СПОМИНИ

Чи була я готова його вбити? Так. Автомат надто недбало, як для зброї, висів на його плечі. Мені знадобиться 7 секунд, щоб вихопити його і вистрелити. Він стояв в нашому кабінеті, наче у себе вдома, наче це ми зайшли до нього, а не навпаки. У нього була напрочуд неприродно сива борода та пухкі губи. Я ніколи особисто не спілкувалась з ним, але знала: ця людина вдруге відпрацьовує вже знайомий сценарій. Тільки тепер все відбувається не в новинах і не на Донбасі, а в моїй Запорізькій області, в моєму місті Василівці. У нашій міській раді, тут і зараз, у нашому кабінеті. Він чекав від нас російськомовного сценарію до 9 травня. У той час як весь світ вшановує пам’ять загиблих у Другій світовій війні, він звик святкувати цей день з розмахом. Йому потрібні були діти, які розкажуть віршики російською мовою та проспівають російські пісні. Хочу щезнути, зникнути, не бачити цю людину. Як я тут опинилась? Заплющую очі.

Спомин 1: вікна

24 лютого. Засідання двадцять шостої сесії Василівської міської ради. Третій поверх адміністрації, широкі просторі вікна. Фізично я в приміщенні: в руках фотоапарат, у кишені телефон з увімкненим диктофоном. Не зводжу погляду з довжелезної черги біля банкомата «ПриватБанку». Люди в паніці намагалися зняти якомога більше готівки.

Після роботи, з дороги, я зайшла до тьоті. Вона вирішила про всяк випадок зібрати найнеобхідніші речі до валізи. Ми з братом сиділи на кухні, оновлювали новини, дивились у вікно, щоб розгледіти техніку. Через дві години я дізнаюсь, що мій дядько без ноги в реанімації. Він їхав на вантажівці в колоні зі своїми колегами в районі Нової Каховки. Вертоліт із російською символікою обстріляв три розтентовані вантажівки. Вантажівки, що їхали пустими. Через три години я дізнаюсь, що тьотя з братом все ж таки поїхали. У сльозах та відчаї ‒ так розпочалась моя війна, ввечері 24-го.

Спомин 2: звуки

Перші артобстріли села. У підвалі ‒ затхлий запах сирості, який я помічала завжди, коли зносила консервацію. Не думала, що цей запах буде мені настільки заважати. Але в мене алергія. Я постійно шморгаю носом. Брата це дуже бісить.  Через декілька годин у підвалі стало дуже холодно. Від тривалого сидіння в одній позі почалися судоми тіла. Тато приніс пляшку глінтвейну, що привезла з Польщі моя тітка. Батьки не відкривали її – тримали у барі для особливої події. Звичайно, його треба було пити гарячим. Але й після маленької чарки холодного напою я почала зігріватися. Ніколи не думала, що побачу, як батьки будуть переконувати мого 14-літнього брата пити алкоголь. Тато зніс ковдри та фольгоізол. Знайшов старий пилосос, почав будувати буржуйку. Брат ‒ у періоди між хвилинними затишшями ‒ виходив з підвалу та знаходив тріски коло дров. Через добу після відключення світла почали грітися. Спочатку ми не могли дихати через чадний газ, бо татів виріб мав неідеальну систему вентиляції. Але з кожним днем буржуйка модернізувалася.

Тато періодично ‒ з метою економії пального ‒ вмикав генератор. Ми нагрівали чайник і милися, як казала моя бабуся, в «ложці води». Мама готувала коржики (на них також кажуть «пишки»). Це компенсувало нам відсутність хліба. Я більше ніколи в житті не їстиму коржики.

За кілька днів артобстріли стали потужнішими. Тато закрив верх підвалу, що виглядав невеличким пагорбом на рівній землі, залізними листами – я вважала, що наш підвал глибиною в пів ракети С-300 ‒ найбезпечніше місце у світі. Того вечора ми вперше почули автоматні черги на трасі Харків-Сімферополь. Ми сиділи тихенько і слухали. Звуки відрізнялись від тих, які ми звикли чути, – то була нова симфонія для вух. Я не знала, чи можна в цій ситуації за когось уболівати. Убивча дальність кулі ‒ приблизно 1500 м. Ми жили за 450 метрів від дороги. Пізно вночі, коли минуло багато хвилин з моменту крайнього пострілу, ми вийшли з підвалу. Я застигла перед тим, як зайти до хати: на трасі стояла військова машина з увімкненими фарами. Поруч з нею та вздовж тієї ділянки траси, що видно з мого двору, виднілись чорні цятки. То були вбиті солдати, яких забрали через 2 дні. У мене пульсувало в скронях, ніби моя голова – це чайник, який закипів. Плакати собі не дозволила, бо не знала, з якої сторони ті загиблі солдати. 

