заможні та красиві будинки там були. Здобуті не вкраденим, а працею та талантом. Зруйнували. Побудували висотки і видали квартири переважно «партійним». Щодо попередніх власників, то щасливчикам  будинок замінили однокімнатною квартирою. Ніхто не заперечував. Важко це робити в ешелоні під дулом автомату. Розповідав він і невпинно примовляв:

-          Заткнуться і мириться теж ніколи не помагало.

Дідо продихав вільно 13 років. Від відновлення незалежності України до своєї смерті. Не певна, що це багато, зважаючи на його вік. Щаслива, що встиг. 

Я поки дихаю вільно, хоч і не на повні груди. Тож вишкрібаю з себе сили на боротьбу. За тиждень 40 днів за рідною тіткою. Необхідно зібратися і щось таки вирішити з тими стільцями. На електронній пошті лист від закордонних партнерів із побажанням щасливого Великодня.

Що зробить його щасливим?