3 жовтня в Моршині на Львівщині у публічній бібліотеці Моршинської громади відбулася презентація книги «Жити попри все» - збірки з одинадцяти історій українських жінок, які пережили полон, окупацію, втрату і насильство. Видання створене за ініціативи Східноукраїнського центру громадських ініціатив, який з 2014 року документує воєнні злочини та грубі порушення прав людини.

«Книга дуже важка, її неможливо читати без сліз. Але разом з тим - це посібник, як триматися, як підтримувати тих, хто поруч», - зазначила 19-річна Марина Супрун, представниця СЦГІ та одна зі співавторок.

Її власна історія - це розповідь 16-річної дівчини з Ягідного на Чернігівщині, де під час окупації російські військові тримали в підвалі школи 367 людей.

«Ми жили там місяць. Не було води, ми пили з каналізації. Дітей годували зіпсованими сухпайками. Люди помирали від задухи. Їх не дозволяли навіть винести з підвалу», — згадує Марина.

Попри пекельні умови діти знаходили способи для підтримки -  малювали на стінах, співали пісень.

«Тепер я можу заплакати просто від того, що росте трава. Бо немає нічого ціннішого, ніж мати змогу говорити з мамою, спати в ліжку чи просто помитися», - наголосила вона.

Ще одна авторка книги - Людмила Біленька, мати полоненого військового Романа. Вона розповіла про роки пошуків сина, який потрапив у російський полон в 2014 році.

«Хлопці поверталися з завдання і потрапили в засідку. Відтоді почалася моя історія пошуку дитини».

Пані Людмила згадує, як у 2016 році приєдналася до громадської організації Об’єднання родин зниклих безвісти «Надія».
Вона підкреслює, що тільки після повномасштабного вторгнення 2022 року влада створила реєстр зниклих безвісти - те, чого жінки домагалися роками.

«Поки не зникла величезна кількість людей, держава не поспішала зробити те, що мала ще з 2014-го».

Людмила розповіла, що разом з іншими родинами зниклих безвісти працюють, щоб українські військовополонені отримували допомогу.

«Якщо не моя дитина, то чиясь дитина отримає ту посилку в полоні. І якщо він зможе поділитися шматком хліба - це дає мені силу не здаватися».

Третя промовиця, Галина Тищенко, уродженка Краматорська, пережила окупацію двічі - у 2014-му на Донбасі й у 2022-му в Дмитрівці під Бучею. Її розповідь про катування та насильство російського солдата.

«Він штрикав мене по тілу гвинтівкою, водив оголеною на мороз і знущався. Я просила Бога, щоб швидше вмерти», - зазначила пані Галина.

Жінка вижила і після деокупації долучилася до організації SEMA Ukraine, що об’єднує понад 70 жінок - жертв катувань і зґвалтувань під час війни.

«Ми будемо говорити за тих, хто вже не може. За дітей, жінок, стареньких, закатованих у Бучі, Бородянці, Дмитрівці. Росія — це країна-терорист. Але ми вистоїмо, якщо будемо єдині», — сказала вона наприкінці виступу.

 «Назва книжки «Жити попри все» і вона однаково як про віру, так і про силу духу, про мужність і про волелюбність. І я вам щиро дякую за те, що ви знайшли в собі сміливість окремі речі про себе розповісти на широкий загал. Таким чином ви надихнете не одну душу вистояти і вижити», - поділилися враженнями слухачі.

Захід завершився спільною молитвою за полонених і зниклих безвісти.

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).