ЖАХ І ОГИДА В ЛУГАНСЬКУ. 5 ХВИЛИН ПРО НАРОДЖЕННЯ НЕНАВИСТИ
Речі навколо нас стають реальними, коли для них є слова. Для того, що почалося на сході України навесні 2014-го, у нас слів не було, ми і потім шукали їх роками. А в тих, інших ‒ людей із георгіївськими стрічками – у них був словник, завчасно підготований у Москві: «ополчение», «русская весна», «Новороссия», «укропы», «нацики».
Остаточно набувають реальності речі та явища, коли ми відчуваємо їх фізично. Шкопиртнув через бордюр чи «поребрик», куртка промокла від дощу. Для мене реальною річчю «ЛНР» стала, коли у комендатурі сказали: «Ну як "що робити?"? На підвал».
Ще й тоді мозок опирався: та ні, це не про мене, це не зі мною. Який підвал? Дурня якась! Та підвал виявився цілком реальним – під прольотом сходів, з ґратами замість дверей, двома банкетками вздовж стін, картоном на бетонній підлозі, де ми потім спали, та парою брудних ковдр. Так, це з тобою, чувак. Нахіба ти сказав на блокпості, що ти – журналіст?
«Підвали Луб’янки» в «будинку уряду ЛНР»
– Меня зовут Николай Николаевич, фамилия – Павлов, – відрекомендувався він і сів у голові стола.
Початок червня 2014-го, захоплена будівля обладміністрації. Редактори луганських газет хотіли відповідей, яких не було у «прес-секретаря ЛНР». Тож він пішов по того, хто міг відповісти. Швидким кроком у конференц-зал увійшов невисокий кругленький чоловік із масним чорним волоссям, зализаним назад, і тижневою щетиною. «Калашников» він поставив у кутку біля дверей. На ньому були чорна жилетка, камуфляжні штани, а на руках – рукавички без пальців. Говорив він із характєрним масковскім акцентом. «Откуда я? Мєстний, із Луґанска». І дійсно, відповідь у нього була:
– Ну, подвали Лубянкі нікто нє отмєнял.
Це було щиро. Тоді ми не знали, що один із таких «підвалів Луб’янки» розташовується просто-таки в цій будівлі. За три місяці я матиму нагоду оцінити гостинність цього підвалу.
За кілька років мені вдалося дізнатися, що ж це за «Павлов» такий. Його справжнє ім’я Павєл Карпов, він виявився московським політтехнологом з орбіти тодішнього радника президента РФ Владислава Суркова і приятелем іншого московського політтехнолога Алєксандра Бородая. Бородай у той самий час став «прем’єр-міністром» у сусідній «молодій республіці» ‒ «ДНР», ‒ а згодом був радником «глави», Олександра Захарченка. «Підвали Луб’янки», так.
Коли у вересні мене з десятком інших привезли з комендатури до «будинку уряду», нас вишикували вздовж стіни на колінах, наказали підвести руки й прикласти долоні до стіни. Тримали так не знаю скільки – хвилин 10, 15, 20? – вони здалися нескінченними. Ніби нічого важкого, але спробуйте постояти так хоча би п’ять хвилин. Тих, хто притулявся до стіни, п’яні тюремники гамселили по нирках – благо, високо підіймати ноги не треба було.
На той момент уже змінився «глава республіки» – Валерій Болотов зник десь на просторах РФ, замість нього «главою» став Ігор Плотницький, що влітку командував батальйоном «Заря». При ньому був тілоохоронець – кадровий російський військовий. Цього тілоохоронця я бачив особисто, коли він спускався до нашого підвалу.
Обстріл заради мобілізації
Знову липень 2014-го. Уже потім ми навчилися відрізняти «виходи» від прильотів. А в ту ніч дерев’яні перекриття сталінки під підлогою здригалися, і я думав: «От ніяково буде, як раптом влучить у дім і мене під завалами знайдуть в самих трусах». Та все ж це були «виходи»: стріляли з міномета від мого дому. На ранок «ЛНР» повідомила, що «укропи обстріляли Вергунку» ‒ селище в міській смузі Луганська.
