У Кременчуку, в Кременчуцькій міській публічній бібліотеці та Кременчуцькій виховній колонії для неповнолітніх відбулися презентації книги «Жити попри все». Вона зібрала в собі 11 відвертих розповідей українок, які написали про досвід полону, окупації, втрат рідних і пошуки способів вистояти.

Книга створена за ініціативи «Східноукраїнського центру громадських ініціатив», який з 2014 року займається документуванням грубих порушень прав людини внаслідок війни.

Під час заходів учасники неодноразово зауважували, що це не просто книга, а документ, який передасть нащадкам правду про війну з вуст свідків.

Свою історію розповіла 19-річна Марина Супрун, одна з авторок і представниця СЦГІ. Її історія — про полон у підвалі школи в селі Ягідне на Чернігівщині, де окупанти утримували всіх селян.

 «Вони всю воду навіть з колодязів повикачували і нам доводилось брати воду з каналізації. Не було достатньо їжі. Не було нормальної їжі - це були прострочені  сухпайки чи  мішок макаронів, на які пролилась солярка, або мішок цукру з кров’ю і склом. Від задухи в нас померло 11 людей і їх не дозволяли виносити, ховати. Було темно і нічого не видно, то ж  ми розуміли, що людина померла тільки коли почав починав відповідний запах з’являтися».

Вона зазначила, що її тримало тоді бажання захистити свою дев’ятирічну сестру, думка як буде її виховувати, якщо мами не стане.

«Раніше я боялася мишей, собак, а зараз я вже нічого не боюсь. Я боюсь тільки смерті, але не своєї.  Немає нічого важливішого, ніж живі близькі, друзі та свобода.
Бо коли ми вийшли звідти я вперше за місяць побачила ніч, побачила небо, я побачила зірки і подумала, що це мені сниться».

Про свій досвід втрати близької людини розповіла інша авторка Сталіна Чубенко — мама загиблого 16-річного Степана Чубенка, якого в 2014 році катували та вбили проросійські військові «ДНР» за проукраїнську позицію.

«Мого сина били, катували, змушували підписати заяву на вступ до так званої армії "ДНР", а потім розстріляли. Він залишився вірним Україні до кінця», — розповіла пані Сталіна.

Вона наголосила, що потрібно робити так, щоб про наших рідних пам’ятали. В пам’ять про Степана вона разом з його друзями започаткували футбольний турнір.

 «Такі книги дуже важливі. Розумію, що важко їх читати сьогодні, тому що сьогодні у кожного свій бій - у когось хтось воює, хтось переживає події, які тут відбуваються, у когось рідній в окупації. Але я завжди виступаю за те, що таких проєктів було якомога більше, щоб люди давали свідчення і щоб вони клалися на папір, який буде зберігатися отут в бібліотеках, в музеях», - зазначила журналістка Оксана Гай, яка до 2022 року по сімейних обставинах проживала в окупації на Луганщині.

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).