ЖИТТЯ, ЯКЕ У МЕНЕ ВКРАЛИ
Вечір. Літо. Дощ. Грім. Повітря наповнилося свіжістю. Небо вкрили темні хмари. Темно-сині тіні впали на землю. Листя виноградника збирає перші краплинки. Мамин голос лунає з подвір’я: «Скоріше, вечеря стине». Смачний запах маминих смаколиків просочується крізь блідо-сіру фіранку та наповнює собою весь двір. Поодинокі краплини падають швидше й рясніше.
Гуп. Гуп. Потужні звуки грому ширяться всією округою, аж земля вібрує злегка. Секунда. Грім гримить ще дужче. Заповнює сире повітря потужними звуковими хвилями. Холодний піт пронизує моє тіло. Шандарахнуло так, що я аж дихати перестала. Роблю крок, перед очима блискавка, земля сколихнулась. Потужне гуркотіння. Голос тата: «Швидко в підвал!». Бачу, як він швидко відкриває старі дерев’яні двері підвалу. Синя фарба давно вигоріла на сонці, сухі, злущені шматочки, які зачепив тато, розвіяв вітер. Мама, тато та трійко племінників зі швидкістю світла опиняються в сирій напівтемній кімнаті. Вологість у кожному куточку. З усіх боків стоять стелажі із закрутками. Жовті краплі води падають донизу із давно заржавілих полиць.
Переді мною вікно. Я стою на порозі хати. Зі мною моє маленьке карооке сонечко. Про правило двох стін може не знати лише немовля. Крок назад, присідаю, спиною торкаюсь одвірка. Моє худорляве тіло ледве-ледве прикриває її. Нас накрили. Артобстріл, один із проявів «спасательной операции». Гавкіт собак пронизує вуха. Голос зсередини: «Я маю її врятувати». Притискаю її ближче до себе, відчуваю, як тремтить усе її тіло. Мої лікті прикривають її голову, русяве волоссячко лізе мені в обличчя. Шепочу на вушко: «Сонечко, спокійно, я поруч, усе добре». Ніби десь вдалині пролунав голос тата: «Сюди, швидше, сюди», ‒ хоча вони за два метри від нас, у підвалі.
Несподівана тиша. Рахую до трьох і розумію: або зараз, або ніколи. Життя моєї племінниці в моїх руках. За мить ми у підвалі. Очі. Карі очі дивилися на мене, наповнені страхом. Я притисла її до себе і холодними губами поцілували в чоло. Я сама не розуміла, що сталося. Про те, що ми щойно подолали відстань від хати до підвалу, нагадував мені мій мокрий шльопок. Я не помітила, як вступила в калабаню, нога по кісточку була мокра, вода стікала пальцям. Слава богу, ми були всі разом. У кутку, під стелажем із моїми улюбленими маминими маринованими помідорчиками, на розбитому дерев’яному сирому ящику з-під картоплі сиділи троє наляканих хлопців і щось бубоніли між собою. З іншого боку стояв тато і намагався вивести маму зі стану оніміння. Останнім часом у неї бувало таке часто.
Я курсантка, на той момент навчалася на другому курсі, тож знала, як поводитися в екстремальних ситуаціях. Я спочатку робила – а вже потім думала про наслідки для себе. Життя інших було для мене в пріоритеті. Мама в мене ‒ сильна та розумна жінка. Після того як майже кожного дня над нашою хатою пролітали ворожі літаки, мама щоразу неначе ставала одразу іншою людиною, вона не знала, що робити, її тіло ніби паралізувало, а розум покидав голову. В такі моменти я обіймала її і говорила: «Спокійно, це просто літак». Навіть дуже сильні люди можуть втрачати контроль над собою. Дослухавшись до голосів малих, я почула їхню розмову. Вони говорили про війну. Такі маленькі, але такі недитячі розмови. Саме в той момент моєю щокою скотилася перша сльоза. На вулиці почав втихати дощ. Лише гавкіт собак не втихав. Буркіт у животі нагадував про його порожність, але їсти вже зовсім не хотілося. Нас уже давно обрізали від зв’язку, тому ми не розуміли, що відбувається назовні.
Я не знаю, скільки часу ми просиділи у підвалі, заповненому закрутками на зиму. Дощ повністю стих. Скрізь була тиша. Прислухавшись, можна було почути, як останні краплинки скочувалися старим розбитим шифером, що накривав підвал. Починало темніти. Ми вирішили визирнути на вулицю. Єдиним джерелом хоч якоїсь інформації могли бути сусіди. Тому ми з мамою вийшли з двору на вулицю. Майже з кожного двору повиходили люди. Усі були в шоці. Того вечора осколком був поранений хлопчик, однокласник мого племінника. Його не врятували. Влучило в голову. Разом із мамою вони поверталися з річки додому, та не встигли. Усе сталося на очах у матері. Він був дуже веселим хлопчиком, вічно зі своїм зеленим велосипедом. Він і його велосипед були нерозлучні. Горе матері, яка бачить смерть своєї дитини, важко уявити. Жахливе горе.
За пару тижнів до цього до нас у село заїхали російські військові. Спочатку ми нічого не розуміли. Страшний гуркіт стояв дві ночі поспіль, у село заїжджала ворожа техніка. Вони залишали її у сосні, біля річки, всюди, де були хащі. Накривали її маскувальними сітками, зеленим гіллям, вкопувалися у землю.