Через декілька днів до мене зателефонував Сергій Анатолійович: «У селі залишатися небезпечно. Ти або їдеш до окупованої Василівки, або до українського Запоріжжя». Так розпочалися мої найризикованіші 54 дні в житті.

Спомин 3: кабінет

Волонтери привезли посилки. Головного, що організовував роботу, звали Сашко. Вони їздили до Запоріжжя, де родичі, друзі та просто небайдужі люди адресно передавали до нашої громади ліки, побутову хімію, їжу швидкого приготування, рідше – гроші, sim-картки українських операторів. Ми настільки погрузли в дефіциті, що люди старших поколінь почали згадувати часи СРСР. Тоді, коли російські військові дозволяли волонтерам проїжджати з українськими товарами на окуповану територію, наш кабінет був схожий на відділення «Нової Пошти». Крізь мої руки пройшло близько тисячі посилок, серед яких були розірвані та розкрадені на ворожих блокпостах, з написом «Терміново! Інсулін для Маші».

Поруч із нами завжди була жінка, яка допомагала з посилками. Оля чудово спілкувалася російською мовою та не мала «г», яке таке характерне для нашої говірки. Вона часто виходила з кабінету, коли російські військові заходили в будівлю міської ради та блукали коридорами. Ми ж, навпаки, сиділи тихенько. Вона часто ходила в адміністрацію, в якій не було нікого, крім російських військових. Пояснювала таку поведінку тим, що хоче забрати чашку з робочого місця. Я бачила її дивну посмішку та поведінку поруч із російськими окупантами. На її робочому комп’ютері, як у одного з адміністраторів центру надання адміністративних послуг, залишилась величезна база даних. Я не розуміла, чому вона переймається за кляту чашку, а не за ту інформацію, яку вона не здогадалась видалити. Через декілька місяців вона почала працювати на ворога.

До кабінету заходить Сергій Анатолійович, міський голова вже окупованої громади. Колись статний чоловік в офіційних костюмах – зсутулений, у двох куртках, з телефоном у руці. За весь час роботи в окупації я не бачила його без телефона. Його обличчя понівечили зморшки, яких я раніше не помічала. Я не знаю, скільки годин на добу він спав, – очі були не просто втомленими, вони дивились наче крізь тебе. Ризикуючи власним життям та здоров’ям, він вів перемовини з російським військовим комендантом, переконуючи його в необхідності так званого «зеленого коридору». Моєю місією в цьому масштабному процесі була фото- і відеофіксація евакуаційного процесу. Ми мали показати іншим окупованим територіям, що є можливість виїхати через наше місто. Відеоролики ширилися соцмережами. «Насть, пішли, пропускають». Виходжу з будівлі міської ради. Я була своєрідним знаком для тих, хто власними машинами вже не вперше вивозить людей до Запоріжжя. Вони знали, що я виходжу тільки тоді, коли стовідсотково «пропускають». Без причини або без супроводу інших виходити я боялась. Сергій Анатолійович заходить до автобусів, заспокоює людей, каже напутнє слово. Жінка, яка сидить спереду, не просто плаче – ридає. Її погляд розфокусований, вона дивиться то на церкву, то на розгублену дитину поруч. Вона про щось говорить, але з того плачу зрозуміло тільки те, що вона не хоче кидати рідний дім, вимагає від голови дати обіцянку, що скоро повернеться. Обіймаються. Опускаю телефон, не можу таке фотографувати. Плачу. З водіями автобусів ніколи не прощалися, але я бачила ті рукостискання та обійми. Наче востаннє. Кожен, хто виходив проводжати та молитися за евакуаційну колону, розумів, куди прямує автобус. Перша перепона – ворожі блокпости, які щодня посилювали контроль. Друга – дорога. Перемовини про «зелений коридор» не завжди означали «зелений коридор». Ніхто не хотів ризикувати життям людей, але їхні слова «стрелять не будем» ‒ єдиний спосіб евакуювати охочих. Що робити водієві, який на півдорозі до місця висадки людей, коли починається обстріл? Що робити людям, які в автобусі? Такої інструкції немає. Перепона 3 – місце висадки. Автобуси прямували до с. Кам’янське, там підірваний міст. Дороги далі немає. Люди виходили з автобуса, переходили по кладці через річку під мостом, прямували туди, де їх чекали волонтери, які довозили до Запоріжжя. 100 метрів, які треба було пройти в селі, де ні на секунду не вщухають артилерійські бої. 100 метрів стежки: ні вліво, ні вправо. Навколо все заміновано. Нерідко траплялось, що люди могли годинами проходити, проповзати ті вирішальні 100 метрів. Я не знаю, з якими думками вони доходили до машин волонтерів, на яких завжди була біла тканина.

