8 квітня у Херсоні відбулася презентація книги «Коли не стукають у двері», яка об’єднала 25 історій очевидців російської окупації.

Захід відбувався у місті, яке саме стало символом спротиву та виживання.

Ініціатором створення книги є ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», яка з 2014 року документує воєнні злочини та порушення прав людини.

«Ця книга містить 25 історій про російську окупацію… їх писали очевидці цих подій, це люди різних професій, різного віку… але всі ці історії об’єднує біль і сила говорити про це», - зазначила представниця СЦГІ Марина Супрун.

Важливо, що автори – це  не професійні письменники, а звичайні люди, які пройшли навчання зі сторітелінгу і змогли описати власний досвід від перших днів вторгнення до евакуації, життя під окупацією і втрат.

У залі не потрібно було пояснювати, що таке окупація - більшість присутніх пережили її особисто.

Одна з авторок, Анастасія Козак, яка в книзі описувала своє життя в окупованому Херсоні, прямо звернулася до аудиторії:

«Ми не приїхали розповідати вам про окупацію. Ви знаєте це краще за нас… кожен з нас може написати цю книгу».

Під час презентації звучали уривки історій, які передають повсякденну реальність окупації. Анастасія згадувала перші тижні, коли в місті зникли продукти:

«В нас не було ковбаси… взагалі нічого не було. Була консервована квасоля і кабачкова ікра… я думаю, що до кінця життя не буду їх їсти».

Вона також розповіла про евакуацію:

«21 година до Миколаєва… 8 російських блокпостів. Кожна зупинка - це рулетка: вб’ють чи не вб’ють».

І про страх, який залишився навіть після виїзду:

«Я найбільше боялася стукоту в двері… вони інколи просто їх вирізали».

Один зі співавторів, Іван Залогін, поділився історією з Луганська 2014 року. Його розповідь була про втрату дому, дитинство і трансформацію міста.

Інша авторка книги з Херсону - Валентина Федорчук, зізналася:

«Це, мабуть, була одна з найскладніших презентацій для мене… говорити з людьми, які самі були свідками цих подій, ще складніше».

Вона додала, що для неї цей виступ був ще й особистим, адже в залі була її донька — героїня її історії.

Водночас книга викликала живе обговорення з учасниками:

«Той факт, що книгу писали не професійні автори, а очевидці… підкреслює, що будь-який досвід окупації є важливим і його не потрібно знецінювати».

Люди з залу ділилися власними історіями, часто не менш болючими за ті, що увійшли до книги:

«Дрон влучив у наш будинок… сусіда розірвало… люди лежать на дорогах, їх не можна забрати».

Інша проблема, яку підняли – це знецінення досвіду окупації:

«Питають: вас катували? Ні? А, тоді ви нам не цікаві…».

Одне з ключових питань, яке звучало під час зустрічі - навіщо знову і знову говорити про травму?

Відповідь авторів була однозначною:

«Чим більше будуть про це говорити, тим більше будуть чути… про тих, про кого не говорять - забувають».

Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).