– Хай приходять, я їх зубами буду рвати за це, – казав мені дядько років 50-ти, який прийшов будувати блокпост біля Вергунки. Не здивуюся, якщо він тоді ж вступив до «ополчения».
«Ополчєнци» оглядають вантажівку-рефрижератор на блокпості у Вергунці 4 липня 2014 року після нічного обстрілу. Фото – Олександр Білокобильський
Тоді ми ще не бачили вщент знищених багатоповерхівок. Тож посічені уламками ворота, вибиті шибки та пошкоджений кут приватного будиночка здавалися страшними наслідками. Українські війська тоді були далеко від Луганська, тож я шукав очами воронки від мін чи снарядів великого калібру. Але знаходив лише незначні вибоїни на асфальті ‒ якщо не знати їхнього походження, вони могли зійти за звичайні та звичні для Вергунки колдобини.
Саме такі сліди лишають мінометні міни невеликого калібру. Тож, імовірно, саме ці міни летіли від мого будинку. Ну, а куди могли ще цілити з центру міста, якщо дальність пострілу 82-мм міномета – чотири кілометри?
За пару років втеклий перший «глава ЛНР» Болотов у інтерв’ю розповідав, що обстрілювали Луганськ бойовики з батальйону Плотницького «Заря». Щоправда, Болотов називав їх українськими диверсантами. Та ми пам’ятаємо російського офіцера-тілоохоронця при Плотницькому. Ніяк це не в’яжеться з «укроДРГ».
Химерні перспективи «Новоросії»
Дехто ще пам’ятає, як у 2014-му «герої русской вєсни» казали про «Новоросію». Був і вигаданий для неї прапор – як у американських конфедератів, тільки без зірочок. Та деякі деталі витерлися з пам’яті навіть в учасників подій. Я про «Союз народних республік». Чули про таке?
Навесні 2014-го у мережі з’являлися прапори, заготовлені для цілої купи «народних республік»: харківської, одеської, запорізької тощо. Для всіх українських областей, яким російські політтехнологи вигадали спільну назву – «Юго-Восток Украіни». Усі ці ганчірки не знадобилися: за планом (ну, відносно) події пішли лише на Донеччині та Луганщині.
Варіанти прапорів для «народних республік», запущені у Мережу в 2014 році. Джерело – Детектор.Медіа
Так от, у червні того року «народні ради» обох «республік» затвердили «Конституційний акт Союзу народних республік». Звідки він узявся, хто його створив?
Засідання «народної ради ЛНР» відбувалося у добре мені знайомій сесійній залі обласної ради. Зазвичай преса сиділа на гальорці, там був спеціальний балкончик із окремим входом. Та тепер місця для преси виділили у смузі посеред залу – в «народній раді» (блін, хто її обирав, коли і як?!) було «депутатів» менше, ніж у облраді.
Поруч зі мною сиділи давні знайомі, що писали для інших луганських газет. За кілька місяців вони працюватимуть у системі пропаганди «ЛНР». Та тоді ми звично вели small talks. Я тоді відкрив для себе антології The Year's Best Science Fiction та радив їх давньому приятелю – Андрію Кузнєцову, журику маленького зросту, що зі студентських років мав прізвисько «Бетмен» і дуже дратувався, коли його так називали.
– Ні, мені не подобається, занадто складно. Краще перечитаю Головачова, – відказує мені «Бетмен». Уже до кінця 2014 року він працював на «ЛНР».
Головачов, кажеш, Андрюша? Я тим часом пробігаю очами дві сторінки роздруківки «Конституційного акту Союзу народних республік», що їх поклали на місця для преси. Конфедеративний устрій? Спільна валюта? Без’ядерний статус? Бляха, вони здуріли?
– Конституционный акт – это маленькая конституция, – пояснював з трибуни Олег Царьов, колишній нардеп, а на той час, як він представлявся, «лідер руху "Юго-Восток"».