Спомин 4: кольори

Василівська міська рада завжди майоріла трьома прапорами: ЄС, український та малиновий ‒ власне, Василівщини. Від будівлі міської ради адміністрація розташовувалась за 500 метрів. Росіяни вивісили на неї точнісінько такий прапор, що колись війська СРСР підняли над Рейхстагом у 1945 році. Коло входу стояли бронетранспортери з російськими прапорами. Так прожила наша головна площа міста 52 дні: український прапор, ЄС, Василівський, російський та радянський. Так сталось, що для того, аби забезпечувати життєдіяльність громади, не покидати людей напризволяще, постійно треба було контактувати з ворожими військовослужбовцями. Одного разу хтось із важливих персон окупаційної влади агресивно запитав Сергія Анатолійовича про прапор ЄС на будівлі міської ради. Згадуємо по цей час вигадану тоді відповідь голови: «Наш город – уникальный случай в истории современной Украины. Наша страна не стала членом ЕС, а конкретно наш город стал. Я каждый день фотографирую этот флаг и отправляю туда им отчет, понимаешь?». Здається, зрозумів. Прапор не чіпали ще 2 тижні.

Спомин 5: буденність

Ядро – центральна частина атома. Воно утримує частинки разом. Якщо ядро перевантажується енергією або потрапляє під негативний вплив зовнішніх чинників, воно стає нестабільним і здатним спричинити руйнування. Ядром нашої роботи під час окупації був міський голова Каліман Сергій Анатолійович. Чоловік, який присягнувся бути з людьми стільки, скільки дозволить власне здоров’я та терпець російських військових з автоматами. Він випробовував їх на витривалість та свою долю ‒ на удачу.

«Зав’яжіть свої коси та закутуйтесь в капюшони, поки йдете до міської ради», ‒ початок наради.  Кожен день розпочинався з колективної наради, оголошення плану до вечора та запису відеозвернення до жителів громади. Такі відео переслідували декілька цілей: підтримати до смерті заляканих людей та показати, що команда на місці й працює. Зазвичай відео містило в собі слова подяки апарату міської ради, депутатському корпусу та волонтерам, які працювали і вдень, і вночі. Обов’язково порушувалось питання електро-, газо-, водопостачання. Через постійні обстріли декілька сіл із загального переліку громади завжди були знеструмлені. Згадували про можливість записатися на евакуацію шкільними автобусами та приєднатися до загальної колони власною машиною. Сергій Анатолійович говорив про наслідки обстрілів: скільки пошкоджено та зруйновано, кількість поранених та загиблих. Кожного разу нагадував про інформаційну гігієну та важливість довіряти тільки офіційним джерелам. Відео завжди завершувались словами «Бережіть себе, тримаймося, до зустрічі».

Відео з демонстрацією евакуації та підписом «Сьогодні все пройшло успішно» ширилися мережами, і люди з півдня та сходу України почали приєднуватися до наших колон. Колони поповнювалися автомобілями та автобусами, очікування на блокпостах подовжувалося. Людей, які тікали в капцях та легких куртках, ми розміщували та зігрівали в наших дитсадочках, школах та ліцеї, які перелаштували під тимчасові місця перебування. 100% наших гуманітарних запасів ішли на потреби цих людей. Таке рішення було ухвалено після часткового відновлення роботи магазинів, забезпечення їх товарами першої необхідності та забезпечення розрахунку карткою. Ми забезпечили місцевих жителів можливістю придбати необхідне і кинули всі сили на допомогу тим, хто ночував тижнями в машинах та наших «пунктах незламності».

Ситуація ставала критичною, коли хаос проникав у голови людей. Були моменти, коли ніхто не хотів розуміти, що гуманітарна допомога має властивість закінчуватися, що міський голова не може вплинути на кількість обстрілів та руйнувань, що російські військові не можуть покинути місто. Сергій Анатолійович спустошував склади власного фермерського господарства у рідному селі неподалік громади, щоб забезпечити людей бодай якоюсь кількістю овочів. Меншість дякувала за небайдужість, більшість була обурені, чому капустина не ціла, а її тільки половина. Пояснювати, що якби не такий поділ, всім би не вистачило, сил не було.

