За шість років війни вдалося звільнити 3233 людини. Після короткої реабілітації колишні полонені повернулися до мирного життя. Багато хто опинився без грошей, без бізнесу, без житла. Декому пощастило знайти нову роботу та адаптуватися у новому середовищі; дехто – так і не зміг отримувати гідну зарплатню. Для людей, які зазнали страшних втрат та пережили полон, стало важливим питання відновлення справедливості та турботи держави про своїх громадян. Проте важкі випробування, полон та навіть катування часто не є достатніми підставами для бюрократичного апарату – багато потерпілих відзначають повне ігнорування та небажання співпрацювати з боку Міністерства соціальної політики чи слідчих органів. Зі схожими проблемами стикнулися Ігор та Олена Шевчук (ім’я змінено).
11 липня 2014 року учасники незаконних збройних формувань у Луганську затримали подружжя начебто за підозрою у диверсійній діяльності. Незважаючи на захоплення бойовиками будівлі СБУ сім’я сподівалася на стабілізацію обстановки у місті та на реакцію правоохоронних органів. Проте їхні надії виявилися марними. Ситуація погіршувалася кожного дня, а згодом «нова влада» почала становити небезпеку і для сім’ї Шевчук.
Ігор та Олена відмовилися голосувати на незаконному «референдумі» у Луганську 11 травня 2014 року. Ба більше, сусідам була відома їхня проукраїнська позиція – діти подружжя ходили до української школи. Ігор залишився офіцером вірним присязі. На її думку, це все разом зіграло проти них. «За нами почали стежити. Це не довго було – пару днів точно. І потім вони прийшли», - пригадує Олена Шевчук.
Бойовики відмовилися звільняти подружжя – за затриманих з високим званням передбачалися великі дивіденди. За словами Олени, з ними регулярно спілкувалися російські військові, які чинили на них постійний тиск. Бойовики ж застосовували катування та залучали до примусової праці.
У полоні подружжя утримували два місяці – їм вдалося покинути місце несвободи на початку вересня 2014 року. Одразу після звільнення Ігор та Олена були вимушені подати до поліції, щоб відкрити кримінальне провадження проти осіб, які їх затримували.
"І тут ще й виявилося, що кредитна лінія в Ощадбанку вичищена під нуль. І ми, щоб цей кредит не гасити, відкрили кримінальне провадження. Це нам не допомогло, але так хоча б заявили про себе. Більше це нікому не було потрібно, ми це [перебування в полоні] більше не афішували".
Попри негаразди, родині Шевчук вдалося адаптуватися вже на новому місці життя – вони відчували впевненість у завтрашньому дні. Після президентських та парламентських виборів 2019 року Олена помітили некомпетентність новообраної влади та повернення до проросійського вектору зовнішньої політики – що не могло її не турбувати.
"А тут минулого року з’явилась хиткість, невпевненість. І вона спонукала нас діяти. Я не вважаю, що Україна мені щось винна. Я розумію, що зараз сама за себе. І моя сім’я сама за себе. Я вирішила, що варто мати додатковий захист, скористатись власними правами".
Подружжя звернулося до Східноукраїнського центру громадських ініціатив за допомогою. Адвокат СЦГІ допоміг Ігорові та Олені звернутися із заявою до районної держадміністрації за місцем проживання про надання їм статусу жертв торгівлі людьми. РДА двічі надсилала документи до Мінсоцполітики України, але позитивної відповіді від міністерство не було. Олена Шевчук відмітила неповагу з боку чиновників міністерства, які попри власні обіцянки так і нічого не робили.
"Я двічі подавала в Мінсоцполітики, і їм двічі зателефонувала, може міністерство приймає громадян. Я вела з ними перемовини, вони мені відповіли, що ще раз можна подати. А як виявилося вони навіть документи не розглядали. Наприкінці 19 року завдяки адвокату СЦГІ ми подали позов до суду".
Бездіяльність міністерства змусила сім’ю звернутися з позовами до окружного адміністративного суду за їхнім місцем проживання. У березні 2020 року суд зобов`язав Міністерство соціальної політики встановити Ігорю Шевчуку статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми. А вже у квітні суд в іншому складі повністю задовольнив аналогічний позов Олени Шевчук.
Попри позитивне рішення, Олена насторожено ставиться до останніх подій в Україні. На її думку додатковий соціальний захист – свого роду заява про себе та про власні права. Попри те, що багато громадян України, які залишилися на окупованій території, не проти повернення до України, вона скептично ставиться до швидкого вирішення проблеми реінтеграції. На її думку, це дозволить багатьом злочинцям – таким, які знущалися над невинними людьми - уникнути справедливого покарання.
"Ми проходили потерпілими по справі тих, хто нас забирав. І потім реабілітацію проведуть по цьому всьому…це все примирення…це мене жахає якщо чесно".