13 липня у Гончаренко центрі Миргород відбулася презентація книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», створеної Східноукраїнським центром громадських ініціатив. Під час зустрічі автори та упорядники книги розповіли про досвід людей, які пережили російську окупацію, пояснили, чому документування цих історій є важливим для України та світу, а також поділилися власними спогадами про війну.

Відкриваючи захід, представниця СЦГІ Марина Супрун нагадала, що організація документує воєнні злочини Росії ще з 2014 року. За її словами, спочатку головним завданням було довести міжнародній спільноті, що Росія веде війну проти України, а не «громадянський конфлікт». Після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що не менш важливо пояснити світові, як окупація змінює життя звичайних людей.

Одна із авторок, бібліотекарка з Херсона Анастасія Козак розповіла як окупація руйнує не лише людську безпеку, а й сам простір нормального життя — від приватних квартир до культурних установ. За її словами, російські військові виносили з помешкань усе, що могли забрати: одяг, дитячі речі, москітні сітки й навіть сантехніку.

«Вони забирали унітази — це теж абсолютно реальна історія. Їх відкручували, відбивали. Це не вигадано, це задокументовано».

Особливо емоційною стала її розповідь про евакуацію з окупованого Херсона. За словами Анастасії, виїхати вдалося лише з третьої спроби.

«Ми їхали до Миколаєва 21 годину, проїжджаючи вісім російських блокпостів. На кожному на тебе наставляли автомати, перевіряли телефони й питали, чому ти їдеш. Люди вигадували будь-які історії, аби лише врятувати своє життя», — пригадала вона.

Після деокупації Херсона вона повернулася додому, однак невдовзі була змушена знову виїхати. Найважче, зізнається вона, було зрозуміти, що все життя доведеться вмістити в одну невелику валізу.

«Подумайте, що ви покладете у маленьку валізу, якщо за годину доведеться назавжди залишити свій дім. Як можна все своє життя, прожите за 30 чи 40 років, просто втрамбувати в один чемодан?» — звернулася вона до присутніх.

Окремо вона розповіла про долю Херсонської обласної наукової бібліотеки, де працює. Чотириповерхова будівля на березі Дніпра зазнала таких руйнувань, що вже не підлягає відновленню, а колектив нині працює дистанційно.

«Росіяни вирішили, що там є центр якихось дуже важливих рішень культури. Я не знаю, які ще рішення можуть ухвалюватися в бібліотеці».

Ще одну історію розповіла Наталія Гуран, яка пережила окупацію на Київщині. Вона згадала, як разом із літніми батьками та домашніми тваринами опинилася в зоні бойових дій, де не було магазинів, електрики, води та медичної допомоги.

«Я зрозуміла, що вже не боюся померти. Я дуже боялася захворіти або бути пораненою, тому що тоді нам ніде було шукати медичну допомогу», — сказала вона.

За словами Наталії, навіть після звільнення окупованої території пережите не минає.

«У мене вдома зараз завжди є п'ять кілограмів макаронів. Тому що в мені досі живе страх, що одного дня знову не буде чого їсти», — зізналася вона.

Марина Супрун також поділилася власною історією. У 2022 році вона разом із родиною пережила місяць російського полону в селі Ягідне на Чернігівщині, де понад три сотні людей утримували у підвалі місцевої школи.

Наприкінці зустрічі представниця партнерської організації KURVE Wustrow Маріка Дрогсма наголосила, що такі свідчення мають звучати не лише в Україні, а й за її межами, адже російська пропаганда й досі намагається переконати частину людей, що злочини окупантів є вигадкою.

«Все одно знаходяться люди, які кажуть, що це постановка. Але це сталося тут, в Україні, і це відбувається зараз. Саме тому так важливо продовжувати про це говорити», — зазначила вона.

Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).