Небезпечним піком стали балачки поміж працівниками міської ради про імітацію розстрілу міського голови, посилення пресингу зі сторони російської влади, частіші відвідини військових. Я знала небагато. У той час це було спасінням. Що менше ти знаєш, то менш ти цікавий для російської влади. Тому в черговий раз сфотографувавшись із Сергієм Анатолійович на фоні міської ради з українським прапором, я не знала, що то було востаннє. Дякувати богові, йому вдалося виїхати, бо вже 25 квітня на будівлі міської ради майорів російський прапор.

Нова влада тимчасово окупованої Василівської громади обожнювала провокації. Та більш за це, мені здається, вона обожнювала не надто детально їх продумувати. Усі провокації розвінчувалися одразу. Поки нова влада публікувала в телеграм-каналі, що ранковий обстріл був здійснений Збройними силами України, деякі місцеві вже стояли на місці прильоту і бачили зворотне. Будь-яка людина, навіть без сильних аналітичних здібностей, могла зрозуміти, що якщо артилерійський снаряд летить з однієї сторони, то він приземляється трохи похило, вириваючи землю чи асфальт з іншої. Іноді ми чули вихід снаряда, рахували 4-5 секунд ‒ і приліт у місті. Спроби російської влади переконати місцевих, що місто обстріляли українські військові, провалювалися.

Адміністратор найбільшого за чисельністю читачів телеграм-каналу на Великдень показав свою позицію. Чоловік закликав не боятися, висвітлив час та три різних місця освячення великоднього кошика, підписавши «На защите система ПВО Панцирь-С1 и С-400 "Триумф"». На першому зазначеному місці був і він, який висвітлював подію в телеграм-каналі, і військові. На друге зазначене місце не приїхав навіть священник – школу, де зібралися віряни, обстріляли. Адміністратор каналу опублікував пост «Снова прилеты от ВСУ».

У відчаї думки інакші. Мій відчай розпочався у день зміни прапора над міською радою, припинення нашої роботи та усвідомлення того, що відтепер я безпомічна. Я не могла бути корисною, коли сиділа вдома, я не мала можливості допомагати іншим наодинці. Так і розпочалося моє знайомство з «єВорог». Міністерство цифрової трансформації України запустило чат-бот у телеграмі, за допомогою якого українці могли повідомляти позиції російської техніки та окупантів. Першим кроком було завантаженням фото та короткий опис подій у Василівці. Після опрацювання інформації мені зателефонували. Після 7 днів постійних телефонних розмов з різними операторами зі мною на постійній основі почав листуватися в телеграмі оператор Михайло. «Вчора в центрі Василівки було до десяти білих машин МЧС Росії, комендантську годину умовно (ніде про це не повідомлялось) подовжили ‒ всі ті, хто рано прийшли на базар чи до магазинів, розігнали. Магазинам заборонили торгівлю вчора, сьогодні все працювало», ‒ одне з надісланих повідомлень. 25 травня Михайло повідомив про рух бронепотяга з м. Мелітополь до м. Василівка з багатьма танками на платформах та іншими вагонами з боєкомплектами. Моєю місією було спостерігати рух потяга хоча б до прибуття у Василівку. В ідеалі – порахувати кількість танків та іншої техніки. У цілях безпеки я нікуди не виходила без мами чи тата. У той вечір мені було дуже складно вигадати причину, чому я сама хочу піти на дитячий майданчик. Але гра не варта була свічок – бронепотяг не приїхав ні того дня, ні пізніше.

Максим – мій наречений. Він військовий медик, артилерист, захищає країну в лавах Збройних сил України з 2019 року. Виходити на зв’язок з ним з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну стало надскладно. 30 травня я спілкувалась з ним по відеозв’язку. Якість відео почала погіршуватись, я вимкнула, щоб зателефонувати знову. О 15:35 у м. Василівка зникли мобільний зв’язок та інтернет. Перші 2 дні ми жили сподіваннями, що зв’язок налагодиться. На третій у місті почали розносити агітаційні газети з російською пропагандою.

