КОЛИ В АНАМНЕЗІ ВІЙНА

Розділ 1

Я чекала на нього 6 років. У голові були думки піти від чоловіка. Навіщо йому дружина, яка не може народити дитину?

2014 став для мене викликом. Після окупації частини Донецької області в Маріуполь хлинули потоки людей. Пенсіонери із селища Широкине, якого вже немає. Були заможними, тепер навіть без постілі. Бабуся, чоловіка якої вбило на блокпосту. В кабінеті директора даю їй можливість плакати, вчу справлятись із тремором рук. Чоловік із Шахтарська, разом із дружиною та маленькою дитиною. Хороша машина, хоче обміняти її на дім. Допомагаю знайти роботу. Складала гуманітарні набори, подавала списки на отримання грошей, одягу, взуття. Людей було занадто багато.

Усе це робоче навантаження завершилось тим, що в мене виявили ендокринне захворювання та рак. Лікування, гормони, хіміотерапія. Брак сил та відчуття постійної втоми. Мій чоловік був поруч, бо я відчувала себе розгубленою дитиною. Коли мені зробили операцію, він чекав у коридорі. Навіть під наркозом я відчувала його кохання.

Турбота та підтримка, допомогли повернутись до життя, пройти лікування. Але з’явилося запитання: чи зможу я завагітніти та народити дитину?

І от нарешті у моїх руках тест на вагітність з таким бажаним результатом. Відчуваю недовіру: чи це не помилка? Їдемо з чоловіком до аптеки, купуємо ще два тести. Через ковід стоїмо в  черзі. Повернулись додому, два тести показали той самий результат. Не знаю, про що думати. Я сама не своя. Страшно радіти. Він ще не народився. Мовчимо із чоловіком.  «Хочу запечену рибу», ‒ несподівано чую свій голос. Чоловік киває.

Розділ 2

Я стала на ноги після захворювання. У мене зайвих 10 кг. На роботі починають говорити про роботу з людьми, які вчиняють насилля. Лячно, треба вміти себе захистити. Останній рік до звістки про вагітність ми з чоловіком ходили на секцію з боксу. Там я познайомилась із людьми, які входили в загін самооборони. Вчать стріляти, запрошують до себе, в самооборону. Я відмовляюся. В голові думка: «Не обманюй себе, ти ніколи не зможеш убити людину». Дивлюсь на той час і розумію, як сильно обманювала себе. Можу і бажаю. Кинути все і стріляти в російських військових. Що сталося з тими, з ким я тренувалась? Наш тренер, чемпіон з боксу, в полоні. У нього не було шансів. Наше місто розстрілювали майже всіма видами вибухівки. Його навички спортивної самодисципліни допомогли лише вижити в голоді.  

Розділ 3

З того дня минуло 4 місяці. Вибухи. Я з чоловіком на підлозі, в коридорі. Поруч родина моєї рідної сестри. Вони приїхали рятуватись, бо їхній район майже знищили. У нас ‒ п’ятий, останній поверх. Якщо на нього скинуть бомбу, нас не буде. Земля дрижить. Ми вже не боїмося градів та стрілянини. Попереду смертельна рулетка. Кожні 4 години прилітають літаки з бомбами. Їм неважливо, куди їх кидати. Чотири бомби. Раз, два, три, чотири. Немає сусідньої багатоповерхівки. Хочеться вбивати росіян. Дайте мені зброю, будь ласка. Переводжу погляд на ледь кругленький живіт. Ти несеш відповідальність за це життя тому...   ... ти продовжуєш сидіти в коридорі, в обіймах чоловіка. Усе, що він може, ‒ це готувати на вогнищі, добувати дрова, воду та обіймати. Нас позбавили газу, енергії та питної води. Отака стратегія у росіян, вони це називають «взяти в оточення та знекровити». Від чого ти швидше помреш? Від голоду, холоду, зневоднення або зброї? Виїхати неможливо, машини розстрілюють, бензину практично не дістати. Моя дитина ще не народилася, а вже так багато страждає.

Розділ 4

Я відчуваю, що дитина скоро помре. Вже місяць, як я майже не спала. Не більше, ніж 4 години. Вибухи вночі є будильником з фільму жахів, до якого ще не додумались режисери. Але втілили в життя наші сусіди. Пологовий будинок, де я мала народжувати, знищили. Медичної допомоги не буде.