У нашому селі є професійний аграрний ліцей. Окупанти поселилися в гуртожитку цього ліцею, міські зрадники запропонували їм оселитися там, а директор ліцею дав добро. Відповідальний за гуртожиток люб’язно перевзув черевики та розселив окупантів, надавши їм кімнати студентів, які більше туди ніколи не заїдуть. Російські окупанти всім говорили: «Ми до вас ненадовго». Ходили прогулювалися вулицями, як у себе вдома, намагалися підкупити мирне населення смаколиками з магазину. Були люди, які спеціально стояли під магазином і чекали, що їм дадуть щось смачненьке на дурняк. Зрадники, котрі за пачку дешевого морозива, продавали своє село. За день до цього жахливого вечора окупанти всім повідомили, що завтра мають від’їжджати. Так, наступного дня, близько обіду, вони забрали техніку та виїхали з села.
А ввечері основні прильоти припали на гуртожиток та сосну біля річки, саме туди, де вони перебували. Розумієте, що сталося? І то був не перший випадок, коли російські окупанти все так підлаштовували, щоб люди потроху почали втрачати довіру до української влади. Нам давно відключили зв’язок, по телевізору та радіо постійно крутили російську пропаганду, намагалися пічкати тим блювотинням російської влади.
Сонячні промені більше не будили мене вранці. Вазони почали в’янути. Сіра ковдра в клітинку, яка зігрівала мене в найсуворіші зимні ночі, відтепер не дає мені зрозуміти, чи настав вже ранок за вікном чи ні. Темні кімнати будинку давали відчуття спокою. Я боялася виходити на вулицю. Інтернету не було. Я не мала змоги навчатися. Боялася, що хтось доповість новоназваній владі, що я навчалася на курсантку. У нас постійно шукали людей, які були пов’язані з українською владою, їх забирали «на підвал», били так, що звідти їх одразу везли ледве живими до лікарні. Батьки боялися за мене, тому з хати я майже не виходила.
Постійні обшуки. Виїхати змоги не було. Батькам з першого дня війни перестали платити зарплату, значних заощаджень моя сім’я не мала. Я почала усамітнюватися, закриватися в собі. Зникло бажання до всього. Я вже не знаходила втіхи у вихованні моїх маленьких племінників. Відсутність зв’язку та комунікації починала пожирати мене зсередини. Тоді я взяла у тітки старі пошарпані диски й дивилася давно забуті фільми. Я раділа, що мала старенький ноутбук, котрий мав дисковод. На телевізорі постійно був увімкнений канал з мультиками: це єдиний канал, де не йшлося про події на вулиці. Я почала читати книжки. У магазинах стояли спустошені полиці, а місцеві підприємці все не могли нажертися, піднімали ціни на харчі, в яких давно збіг термін придатності. Нам було простіше, ніж у місті. Ми мали город. Їжі вистачало. З кожним днем я занурювалася в себе все глибше і глибше. Деколи на зв’язок виходило керівництво університету й вимагало скоріше виїхати. Голова паморочилась. Я стала ще більше втрачати вагу. Мама почула від знайомої про те, що є виїзд на підконтрольну Україні територію. Я боялася, але більше залишатися в селі не могла. Ми назбирали грошей мені на дорогу ‒ того року вродило багато полуниці, мама з татом вирішили продавати її на ринку, щоб мати хоч якісь гроші.
То було швидке рішення. У п’ятницю 15 липня 2022 року, спитавши знайомих, хто що знає про виїзд через розбомблену дамбу в Печенігах, я почала збирати свою чорну дорожню сумку на колесах. За п’ять місяців окупації валіза встигла запилитися. Я знала, що повинна взяти мінімум речей. Усе, що зможу винести з собою. У понеділок 18 липня ми вже чекали на перевізника біля «Сім’ї», всі в місті знають про цей супермаркет на площі. Я сіла в бусик. Відчувала деяке полегшення. Мама з татом стояли і махали мені рукою. Вони, як і я, не знали, коли ми знову зустрінемося. Зв’язатися з ними я могла, лише коли буду на підконтрольній Україні території.
То була тяжка дорога. 17 ворожих блокпостів. Поля. Не вказані на мапі дороги. Серце завмирало, коли водій зупинявся на черговому блокпосту. А що як зараз хтось дізнається, що я курсантка? Я виїжджала сама, без знайомих та друзів, найбільше боялася, що раптом щось станеться, батьки втратять мій слід. Таких історій я знала цілу купу.
І от через плече я несу сумку з ноутбуком, в одній руці везу іншу сумку, а в другій тримаю пакет. Мама вранці зробила мені бутерброди, щоб я не була голодною, та мені було не до їжі. На другому боці дамби стояли волонтери, я зв’язалася з ними, до того як виїжджати. Хлопець у темно-синій футболці та з каскою на голові взяв у мене сумку і поставив її у бус. Нас повезли до пункту перевірки. Далі пошуковий пес, СБУ, контроль, детектор брехні та відчуття, що я вдома.
Навчання. Нове життя.
Рік, як ми не бачилися. Батьки в окупації. Я тут. Зовсім сама. Живу чужим життям, бо відлік мого власного припинився тієї самої ночі, 24 лютого 2022 року.