У Тернопільській, Хмельницькій та Рівненській областях відбулася низка презентацій книг «Жити попри все. Розповіді жінок про війну 2014 та 2022 років» і «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію». Зустрічі провели у Державному архіві Тернопільської області, дитячому таборі «Подільська Волинська Січ», Будинку культури Гримайлова та Національному історико-культурному заповіднику «Дубно».

До розмов долучилися архівісти, музейники, краєзнавці, представники громад, міжнародні партнери та діти, які відпочивали в таборі. Різні за віком і професійним досвідом аудиторії говорили про спільне: як зберігати особисті свідчення про війну, протидіяти російській пропаганді, підтримувати родини полонених і передавати пам’ять наступним поколінням.

Представниця Східноукраїнського центру громадських ініціатив Марина Супрун розповіла, що до книги «Жити попри все» увійшли одинадцять історій жінок із різних регіонів України. Авторки не були професійними письменницями: вони самостійно описали пережите після навчання з письменницею та роботи з психологинею.

Під час зустрічей вона говорила не лише як представниця організації, а і як одна з наймолодших авторок книги. У 16 років Марина разом із родиною та односельцями опинилася в російському полоні в селі Ягідне на Чернігівщині.

Особливо безпосередньою ця розмова стала в дитячому таборі. Марина запитала, чи є серед присутніх шістнадцятирічні, і пояснила, що під час окупації сама була ученицею десятого класу.

Окремою темою стало ставлення до людей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях. Марина застерегла від звинувачень на їхню адресу, адже неможливість виїхати не означає підтримки окупаційної влади.

«Ці люди не завжди обирають окупаційну владу. Вони обирають свій дім. Нам важливо говорити про них і пам’ятати про них».

Після виступів діти підходили до авторок і розповідали про власні родини. Один із хлопчиків, Сашко, зізнався, що його батько воює і він найбільше боїться, аби той не потрапив у полон.

Учасники туру також почули історію Людмили Біленької, син якої Роман перебуває в російському полоні та був засуджений як «терорист» за участь у захисті України.

«Уявіть на хвилину: людина захищала свою землю, виконувала бойове завдання на своїй території, а її захопили й засудили в чужій державі за тероризм. Який це тероризм, коли людина захищає свою землю?».

Звертаючись до дітей, Людмила наголосила, що саме молоде покоління дає родинам полонених надію на майбутнє.

«Люди вірять, що наша держава буде, бо у нас є нове покоління. Це такі, як ви: діти, яким не байдуже, що відбувається в державі, яким не байдуже — бути вільними чи бути рабами».

Ще однією важливою частиною зустрічей стала розповідь Сталіни Чубенко про її сина Степана — шістнадцятирічного краматорського школяра, якого у 2014 році викрали та вбили представники російських окупаційних формувань. Вона говорила про нього не лише як про героя, а передусім як про звичайного підлітка, який любив футбол, міг запізнитися на урок або прийти без виконаного домашнього завдання.

Її виступ викликав розмову про те, як говорити з дітьми про героїзм, не перетворюючи загиблих на недосяжні символи. Спікерка наголошувала: героями стають звичайні люди, коли роблять вибір на користь правди та відповідальності.

Не менш активними були обговорення з архівістами, музейниками й місцевими жителями. Присутні запитували, як створювалася книга, чи важко було авторкам повертатися до травматичних спогадів і чи може написання власної історії допомогти людині відновитися.

Один із учасників зустрічі в Тернопільському обласному архіві зауважив, що головною цінністю таких видань є не тільки зібрана інформація, а й самі люди, які наважуються передати пережите.

«Найбільша цінність — це ви, які передали цю історію в книжці. Можливо, це частина терапії, щоб пережити все по-новому і взяти під контроль хоча б деякі емоції. Людині дуже важко про це говорити, але якось треба жити і вижити».

Інший учасник наголосив, що свідчення мають звучати живою та доступною мовою, а не залишатися лише у професійних працях істориків чи офіційних документах.

«Дуже добре, що ви це робите, тому що важливо показати наступним поколінням, що це було».

Учасники також проводили паралелі між сучасною російською агресією та злочинами радянського періоду, про які тривалий час не дозволяли говорити. У дискусіях наголошували: замовчування створює умови для повторення насильства, тому особисті свідчення повинні зберігатися разом з офіційними документами.

У музейному просторі в Дубні порушили питання про те, як архіви та музеї можуть працювати з травматичними матеріалами, не перетворюючи людські долі на суху статистику.

Презентації часто завершувалися не формальними промовами, а тривалими розмовами. Люди ділилися сімейними історіями, розповідали про близьких на фронті, полонених і зниклих безвісти, запитували про пошук незаконно ув’язнених та можливості міжнародних організацій.