Після декількох спроб першопрохідців зловити зв’язок хоч десь містом почали ширитися чутки, що найкраще – коло церкви. Іронічно. Церква за часи війни досягла піку своєї популярності – спочатку там була точка збору людей для подальшої евакуації, тепер – місце з двома паличками Vodafone.  

Ми ходили до тієї церкви, як на роботу: щоденно вранці. То був єдиний спосіб зателефонувати рідним та прочитати новини. Поруч із церквою розташовувався парк, який почали реконструювати в 2021 році. Виритий котлован був загороджений високим парканом. Через місяць постійних відвідин церкви з котловану почало дуже тхнути. З часом під пекучим сонцем сморід став нестерпним. Підозри про дохлого пса були непереконливими – здавалось, там були люди. Міцний, густий запах, який випробовує тебе на витривалість, – саме так пахне смерть. Мені здавалось, що російські військові просто скидають туди своїх побратимів, яких привезли з «сірої зони», але це лише здогадки.

Після спроб ловити зв’язок та, можливо, якщо пощастить, п’ятихвилинних розмов по телефону, ми йшли на базар. Потреба в бодай якихось чутках стала одним з наслідків інформаційного вакууму. Окупація відкинула нас на десятки років назад. Ми, як навіжені, хапалися за будь-яку можливість зняти готівку, бо всі розуміли – що довше ми в окупації, то менше гривень залишається у грошовому обігу. Базар досяг свого розквіту в перші місяці окупації: у Василівці, де чудово розвинена інфраструктура, торгівля під відкритим небом не користувалася попитом, але вторгнення російських військ вплинуло абсолютно на всі процеси. Асортимент товарів не був широким. Дякувати Богові та сміливцям, які їздили в інші міста на закупівлі, ми могли купити товари першої необхідності. На ціноутворення впливали декілька факторів: скільки пального витратив продавець, скільки блокпостів перетнув та наскільки зберігся продукт у годинних очікуваннях перепустки на блокпостах. Серед покупців завжди були і російські військові. Купа людей, які метушаться, діти, які очима шукають щось кольорове на прилавках, продавці, які швидко пакують тобі замовлене, і поодинокі безликі чоловіки у військовій формі та з автоматами. Чому безликі? Я завжди боялася зустрітися з ними очима і дивилася швидко, мимохідь.

Кожного дня можна було зустріти людину з оповідками про неадекватну поведінку російських військових. Ніхто ніколи не стверджував, що тому є причина: алкоголь, наркотики чи просто нестабільна психіка. Одного разу ми з мамою стояли в черзі за овочами. Поруч стояли двоє військовослужбовців. Вони дивилися в сторону і сміялися. Причиною сміху став їхній товариш похилого віку з автоматом. Своєю поведінкою чоловік лякав та викликав подив у оточуючих: бурмотів під носа якусь мелодію, махав руками різко та непослідовно, у нього підкошувались ноги та текла слина. Він підійшов до мене і почав розповідати про блискітки на моїх спортивних штанях. Того дня овочів ми так і не купили.

Окупантів, які, схоже, вживали якісь психотропні препарати, мені довелося зустріти знову. Другого разу то було в парку. У мами почав пробиватися «Київстар» під ялиною, я зловила дві палички Vodafone і намагалась завантажити книгу на телефон, а тато просто чекав нас. Повз проходили двоє чеченців у російській військовій формі. Один з них подивився на тата і почав голосно кричати: «Привет, отец, это ты Мариуполь бомбил?». Вони зупинились. Ми не розуміли, як на таке реагувати, тому нервово усміхнулися. Їм сподобалася наша реакція і вони пішли далі. Трохи далі був дитячий майданчик. Там вони відбивали якийсь ритм ногами, намагалися віджиматися та каталися на гойдалках.

Загалом російських військових було так багато у місті, що, здавалось, співвідношення цивільних та солдатів було 1:3. На нашій вулиці вони були частими гостями, бо поруч з нами жив депутат. Людина похилого віку з багажем досвіду за плечима, власним бізнесом та впливовою, авторитетною думкою серед місцевих. Я не знаю, як окупанти схиляли його до співпраці, а він не бажав таким ділитися. Я просто бачила їхні машини біля його двору і вночі, і вдень. Його дружина сказала, що черговий їхній візит закінчився фразою одного з солдатів: «Не надейтесь зря. Нам очень понравился ваш город, поэтому, если мы будем отступать, – мы все тут сожжем». Наразі він не має бізнесу, бо російська влада забрала у нього все, що він вибудовував роками, через його непокірність. Він має велику надію знову побачити український прапор в рідній Василівці.