Він додав, що справжня конституція буде створена потім, а тепер важливо швидко ухвалити цей акт одночасно в «ЛНР» та «ДНР», щоб потім утворити спільну структуру. Царьов приїхав з текстом цього «Конституційного акту» (не дивуйтеся) з Москви і пояснював з трибуни, що до якнайскорішого ухвалення цього документу підштовхує «геополітична ситуація».
«Падлюка, стерво собаче!» – сказала би моя прабабуся з українського села в тимчасово окупованій РФ Білгородській області.
Згодом, як у тому сумному анекдоті, «концепція помінялася». Про конституційний акт усі забули, а «молоді республіки» почали набувати атрибутів державності поодинці. Далі вони зближувалися, мов Ахіллес та Черепаха у давньогрецькому парадоксі. Аж доки не припинили «суб’єктне» існування й остаточно не стали частиною РФ.
Отже, ще раз: Новоросію і всі решту «народні республіки» вигадали в Москві.
Чому я ненавиджу русскій рок
Усе це здавалося мені тоді несправжнім. Ну які в біса «республіки»? Що ви, клоуни, верзете? Зараз зійдуться куліси, всі вийдуть на уклін, зал поаплодує, і глядачі почалапають додому, а завтра знов на роботу: в редакцію, до банку, на ринок, в ментівку.
У певному сенсі це відчуття було вірним. Бо тут і там були ознаки російської присутності. Після штурму СБУ 6 квітня натовп співав гімн Росії. Скільки в Луганську було людей, що знали хоч рядок звідти?! Танки та БТРи заїжджають у Луганськ у червні з боку прикордонного Краснодона. Це місцеві «сепари» десь у воєнторгє купили?
Вересень 2014-го, нас із підвалу «дому уряду» забрали на базу батальйону «Заря». Ми розвантажуємо з запорошених «уралів» без номерів старезні трухляві ящики зі снарядами та мінометними мінами великого калібру. Водії з рязанськими пиками «ґаварят» с характерним акцентом.
Охоронець «на підвалі» комендатури з позивним «Астрахань» ділиться планами з іншим вартовим: «Домой в отпуск поеду, ‒ (не повірите, в Астрахань), ‒ только надо сначала в Ростове в штаб округа за зарплатой заехать».
З того часу не можу чути «русский рок». Він постійно лунав із мобільних телефонів конвойних: «Аліса», «Кіно», навіть Лєтов.
Тепер ми знаємо правильне слово
«На підвалі» дуже хотілося читати. Та книжок не було. Коли мене перевели до підвалу «будинку уряду» (захопленої Луганської облдержадміністрації), там знайшлися лише пропагандистські газети зі статтями моїх колишніх колег.
Однокурсниця, в студентстві тендітна і розбитна Наташа Максимець, що останніми роками перетворилася на огрядну тітку-депутатку міськради від комуністів, із захопленням писала про «перший День міста Луганська у незалежній республіці». «Ми вистояли!» Тупа ти, Наташа, курка!
Крізь нудоту я дізнавався й інші новини про життя «молодої республіки», а потім із цих же газет крутив самокрутки для всієї камери. За відсутності книжок сам почав вигадувати історію про пригоди Капітана Кошмара та його друзів Кенгуру та Вомбата. Часом ці пригоди видавалися більш реальними, ніж «ЛНР».
Наступними роками нова реальність «республік» закарбовувалася у тисячах текстів. Її створювали на шпальтах місцевих газет, в ефірі радіо та ТБ, на сайтах окупованих міст і російських інформагентств. Ця робота велася постійно і за планом. До Луганська з Москви надходили темники: на яку тему хто зі спікерів мусить висловитися такого-то числа.
Так тимчасово окупована територія наближалася до початку повномасштабного вторгнення. Водночас училися й ми. Колись у нас не було слів для визначення подій на сході України. Ми перебирали різні варіанти: «угрупування ЛНР та ДНР», «сепаратисти», «бойовики», навіть десь бачив «повстанці». Ми дослухалися до порад учителів толерантності й використовували «нейтральні» формулювання – «конфлікт на сході України».
Та тепер ми маємо вірні слова: «окупаційні адміністрації», «окупація», «війна».
Війна. Це була вона від самого початку в 2014-му. І буде аж до самої нашої перемоги.