У Києві, в хабі «Луганщина моя» відбулася зустріч переселенців зі Сходу та Півночі України з представниками організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», під час якої презентували книжку «Коли не стукають у двері: 25 історій  про російську окупацію».

«Я описую життя в такий незрозумілий період, коли ти приймаєш для себе рішення, що більше не можеш тут, в окупації, жити. В тих рідних, але окупованих місцях, які нам довелося залишити, у нас був і дім, і рідні, і усталений побут, у багатьох  -  могили предків. І для себе ви в якийсь момент приймаєте рішення, що доводиться все це залишати і їхати кудись в інше місце. Це складне рішення, але кожен з нас його прийняв», -  наголосив на схожості доль голова СЦГІ та один із співавторів книги Володимир Щербаченко.

Учасники говорили про власні історії - від вимушеного виїзду у 2014 році до пережитого вже під час повномасштабного вторгнення. Організатори наголосили, що мета проєкту - зберегти свідчення очевидців.

Однією з авторок книжки є Наталія Гуран, яка мешкала у дачному кооперативі поблизу Бучі.

«В один день наше життя просто радикально змінилося. Це були постріли, вибухи, літаки, вертольоти… Ми більше двох тижнів не знали, чи ще взагалі є Україна».

Авторка однієї із історій в книзі наголосила, що пережите українцями під час війти має бути зафіксовано, тому що злочини, вчинені росіянами в Україні - це наша історія.

«Чому це важливо? Тому що проходить час і наша пам'ять потісняє оцей негатив. Ми намагаємося вчитися життю повсякденному, тому що в принципі ж далі треба жити. Але це має бути зафіксовано, тому що це злочини, які робили росіяни на нашій території, це наша історія. І завжди історія будь-яких подій, вона стає більш зрозумілою крізь призму історії звичайних людей. Тому я вас прошу - читайте, діліться зі своїми друзями, знайомими, бо це важливо».

Своїм досвідом поділилася і Владислава Мерзлякова, яка в момент вторгнення була курсанткою Харківського університету МВС. Вона жила під окупацією п’ять місяців у Луганській області:

«На той момент мені було 19 років… Ми бігли в підвал, і я прикривала племінницю своїм тілом. Вона плакала, а я шепотіла їй: “Все буде добре”».

За словами дівчини, написання власної історії стало для неї терапією:

«Коли я виклала свою історію на аркуш паперу, мені стало трішки легше. Я хочу, щоб хоча б хтось на дозвіллі прочитав ці історії».

Окрім презентації книжки, учасники обговорювали буденні проблеми - від оформлення пенсій до життя у гуртожитках для ВПО.

«В хабах є юристи, психологічна підтримка, але адміністратори постійно змінюються…» , - ділилися переселенці.

Захід завершився словами вдячності та запрошенням приєднуватися до документування нових історій.