Поступово російські військові почали знімати військову форму та перевдягатися в цивільний одяг. Про ці процеси я дізналася в нововідкритому продуктовому магазині. Мама спілкувалася зі знайомою про черговий обстріл села неподалік Василівки. У розмову втрутився чоловік, вбраний у чорну джинсовку, кепку та сині штани, із запитанням: «А чей самолет-то, а?». Російська мова у нашому місті звучала завжди. Деякі люди спілкувалися російською і до вторгнення, тому, зачувши ту репліку про «чей самолет», я вже набрала повітря на повні груди, аби відповісти. Але вловила погляд продавчині. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима і намагалася щось просигналити поглядом. Я змовчала. А той чоловік пішов геть. Продавчиня прошепотіла, що то був російський військовий. Добре, що я вчасно промовчала. Хтозна, чого коштувала б мені моя необачна репліка.

Спомин 6: блокпост

5 місяців в окупації я заспокоювала себе та рідних фразою «Скоро визволять». Проте чекати дарма я не хотіла. Я знайшла хлопця, який вивозив автомобілі власників з окупованої території за довіреністю. Домовилась, що поїду з ним. Перед поїздкою видалила всі соцмережі та месенджери з телефона. У кінці липня 2022 року я виїхала з окупованої Василівки до підконтрольного Україні міста Запоріжжя. Без макіяжу, в спортивних штанях, ювелірні прикраси сховала в кросівок. Останній російський блокпост. Останній росіянин у моїх споминах. Хтивий погляд та іронічна посмішка.

 — Почему уезжаешь? ‒ запитав він, уважно роздивляючись мій паспорт.

— Нужно уладить дела с учебой в университете, ‒ відповіла спокійно, дивлячись йому в очі.

— А потом вернешься?

— А потом вернусь, ‒ збрехала я.

— На кого учишься?

У стресі моя блондиниста голова працює не так швидко, як хотілось би, а тому відповідаю чесно: «Журналист». Вираз його обличчя миттєво змінюється, погляд з голодного змінюється на ворожий, ненависний, посмішка зникла ‒ напружились жовна. Він попросив мій телефон і почав нишпорити всюди, де тільки можна було. Віддав після 10-хвилинної перевірки: були відкриті віконця галереї, контактів, google-браузера та навіть календар. Запитав, чи є в мене хлопець, та облизав губи. Відповіла, що є.

— А где он?

Там, де війна розпочалась у 2014 році, ‒ в окопах Донецької області, ‒ в поті та милі виборює кожен клаптик нашої землі від ворога, що прийшов до нас зі зброєю в руках. Там, де він забирає останки загиблих побратимів та з роз’їдаючим очі смородом в машині їде до місця передачі померлих. Там, де 24 лютого 2022 року земля не вщухала тремтіти і він телефонував, щоб попрощатись. Про перші дні повномасштабного вторгнення він говорить, що був на 100% впевнений, що вони не виживуть: «Ми хотіли протриматись хоча б добу, щоб було не так соромно». Він там, щоб ми могли жити вільно, маючи право голосу. Щоб люди в окупації мали надію на визволення. Хотіла б я відповісти, якби не інстинкт самозбереження.

— Он в Польше, на заработках, строит жилые и офисные здания.

Кивнув, і ми поїхали в 5-кілометровій черзі машин. Проїжджаючи наш український блокпост, я почала плакати. Після 5 місяців споглядання на російських військових з автоматами неможливо стримувати сльози, коли бачиш своїх. Ті, які перевіряють документи і заспокоюють тебе, роздають дітям, що плачуть, солодощі. Це моя перша за 5 місяців фраза «Слава Україні», яку я кричала так голосно.

Зазвичай ‒ до повномасштабного вторгнення ‒ дорога з Василівки до Запоріжжя займала максимум 40 хвилин. Того дня я їхала 8 годин. Найбільше часу зайняли російські блокпости та перевірка документів уже перед Запоріжжям.

Зараз Василівська міська рада працює в Запоріжжі, згуртовуючи навколо себе жителів нашої громади, більшість яких теж виїхала до Запоріжжя. Ми організували освітній процес та координаційно-гуманітарний хаб для надання допомоги внутрішньо переміщеним особам нашої громади, ми виділяємо кошти на фінансування потреб Збройних сил України та Сил територіальної оборони. Ми пишемо заявки на отримання грантових коштів для фінансування відбудови нашої громади після деокупації. Тут і зараз ми працюємо заради Перемоги.