Усе, що мені залишається, ‒ подумки розмовляти з дитиною:

«Вибач цей світ, мій любий. Я знаю, що тобі складно повірити, але він може бути іншим. Якщо ти залишишся зі мною, я познайомлю тебе з його гарною стороною. Ти побачиш Тихий океан та китів, Ніагарський водоспад, Еверест…». Думки обриваються, знову вибух, тремтить будинок.

«Любий, вибач, що у світі є така жорстокість та безлюдність. Залишся зі мною, будь ласка, я так довго на тебе чекала».

Знаю, що мої почуття передаються йому. Ця думка робить мені ще болючіше. Перед новонародженою дитиною ще можна якось приховати свої відчуття. А тут повне безсилля, жах і провина. Я не розумію, чому це дозволяють, де людство?  Якщо мій син помре, можливо, це буде правильний для нього вибір. Але час іде. І ми з ним продовжуємо свою боротьбу за життя.

Розділ 5

Люди говорять, що можна виїхати. Ніхто не дає гарантії, але є розуміння. У Маріуполі росіяни. Працюючи з людьми, які переїхали ще в 2014 році, я десь приблизно розуміла, чого можна чекати від них. Вони будуть грати в державу та маніпулювати. З часом, для того щоб вижити й не вмерти з голоду, ми станемо залежати від них повністю. Ми будемо ходити і брати у них їжу.

Є таке поняття, як цукерки після зґвалтування. Педофіли так роблять, щоб дитина мовчала. А вони трахали її далі… Ціна таких цукерок ‒ це понівечені психіка та життя.

Ціна гуманітарних наборів від росіян іще вища. Ти повинна переступити через трупи українських дітей та дорослих. Наплювати на померлих захисників. Узяти їжу, віддаючи за нею свою совість і людську гідність. Ми вирішили, що не будемо цього робити. Ми їдемо геть.

Деякі люди шлях від Маріуполя до Запоріжжя називають Дорогою життя. І це правда. Зможеш нею проїхати ‒ виживеш. Міни на дорогах, розтрощені автівки та нескінченна кількість російських солдатів з обшуками та допитами. Вони різні, за зовнішністю та манерами. Виховані та грубі. Другі хоча б не лицемірять. Ділюся почутим жартом, оригінальною мовою.

‒ Что за марка? Та х..й знает, давай просто р..м из «Града».

Далі сміх. А я мовчу, бо розумниця. Моє тіло належить не тільки мені. Будуть бити по животу.

Нам залишилось ще трішечки, але шлях закрито. Табличка «Міни». Ми кидаємо машину, йдемо пішки. На полі димиться автівка. Як потім скажуть військові, за кермом була жінка з дитиною. Вона обрала шлях поїхати по мінному полю, тільки б не залишитись в окупації. Ми її розуміли. Нам пощастило, військові показали, де може проїхати машина. Ми в Україні, але я не можу видихнути. 

Розділ 6

Видихаю лише коли лікарі кладуть мені його на груди. Живий клаповухий син, весь у батька. Мій герой, особистий рятівник, нагорода ‒ Ілля. 

Згідно з теорією психоаналізу, він повинен був народитись ворожим до світу та депресивним. Чоловіку подобається в ньому все. Те, як він щось дуже ніжно лепече, плаче, обережно досліджує світ, пробує ходити, повзає, какає. У нього вже є 8 зубів, дуже схоже, що він пишається цим. Часто кусається та сміється. Він моє щастя та чудо. Він здоровий і усміхається. Іноді дивиться на мене дуже дорослими очима. Ото не дивно, з його досвідом.

Сьогодні йому вже рік. Він робить свої перші кроки. Це велике свято для мене і чоловіка. Ми замовимо торт. І загадаємо бажання. Я відчуваю спокій і теплоту, тепер я точно знаю, що таке кохання. Коли біля мене мій чоловік, син і собака, всередині мене вмикається невидима батарея. Хіба я можу бути щасливішою? Знаю, що можу. Після того, як поверну собі своє вкрадене море ‒ і дім.