Одинадцять презентацій за шість днів - у бібліотеках, навчальних закладах, культурних просторах. Різна аудиторія, різні міста і села Тернопільщини, але щоразу - схожа тиша після прочитаних уривків. Саме так проходили презентації книги «Жити попри все» - документальної збірки 11 жіночих історій про війну, полон, втрати і внутрішню силу.
Книга створена за ініціативи «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» та має на меті зберегти пам'ять про досвіди жінок, які пережили воєнні злочини і показати їхню незламність у важких умовах. Історії жінок містять не лише свідчення про війну, а й основи для надії, підтримки та відновлення після травм.
25-27 листопада презентації пройшли в Кременці, в Кременецькому краєзнавчому музеї, в смт. Вишнівець, в обласній бібліотеці та Na Пошті креативний & гастрокластер Тернополя, в державному історико-архітектурному заповіднику у м. Бережани.
17-19 грудня книгу презентували в Чорткові, Тернопільському ВПУ ресторанного сервісу та торгівлі, в офісі ГО «Десантно-козацький рій», в м.Ланівці в Лановецькій філії ДНЗ ТПК з посиленою військовою підготовкою, а також в селі Шляхтинці.
Серію насичених презентацій на Тернопільщині стало можливим провести завдяки ініціативі та наполегливій роботі місцевого організатора, блогера Володимира Ханаса.
«Це вже одинадцята зустріч. Першу десятку ми пройшли, але кожна наступна - інша», - зазначив на презентації Володимир.
На зустрічах авторки Галина Тищенко, Марина Супрун, Людмила Біленька, Сталіна Чубенко говорили про війну з особистого досвіду. Їхні розповіді торкалися полону, втрати рідних, тривалого страху, життя під окупацією та наслідків травми, які не зникають після фізичного порятунку. Авторки наголошували: книга «Жити попри все» - це документ живих свідчень, написаних самими жінками, без переписування й прикрашання, як спосіб зафіксувати правду про війну.
Водночас у кожному виступі звучала тема внутрішньої опори - того, що допомогло вижити й не зламатися. Вони говорили про прості, але життєво важливі речі: підтримку близьких, коло «розуміючих очей», дрібні щоденні дії, які повертали відчуття життя навіть у нелюдських умовах. Вони підкреслювали, що книга не лише про біль, а й про здатність триматися й підтримувати інших, навіть коли сил майже немає.
Одне з найчастіших питань із залу: «А що можемо зробити ми - ті, хто цього не пережив?»
Відповідь лунала знову і знову: слухати, пам’ятати, не знецінювати і говорити далі.
Авторки наголошували, що ці історії важливо не просто почути, а нести далі - як частину спільної історії війни, яка триває. «Говорити - це теж форма спротиву», - ця ідея не раз звучала під час зустрічей, звернена насамперед до молоді та тих, хто не мав безпосереднього досвіду війни, але живе в її тіні.
Після виступів слухачі питали й про те, що залишається з людиною потім - чи минає страх, як не боятися жити, коли вже знаєш, на що здатні люди, чи повертаються спогади знову.
Відповіді були чесними: страх не зникає повністю. Але з ним можна навчитися жити - і говорити про нього.
Та найскладніші запитання звучали тихо: «А чи можна після цього пробачити і чи взагалі треба?»
На цих моментах до розмови долучалися ветерани й старші слухачі.
«Це не про страх. Це про внутрішню зброю. Про пам’ять, яка не паралізує, а тримає», - зазначали вони.
Ці презентації на Тернопільщині стали не просто серією подій, а простором спільного проживання - болю і сили.
«Це дуже важка книга. Але вона необхідна. Бо війна триває. І забувати - небезпечно», — зазначили організатори під час презентації в Шляхтинцях.
Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).
